Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 24)

— Чому?

— Тому що це мій останній шанс стати нормальною. Хай навіть тут, у Гатліні. Тому що ти мій єдиний друг. Тому що, коли я розповім тобі все, ти не повіриш… або ще гірше — повіриш, — Ліна зазирнула мені в очі. — В будь-якому разі, ти вже ніколи не захочеш зі мною розмовляти.

У вікно постукали, і ми аж підскочили від такої несподіванки. Крізь темряву й дощ блимав ліхтарик, і я опустив скло, промовляючи про себе не надто ввічливі слова.

— Що, дітки, додому ніяк не втрапите? — у вікно до нас шкірився Товстун, такий задоволений, наче щойно знайшов на дорозі дві смачнючі булки.

— Ні, сер. Саме їдемо додому.

— Це ж не ваша машина, містере Вейт.

— Так, сер.

Він перевів ліхтарик на Ліну, помовчав деякий час і додав:

— То їдьте додому. Не змушуйте Амму чекати.

— Так, сер, — я провернув ключ запалювання і глянув у дзеркало: позаду нас, на передньому сидінні Товстунової машини хихотіла його дівчина Аманда.

Я вийшов з авто, і за кермо пересіла Ліна. Я бачив її крізь водійське вікно. Не глушачи мотору, вона стояла перед моїм будинком.

— До завтра.

— Авжеж.

Однак я знав, що завтра ми не побачимося. Варто їй лишень доїхати до кінця моєї вулиці — і все; це як розвилка між Гатліном і Рейвенвудом, на ній можна обрати лише один шлях. Якщо ця вулиця не для неї — вона зверне в іншому напрямку, так само як того ранку, коли я вперше побачив Рейвенвудівський катафалк.

Вона зверне, якщо обере не мене.

Двома дорогами не проїдеш. Коли виїжджаєш на одну з них — другу залишаєш позаду. Я почув, як вона завела мотор, але йшов до дверей не обертаючись. Катафалк поїхав геть.

Вона обрала не мене.

Я лежав у ліжку обличчям до вікна. Просто на мене лилося місячне сяйво. Це страшенно мене дратувало, бо я хотів заснути, хотів, щоб закінчився цей день, а місяць лишень відганяв сон.

«Ітане», — почувся ледь вловимий голос.

Я глянув у вікно — ні, воно зачинене, я перевіряв.

«Ітане. Виходь».

Я заплющив очі. На вікні заторохкотіла клямка.

«Впусти мене».

Віконниці відчинилися нарозхрист, нібито їх рвонув вітер, хоча, звісно ж, надворі було цілковите затишшя.

Я підвівся з ліжка і визирнув з вікна.

На газоні перед будинком у самісінькій піжамі стояла Ліна. Уявляю, які б плітки почали розводити сусіди. Уявляю, який в Амми був би шок.

— Або ти виходиш або я заходжу до тебе.

Так, а після шоку був би ще й серцевий напад.

Ми сиділи на сходах перед будинком. Я одягнув джинси, бо в піжамі не сплю, а якби Амма побачила, що я вийшов до дівчини у самому спідньому, то прибила б і до ранку вже й закопала на газоні у дворі.

Ліна зіперлася на східці, роздивляючись облуплену білу фарбу на ґанку. Місяць світив на її фіолетово-зелену піжаму з китайськими візерунками.

— Я мало не розвернулася в кінці вулиці, але стало так страшно! А коли приїхала додому, мені стало страшно, що я цього не зробила, — Ліна поглянула на лаковані нігті на ногах, а це означало, що вона збиралася сказати щось важливе. — Не знаю… не знаю, як би… Мені ще ніколи не доводилося про це розповідати. Тому хтозна, що з цього вийде.

Я розчесав пальцями скуйовджене волосся.

— Кажи, як є. Я знаю, що таке божевільна сімейка.

— Ти тільки так думаєш. Але нічого не знаєш.

Ліна глибоко вдихнула. Їй було важко говорити, і я бачив, що вона силкується добрати слова.

— Усі в моїй родині, та і я теж, мають надзвичайні здібності. Ми вміємо те, що не до снаги звичайним людям. Ми такими народилися, і нічого не поробиш. Які вже є.

Минуло кілька секунд, поки я зрозумів, про що вона, чи принаймні вирішив, що розумію, про що це вона.

Чари.

Ну де ж Амма, коли вона мені так потрібна?

Мені було страшнувато запитати, але я мав це зробити.

— То хто ж ви? Хто?

Запитання здавалося божевільним, і я ледь спромігся його вимовити.

— Чародії, — тихо мовила Ліна.

— Чародії?

Вона кивнула.

— Типу… чаклуни?

Вона кивнула знов.

Я витріщився на неї. Може, у неї точно не всі вдома?

— Типу… відьмаки?

— Ітане, не сміши.

Я полегшено видихнув. Ну звісно, я бовдур. І що я тільки думав?

— Яке дурне слово! Як «крутелик» чи «ботан». Тупий стереотип.

Від нашої розмови у мене похололо в животі. З одного боку, мені кортіло кинутися до дверей, замкнутися в будинку на всі замки і заховатися під ліжком, а з іншого, і то дужче, кортіло залишитися тут. Хіба ж я не знав, що вона не така, як усі? Можливо, я не міг описати це словами, але ж усвідомлював, що справа не лише в її старих кедах і дрібничках на шиї. Ким іще могла бути людина, здатна викликати зливи, розмовляти зі мною на відстані, спрямовувати хмари і відчиняти віконниці, не сходячи з газону?

— А кращого слова немає?

— Немає одного слова, щоб пасувало до всіх у нашій родині. А у вас хіба є?

Я хотів зняти напругу, переконати себе в тому, що Ліна — звичайна дівчина, що все гаразд.

— Є. У нас усі психи.

— А ми — чародії, це широке поняття. Але у кожного з нас свій дар. Ну, як у звичайних людей: одні розумні, інші багаті, хтось пишається красою, а хтось — здоров’ям.

У мене на язиці вже крутилося наступне питання, але я його проковтнув. Я знав, що Ліна спроможна самою лише силою думки розтрощити вікно. Дізнаватися про інші її здібності я ще не був готовий.

У будь-якому разі, зараз складалося враження, що ми говоримо про чергову божевільну сімейку з Півдня. Ну, чим Рейвенвуди не Сестри Мерсі, Пруденс і Грейс? Такі самі старожили Гатліна, як й інші мешканці міста, то чому б їм не схибнутися так само, як і решті? Принаймні так я намагався все собі пояснити.

Ліна розцінила моє мовчання як поганий знак.

— Я знала, що не слід тобі про це розповідати, казала, щоб ти тримався подалі. А тепер ти подумаєш, що у мене не всі вдома.

— Я думаю, у тебе талант.

— Ти думаєш, що у мене дивний будинок. Ти ж сам казав.

— Ну ви… багато що в ньому змінили…