Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 45)

— Ти що, маркером намалювала? — загиготіла Емілі.

Саванна не зводила з маркера очей:

— Звісно ні! Гадки не маю, звідки він у мене взявся!

— От дурепа. До сьогоднішньої вечірки ти його нічим не змиєш!

— Я не можу ходити з цією гидотою на обличчі весь вечір! У мене костюм грецької богині Афродіти! Це ж усе зіпсує!

— Треба було головою думати, — Емілі досі шукала олівець у надрах сріблястого клатча, а потім витрусила на підлогу його вміст. Коридором покотилася купа лаків, блиск для губ… — Він має бути десь тут.

— Що ти шукаєш? — запитала Шарлотта.

— Я сьогодні вранці малювалася олівцем, а його десь нема.

В коридорі вже зібралися охочі подивитися виставу, як раптом просто на середину проходу з клатча викотився маркер.

— Ти що, теж маркером малювала?

— Звісно, ні! — заверещала Емілі, несамовито тручи обличчя. Але чорний півмісяць зростав і ставав чорнішим. — Та що це, в біса, таке?

— У мене точно олівець, — сказала Шарлотта, повертаючи замок своєї шафки. Вона відчинила двері — й на кілька секунд застигла.

— Що там? — не могла втерпіти Саванна, а Шарлотта мовчки обернулась до дівчат. Вона дістала маркер.

— Дівчата рулять! — розмахував помпонами Лінк.

Я подивився на Ліну.

«Маркер?»

На її обличчі з’явилася зловтішна посмішка.

«Ти ж начебто б казала, що не вмієш контролювати свої сили».

«Новачкам щастить».

До кінця дня тільки й розмов було, що про дівчат з групи підтримки. Якимось чином усі, хто копіював Ліну, випадково намалювали в себе на обличчях півмісяці незмивним маркером. Певно, замість олівця до очей. Словом, з дівчат того дня не жартував хіба що ледачий.

А їм доведеться ходити в школу, гуляти містом, співати у церковному хорі й виступати за команду з плямами від маркера, який сходитиме декілька днів. У місіс Лінкольн і місіс Сноу буде удар.

Хотів би я це побачити.

По уроках я провів Ліну до машини, шукаючи зайвий привід потримати її за руку. Могло б здатися, що ті дивні відчуття, які я отримував від її дотику, мали б мене насторожити, але навпаки: чи палав я у вогні, чи вибухали навколо мене лампочки, чи влучала у мене блискавка — я мав бути поряд з Ліною. Я потребував цього як їжі чи повітря, остерігався як Дня всіх святих, що розтягнувся б на цілий місяць, і чекав як найбільших свят.

— Що ти робиш сьогодні ввечері? — запитала Ліна, розчесавши волосся руками. Вона сиділа на капоті катафалка, а я стояв навпроти.

— Я думав, може, ти прийдеш до мене, ми посидимо вдома, пороздаємо дітям цукерки. А ще допоможеш мені пильнувати газон, щоб на ньому часом ніхто не випалив хреста.

Я намагався не обмірковувати подробиці плану, який включав Ліну, канапу, старі фільми і відсутність Амми.

— Я не можу. Сьогодні одне з Великих свят, до нас звідусіль приїздять родичі. Дядько М. мене ні на хвилину з дому не випустить, я не кажу вже про небезпеку. У день темних сил я нізащо не відчиню двері незнайомцям.

— Ніколи б не подумав таке про День усіх святих.

До сьогодні.

Коли я прийшов додому, Амма вже збиралася йти. Вона ще варила курча і місила тісто на печиво у єдиний спосіб, який, на її думку, «обрала б кожна поважна жінка». Тобто вручну. Я підозріло зазирнув до каструлі, гадаючи, для кого це готується — для нас чи для пращурів, і відщипнув шматочок тіста. Амма вхопила мене за руку.

— К-л-е-п-т-о-м-а-н, — всміхнувся я.

— Тобто тримай свої загребущі руки подалі від мого печива, Ітане Вейт. Мені є кого годувати.

Схоже, сьогодні курка і печиво готувалися не для мене.

На День усіх святих Амма завжди йшла додому. Вона стверджувала, що цього дня в церкві особлива служба, але мама завжди казала, що цієї ночі особливі заробітки. Коли ж іще, як не на День усіх святих, ворожити на картах? Ні на Великдень, ні на День святого Валентина стільки клієнтів не зібрати.

Але у світлі останніх подій я замислився, чи не було тут іншої причини. Можливо, в таку ніч зручно ворожити на курячих кістках? Запитати я не міг, та й не був певен, що хочу про це знати. Я сумував за Аммою, хотів з нею поговорити, довіряти їй як раніше, але вона, навіть помітивши відчуження, не подавала виду. Напевно, гадала, що я просто дорослішаю… а можливо, так воно й було.

— Ти йдеш на вечірку до Сноу?

— Ні, цього року я лишаюся вдома.

Вона звела брову, але нічого не запитала. Скоріш за все, вона вже знала причину.

— Що посієш, Ітане, те й пожнеш.

Я не сказав ні слова. Все й так було зрозуміло, і вона не чекала, щоб я відповідав.

— Я вже йду, тож як дзвонитимуть малі прохачі — відчиниш їм двері. Батько зайнятий.

Можна подумати, що він узагалі збирався виходити до дітей.

— Певна річ.

Коробки з цукерками вже стояли в коридорі, я відкрив їх і пересипав у велику скляну миску. Я ніяк не міг забути Лінині слова про «ніч темних сил», а ще мені згадалася Ридлі біля авто перед крадничкою — Ридлі з нудотно-солодкою посмішкою і довгими ногами. Ясно, що я не був фахівцем з розпізнавання темних чародіїв, так само як не міг бачити крізь двері та знати, кому їх відчиняти, а кому ні. Як я вже казав, коли ти закоханий у дівчину-чародійку, День усіх святих набуває для тебе зовсім іншого змісту. Я подивився на миску з цукерками, що тримав у руках, потім виніс її на ґанок і повернувся в дім.

Коли я влаштувався перед телевізором за переглядом «Сяйва»[15], то відчув, що мені страшенно бракує Ліни. Я не стримував плину думок, адже вони зазвичай приводили мене до неї. Однак цього разу я чекав намарно. Згодом я просто заснув на дивані, сподіваючись, що ми зустрінемося вві сні.

Хтось постукав, і я мало не підскочив на місці. На годиннику була майже десята — запізно як на дітей.

— Аммо?

Тиша. На ґанку знову почувся стук.

— Це ти?

У кімнаті було темно, блимав лишень телевізор, на якому глава сімейства вирубував сокирою готельні двері та мчав розправлятися з усією своєю родиною. Не найкращий момент, щоб пускати когось у дім. Та ще й на День усіх святих. Але у двері постукали знов.

— Лінк?

Вимкнувши телек, я роззирнувся у пошуках чогось для самозахисту, але нічого не знайшов. Тож я підняв з підлоги стару ігрову приставку, що валялася поруч зі стосом відеоігор. Звісно, не бейсбольна бита, але цілком потужний зразок старої школи японських технологій. Що-що, а важила вона точно понад два кілограми. Я підняв її над головою й прокрався до стіни, що відокремлювала вітальню від коридору. Потім зробив іще кілька кроків і зиркнув одним оком за шторку, що затуляла скляні двері.

У темряві на неосвітленому ґанку я не міг роздивитися обличчя, але одразу впізнав старий бежевий бусик, який стояв на дорозі з увімкненим двигуном. «Пісок пустелі», як вона його називала. Це була Лінкова мати з тарілкою шоколадного печива. Я досі тримав приставку. Якби Лінк побачив мене зараз, він би все життя згадував мені цю картину.

— Хвилинку, місіс Лінкольн, — ввімкнув я світло на ґанку й прокрутив замок. Однак коли спробував відчинити двері, вони застрягли. Я знову перевірив замок, і він виявився замкненим, хоча я точно знав, що вже його відмикав.

— Ітане?

Я спробував знову. Замок гучно заклацнув, перш ніж я встиг забрати з нього руку.

— Місіс Лінкольн, перепрошую, щось заїло, — я щосили трусив дверима і розмахував приставкою. Щось упало переді мною на підлогу, я підняв предмет і побачив, що це часник, загорнений в Аммин носовичок. Така вже була в Амми традиція — ховати на День усіх святих пакунки часнику. Певно, сьогодні їх можна знайти на кожному одвірку й підвіконні.

І все ж щось не відпускало двері, так само як кілька днів тому відчинило їх для мене у батьківський кабінет. Це що, бунт замків? Вони живуть своїм життям? У чому справа?

Я ще раз прокрутив замок і щосили рвонув двері на себе. Вони гримнули об стіну в коридорі. На ґанку непевно чорнів силует місіс Лінкольн, помітний лише завдяки розмитому сяйву лампи, що освітлювало її зі спини. Не надто приємне видовище.

Вона глянула на ігрову приставку в моїй руці:

— Відеоігри з’їдять тобі мізки, Ітане.

— Так, мем.

— Я принесла тобі шоколадне печиво. На знак примирення, — вона очікувально простягнула мені тарілку. Я повинен був запросити її ввійти. Тут на все були свої правила чи — як би це краще сказати — манери, південна гостинність. Але одного разу я вже вскочив у халепу з Ридлі і тепер вагався.

— Мем, а що ви робите тут так пізно? Лінк не в мене.

— Звісно, не в тебе, він на гостині у Сноу — там, де мав би за честь бути кожен поважний учень школи Джексона. Останнім часом Лінк поводився так, що запрошення для нього коштувало мені чимало дзвінків.