Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 23)

«Ітане, годі».

Але я не зупинявся:

— Немає сенсу щось від нас приховувати, бо хай що станеться, це стосуватиметься нас обох. І подобається вам це чи ні, але це щось відбувається вже зараз…

Кімнатою пролетіла ваза з гарденіями і розбилася, вдарившись об стіну. Ось це вже був той Мейкон Рейвенвуд, про якого ми всі змалечку розповідали страшилки.

— Юначе, ти навіть не уявляєш, про що зараз говориш, — сказав він, зазираючи мені у вічі. Від їхньої темної глибини у мене на тімені заворушилося волосся. Здавалося, ситуація виходить з-під контролю, я надто далеко зайшов. Мовчун Редлі підвівся і почав нишком походжати за господарем, як мисливський пес. Його очі були, як завжди, навдивовижу круглі й чимось мені знайомі.

«Більше ні слова».

Мейкон примружив очі. Де й подівся його зірковий шик! На зміну йому прийшло щось темне і зловісне. Понад усе кортіло втекти, але мої ноги ніби вросли в землю. Я закляк.

Я помилявся щодо маєтку Рейвенвуд і самого Рейвенвуда. Я боявся їх обох.

Коли Мейкон нарешті заговорив, то здавалося, він промовляє сам до себе.

— П’ять місяців. Чи знаєш ти, через що мені доведеться пройти і на що я здатен, аби тільки з нею нічого не сталося за ці п’ять місяців? Чого це мені коштуватиме? Як це мене виснажить, а може, навіть знищить?

Ліна мовчки підсунулася до нього і поклала руку йому на плече. Вмить гнів з його очей зник, і Мейкон став таким, як зазвичай.

— Схоже на те, що Амма — мудра жінка. Я дослухаюся її поради і поверну цю річ туди, де ви її знайшли. І будь ласка, більше її сюди не принось, — підвівшись, Мейкон жбурнув серветку на стіл. — Наш візит до бібліотеки зачекає, правда ж? Ліно, потурбуйся, щоб твій друг знайшов дорогу додому. Беззаперечно, сьогодні був надзвичайний вечір. Блискучий, я б сказав. Обов’язково приходьте до нас знову, містере Вейт.

У кімнаті стало темно, і він зник.

Як же я хотів вибратися з цього місця! Була б моя воля — я б тієї ж таки миті вибіг з цього чудернацького будинку і втік подалі від Ліниного дивака-дядька. Що це взагалі за спектакль? Ліна зразу ж провела мене до дверей, ніби вона сама боялася вскочити у халепу через найменшу затримку. Однак коли ми перетинали передпокій, я помітив те, чого не бачив раніше.

Медальйон. На шиї намальованої жінки з приголомшливими золотавими очима висів медальйон. Я ухопив Ліну за руку. Вона застигла, побачивши те, що і я.

«Його тут раніше не було».

«Кого?»

«Цей портрет висить тут усе життя. Я тисячу разів повз нього проходила. На ній ніколи не було медальйона».

15. IX

Розвилка

Дорогою додому ми майже не розмовляли. Я не знав, що сказати, а Ліна мовчки дякувала мені за відсутність запитань. Я був за кермом катафалка, і добре, що вона дозволила мені керувати: я мав заспокоїтися і розвіятися. Свою вулицю я вже минув, але повертати і не збирався: додому все одно ще було зарано. Я не міг збагнути, що відбувається з Ліною, з її дядьком та з усім їхнім будником. І вона мала мені це пояснити.

— Ти проїхав, — уперше, відколи ми виїхали з маєтку, заговорила Ліна.

— Знаю.

— Ти, як і всі, гадаєш, що дядько божевільний. То скажи це. Скажи, який він, цей старий Рейвенвуд, — уїдливо мовила вона. — Мені час додому.

Я мовчки об’їхав пам’ятник генералу армії Конфедерації Джубалу Ерлі, що височів на клаптику пожухлої трави, — чи не єдину пам’ятку Гатліна, зазначену в путівниках. Генерал, як і в роки Громадянської війни, боронив свою землю, але ця відданість тепер здавалася мені непотрібною. Все змінилось і змінювалося далі. Я був іншим — від того, що побачив небачене, відчув невідчутне і зробив те, що не зробив би ще й тиждень тому. І через це мені здавалося, що генерал став іншим теж.

Я звернув на вулицю Голубину і припаркував катафалк на узбіччі, саме під табличкою з написом «Ласкаво просимо до Гатліна — батьківщини унікальних плантацій Півдня і найсмачнішого в світі маслинкового пирога». Не знаю, як щодо пирога, але про плантації вони написали правду.

— Що ти робиш?

— Маємо поговорити, — заглушив я мотор.

— Жодних тет-а-тетів на узбіччі.

Це був жарт, але Лінин голос видавав занепокоєння.

— Розповідай.

— Що саме?

— Жартуєш? — я ледь стримувався, щоб не перейти на крик.

Ліна ухопилася за намисто, прокручуючи на ньому металеве кільце з бляшанки з-під содової.

— Не знаю, що ти хочеш від мене почути.

— Може, поясниш, що там у вас вдома відбувалося?

Вона дивилася у вікно, в цілковиту ніч.

— Він розізлився, а як злиться — часом утрачає над собою контроль.

— Утрачає контроль? Тобто це звичайна річ, що кімнатою літають вази, а свічки запалюються самі по собі?

— Ітане, пробач, — стиха мовила Ліна.

Однак я не міг мовчати. Що більше вона уникала моїх питань, то більше мене це дратувало.

— Не треба вибачатися. Ліпше кажи, як є.

— Що саме?

— Що відбувається з твоїм дядьком? З його дивним будинком? Як він усе перемінив за лічені дні? Як на столі з’являлася і зникала їжа? Що це за розмови про чужу територію і неможливість тебе вберегти? Вибери будь-яке запитання.

— Я не можу про це говорити, — похитала вона головою, — а ти все одно не зрозумієш.

— То дай мені хоч спробувати!

— Ми відрізняємося від інших. І повір мені, ти цього не збагнеш.

— Тобто?

— Ітане, прийми це як є. Ти кажеш, що не такий, як вони, але насправді такий самісінький. Ти не проти, що я не така, але наскільки? Зовсім трішки.

— Знаєш що? Ти така ж божевільна, як і твій дядько.

— Ти прийшов до мене без запрошення, а тепер виказуєш мені за те, що побачив?

Я не відповів. За вікном було темно, і в моїй голові теж.

— А ще ти злишся, бо тобі страшно. Ви всі боїтеся. В глибині душі всі ви однакові, — Ліна говорила втомлено, ніби їй уже не ставало сил боротись.

— Ні, — сказав я, глянувши на неї. — Боїшся ти.

— Так, — гірко засміялася вона. — Я боюсь такого, чого ти навіть не можеш уявити.

— Ти боїшся мені довіритися.

Вона мовчала.

— Ти боїшся зблизитися бодай з кимсь настільки, щоб помічати, є людина в школі чи ні.

Ліна провела пальцем по запітнілому склу і намалювала щось схоже на зиґзаґ.

— Ти боїшся довести щось до кінця і побачити результат.

Зиґзаґ перетворився на блискавку.

— Ти не звідси. Твоя правда: ти відрізняєшся від нас ого-го наскільки.

Вона досі дивилася у вікно, у пустку, бо вгледіти щось у темряві було неможливо. Зате я бачив її. Я бачив усе, що було потрібно.

— Ти надзвичайно, абсолютно, неймовірно, більш ніж можливо, нереально інша, — торкнувся я її руки кінчиками пальців, і мене знову пройняло теплим електричним струмом. — Я знаю це, бо глибоко всередині — такий самий. Тож скажи мені, будь ласка, чим ти відрізняєшся?

— Я не хочу розповідати.

Її щокою покотилася сльоза, і я підхопив її пальцем.