Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 22)

— Ліно, що відбувається?

— Що ти маєш на увазі?

— Як він знав, що я прийду?

— Мабуть, побачив нас на ґанку і накрив стіл.

— А будинок? Я заходив сюди того дня, коли ми знайшли медальйон, тут усе було не так.

«Ліно, скажи. Мені ти можеш довіряти».

Вона перебирала поділ сукні. От упертюха!

— Дядько любить старовинні речі й постійно змінює інтер’єр. Це так важливо?

Хай що насправді відбувалося, розповідати мені про це вона зараз не збиралася.

— Гаразд. Тоді ти не проти, якщо я пороздивляюся?

Ліна мовчки насупилася. Я підвівся з-за столу і рушив до іншої кімнати. Вона була схожою на невеличкий кабінет із канапою, коминком і декількома письмовими столами. Перед вогнем лежав Мовчун Редлі. Щойно я зайшов до кімнати, як він загарчав.

— Гарний песик.

Він загарчав голосніше. Я позадкував; гарчання стихло, і він спокійно поклав голову на кам’яну плиту перед коминком.

На найближчому до мене письмовому столику лежав пакунок, замотаний у коричневий папір і обв’язаний мотузкою. Коли я узяв його, Редлі загарчав знову. На пакунку був відомий мені штамп гатлінівської районної бібліотеки. Я бачив сотні таких пакунків — мама їх часто отримувала. Тільки Маріан Ашкрофт могла б так старанно запакувати книжки.

— Вам цікаві бібліотеки, містере Вейт? Знаєте Маріан Ашкрофт? — заговорив поряд зі мною Мейкон, беручи з моїх рук пакунок і захоплено його роздивляючись.

— Так, сер. Я знаю доктора Маріан Ашкрофт. Вона була найкращою подругою моєї мами, вони працювали разом.

Очі Мейкона спалахнули й одразу ж погасли.

— Ну звісно, як я одразу не здогадався! Ітан Вейт. Я знав вашу маму.

Я остовпів. Як Мейкон Рейвенвуд міг знати маму?

На його обличчі промайнув дивний вираз, так ніби він намагався згадати щось давно забуте.

— Звісно, з її робіт. Я прочитав усі її книжки. До речі, якщо ви звернете увагу на примітки у книзі «Плантації і планування: розділений сад», то побачите, що декілька першоджерел для її дослідження взяті з моєї особистої бібліотеки. Ваша мама була неперевершена. Її смерть — велика втрата.

— Дякую, — сказав я, ледь усміхнувшись.

— Насправді я мав би за честь показати вам свою бібліотеку. Я б залюбки продемонстрував свою колекцію єдиному сину Дайли Еверс.

Я поглянув на Мейкона Рейвенвуда, вражений тим, як звучить ім’я моєї матері в нього на вустах.

— Бейт. Лайли Еверс Бейт.

— Певна річ, — його усмішка стала ширшою. — Але все по порядку. Судячи з того, що на кухні стихло, гадаю, вечерю подано.

Він поплескав мене по плечу, і ми пішли до бальної зали.

Ліна вже чекала нас за столом, знов запалюючи свічку, яку встиг задути вечірній вітер. Стіл просто вгинався від страв, а я навіть не міг уявити, як вони тут опинились — у будинку, крім нас, не було жодної живої душі. Ця загадка стала наступною після нового інтер’єру і вовко-пса, однак найбільших див я усе ж таки очікував від самого Рейвенвуда.

На столі було достатньо їжі, щоб нагодувати ДАР, усі церкви міста і всю баскетбольну збірну. От тільки страви були не з гатлінівської кухні. Перед нами стояло щось схоже на запечене порося з яблуком у роті, піраміда зі смаженої поребрини з паперовими квіточками на кінці кожного ребра, а поряд з нею — якась понівечена гуска, обсипана каштанами. А ще безліч соусів, кремів і підлив, булок і хлібців, овочів і паштетів, які б я навіть не міг назвати. А до всього були подані бутерброди зі свининою, які зовсім не вписувались у загальне сервірування столу. Я кинув оком на Ліну і скривився на саму думку про те, скільки ж мені заради ввічливості доведеться з’їсти.

— Дядечку М., ми стільки не з’їмо.

Мовчун скрутився навколо Ліниного стільця, махаючи хвостом в очікуванні смачного.

— Що за маячня! У тебе з’явився друг — то святкуймо. Кухня образиться.

Ліна схвильовано дивилася на мене; вона нібито боялася, що я підведусь і, сказавши, що йду помити руки, просто втечу геть. Я знизав плечима і почав накладати їжу в тарілку, сподіваючись, що завтра Амма дозволить мені пропустити сніданок.

Коли Мейкон налив собі вже третю порцію віскі, я вирішив, що настав час показати медальйон. Я помітив, що Рейвенвуд накладав собі страви з верхом, але не бачив, щоб він щось їв. Здавалося, їжа зникала сама по собі від найменшого поруху виделки. Що ж, можливо, Мовчун Редлі — найщасливіший собака в місті.

— Сер, — згорнув я серветку, — ви не проти, якщо я у вас дещо запитаю? Ви добре знаєте історію, а у мами я, на жаль, запитати більше не можу.

«Що ти робиш?»

«Просто запитую».

«Він нічого не знає».

«Ліно, потрібно спробувати».

— Певна річ, — мовив Мейкон, відпивши віскі.

Застромивши руку в кишеню, я дістав підвісок з Амминого мішечка, намагаючись не розмотати хустинку. Раптом згасли усі свічки. Світло в люстрі потьмяніло, а за мить спалахнуло знову. Навіть піаніно замовкло.

«Ітане, що ти робиш?»

«Я нічого не зробив».

У темряві я почув голос Мейкона:

— Синку, а що у тебе в руці?

— Медальйон, сер.

— Ти не образишся, якщо я попрошу тебе покласти його назад до кишені?

Він говорив спокійно, але спокій був удаваний. Було ясно, що він стримується. Рівний голос був уже не такий рівний, Мейкон усіляко намагався приховати схвильованість і напругу.

Я поклав медальйон назад до мішечка і запхав його до кишені. На тому боці столу Мейкон торкнувся підсвічника. Одна по одній спалахнули свічки, а трапеза зникла.

У світлі свічок Мейкон мав похмурий вигляд. Також він уперше за сьогоднішню зустріч не промовив ані слова, нібито зважуючи якесь надважливе рішення, від якого залежала вся наша доля. Треба було йти. Ліна мала рацію, дарма я вирішив запитати. Можливо, у самітництва Рейвенвуда була своя причина.

— Перепрошую, сер. Я не знав, що так станеться. Коли наша домогосподиня Амма побачила медальйон, він теж справив на неї таке… ну… сильне враження. А от коли ми з Ліною його знайшли — нічого поганого не сталося.

«Більше нічого йому не кажи. Ні слова про видіння».

«Не казатиму. Я тільки хотів переконатися, чи правильно думав про Женев’єву».

Ліна могла не хвилюватись — я більше не сказав би Мейкону Рейвенвуду ні слова. Я лише хотів вибратися звідси, тож почав підводитися:

— Напевне, я вже йтиму, сер. Пізно вже.

— А чи не міг би ти описати мені медальйон? — радше звелів він, ніж попросив.

Я мовчав.

Нарешті заговорила Ліна:

— Він старий, потертий і з камеєю. Ми знайшли його в Ґрінбраєрі.

— Чому ти не сказала, — схвильовано покрутив Мейкон свій срібний перстень, — що була в Ґрінбраєрі? Це ж не Рейвенвуд. Я не зможу тебе там захистити.

— Там було безпечно, я це відчувала.

Безпечно? Про що це вона? Невже він аж так її оберігає?

— Ні, ти була за межею. Там ніхто і ніщо не зможе піти за тобою. Ти багато чого не знаєш, а він… — Мейкон через стіл указав на мене. — Він узагалі нічого не знає. Він не захистить тебе, і непотрібно було його в це втягувати.

Я не міг більше мовчати. Просто не міг. Він говорив про мене так, наче мене тут немає!

— Мене це теж стосується, сер. На зворотному боці медальйона були ініціали ІКВ. ІКВ — це Ітан Картер Вейт, мій двоюрідний пра-пра-прапрадідусь. А другі ініціали — ЖКД, і ми більш ніж упевнені, що Д у них означає Дюкейн.