Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 21)
Натомість переді мною стояв зовсім не книжковий мовчун. Це радше був Аттикус Фінч.
Мейкон Рейвенвуд мав бездоганний вигляд у стилі — навіть не знаю — сорокових років двадцятого століття. Його біла накрохмалена сорочка була застібнута не на ґудзики, а на старомодні срібні запонки. Бездоганний вечірній піджак був ідеально випрасуваний і ідеально чорний. Очі виблискували темним сяйвом і теж були майже кольору ночі. Вони ніби мали якусь поволоку, тонування, як вікна катафалку, в якому містом роз’їжджала Ліна. У них нічого не віддзеркалювалося, нічого не можна було побачити, вони помітно виділялися на тлі блідого обличчя — білого як сніг, як мармур, як, врешті-решт, обличчя людини, яка ніколи не виходить з дому. Його чорне, як смола, волосся посивіло біля скронь, але в цілому було того ж темного кольору, що й у Ліни.
Він міг би бути зіркою чорно-білого кіно або членом королівської родини якоїсь маленької країни, про яку тут ніхто не чув. Але, хай як дивно, Мейкон Рейвенвуд мешкав у Гатліні й був його найбільшим місцевим страшидлом, бабаєм, яким мене лякали ще з дитячого садочка. От тільки зараз я зрозумів, що він у сотні разів менше місцевий, ніж я.
Не зводячи з мене очей, Мейкон Рейвенвуд згорнув книжку, яку тримав у руках. Насправді він мовби дивився крізь мене, шукаючи щось позаду, так наче у нього був рентгенівський зір. З огляду на події минулого тижня — усе було можливо.
Моє серце аж вискакувало з грудей, я був певен, що він чує його калатання. Ніхто з нас не усміхнувся. Пес застиг біля Мейконових ніг, готовий щохвилини виконати команду «фас».
— Що ж це з моїми манерами? Заходьте, містере Бейт, ми саме збиралися вечеряти. Ви просто зобов’язані сісти з нами за стіл. Для нас, Рейвенвудів, вечеря — це завжди ціла подія.
Я глянув на Ліну в очікуванні бодай якоїсь підказки.
«Скажи, що ти не хочеш залишатися».
«Повір, що й не хочу».
— Ні-ні, сер, я не хочу заважати. Я просто привіз Ліні її домашнє завдання, — сказав я і вдруге помахав блакитною текою.
— Нічого не хочу чути. Ви залишаєтеся. По вечері ми з приємністю викуримо пару кубинських сигар у зимовому саду… чи вам більше до вподоби сигарилли? Хоча, звісно, якщо вам ніяково заходити, я вас зрозумію…
З його слів неможливо було з’ясувати, жартує він чи говорить всерйоз.
Ліна пригорнулася до дядька, і вираз його обличчя одразу змінився.
— Дядечку М., не дражнися з Ітана. Він мій єдиний друг у Гатліні, а якщо ти його відвадиш, то мені доведеться переїхати до тітки Дел, і тобі не буде з кого кепкувати.
— У мене залишиться Мовчун.
Пес із цікавістю подивився на Мейкона.
— А я його з собою заберу. Він же ходить хвостиком за мною, не за тобою.
Я не міг не запитати:
— Мовчун? Собаку звати Мовчун Редлі?
Мейкон усміхнувся — хоча ні, просто ледь-ледь розтягнув губи.
— Хай уже ліпше так кличуть його, а не мене, — закинув Рейвенвуд голову і голосно засміявся. Це мене неабияк спантеличило, бо я навіть уявити не міг, що його обличчя здатне посміхнутися.
Відлюдник відчинив двері.
— Справді, містере Вейт, приєднуйтеся. Я дуже люблю гостей, а нас уже сто років не вшановував своєю присутністю жоден гість поважної гатлінівської околиці.
На обличчі Ліни з’явилося щось схоже на усмішку:
— Дядьку М., не будь снобом. Мешканці Гатліна не винні, що ти з ними не розмовляєш.
— І я теж не винний, що маю слабкість до гарних манер, меткого розуму і охайного зовнішнього вигляду — не обов’язково у такій послідовності.
— Не зважай. У нього буває, — винувато вимовила Ліна.
— Дай-но я здогадаюся, цей візит має стосунок до директора Гарпера?
— Так, — кивнула Ліна, — зі школи дзвонили: допоки розслідується справа, я на випробному терміні, — вона закотила очі. — Ще одне «порушення» — і мене відрахують.
Мейкон засміявся, наче з дріб’язкового жарту.
— Випробний термін? Як мило. Під випробуванням розуміють перевірку авторитетною владою, — він підштовхнув нас обох до передпокою. — Навряд чи такою владою може бути товстун-директор, який заледве закінчив коледж, і купка розлючених домогосподинь, у яких родовід не порівняється навіть з родоводом Мовчуна Редлі.
Переступивши поріг, я застиг на місці. Передпокій уже не був схожий на той, що я бачив кілька днів тому: все було зроблено з розмахом, без натяку на провінційність. Над геть несучасними сходами, які, здавалося, трималися просто в повітрі, висів застрашливо великий олійний портрет приголомшливо вродливої жінки з сяючими золотавими очима. Цими сходами щомиті могла б спуститися Скарлет О'Гара, і її криноліни гармонійно б вписалися в інтер’єр. Зі стелі звисали багатоярусні кришталеві люстри, скрізь стояли старовинні масивні меблі, маленькими купками — вишукано гаптовані стільці, а ще були мармурові столики і розлога папороть у горщиках. Повсюди горіли свічки. Високі двійчасті двері були відчинені настіж, а у повітрі витав аромат гарденій із вишукано розставлених на столиках високих срібних ваз.
На якусь мить мені здалося, що це знову видіння, за винятком того, що медальйон був надійно загорнутий у хустинку і лежав у мене в кишені. Я це перевірив і тому знав напевне. А ще за мною зі сходів занадто пильно спостерігав цей підозрілий пес.
Але ж це неможливо! Рейвенвуд не міг кардинально змінити інтер’єр відтоді, як я востаннє був у цьому домі. Я ніби опинився у минулому, але, навіть попри нереальність ситуації, я б дуже хотів, щоб це побачила мама. Їй би сподобалося. Тільки зараз цей будинок набув справжнього вигляду, став таким, яким, певно, був завжди. Я відчував це. Тепер він асоціювався з Ліною, з садом за кам’яними мурами, з маєтком Ґрінбраєр.
«Чому він раніше був не такий?»
«Ти про що?»
«Ти знаєш».
Ми йшли за Мейконом, і він повів нас туди, де минулого тижня була затишна вітальня. Сьогодні ж замість неї красувалася пишна зала і довгий стіл на кігтястих лапах, накритий саме на три персони, ніби Мейкон заздалегідь знав про мій візит. У кутку саме по собі грало фортепіано — я вирішив, що воно механічне. Зала мала дещо лячний вигляд: їй вочевидь бракувало передзвону бокалів і сміху гостей. Так наче Рейвенвуд влаштовував бал року, але єдиним запрошеним був я.
Увесь цей час Мейкон не припиняв говорити. Його слова відлунювали від масивних стін із фресками і високих різьблених стель.
— Я не заперечую свою зверхність — так, я не люблю маленьких містечок. Я не люблю мешканців цих містечок, бо у них замало важить мозок і забагато — тіло. Вони ніби компенсують цим брак внутрішнього світу. Їдять усіляку гидоту — причому калорійну — їдять, їдять, а насититись не можуть, — Мейкон посміхнувся, але зовсім не по-доброму.
— То чому ви не переїдете? — запитав я роздратовано, і це раптово повернуло мене у реальність, хай якою вона була насправді. Одна справа, коли кепкую з Гатліна я, інша — коли це робить Мейкон Рейвенвуд. Тепер про місто говорив сторонній.
— Не мели дурниць. Мій дім — маєток Рейвенвуд, а не Гатлін, — останнє слово Мейкон не вимовив, а сплюнув як отруту. — Колись я залишу тенета цього світу, а оскільки у мене дітей немає, то мені потрібно буде знайти когось, хто б доглянув маєток. Зберегти Рейвенвуд — ось місія всього мого життя, грандіозна і страшенно важлива. Мені подобається уявляти себе наглядачем живого музею.
— Не драматизуй, дядечку М.
— А ти, Ліно, не згладжуй. Я ніколи не розумів, чому тебе так тягне спілкуватися з усім цим непросвітленим людом.
«Він має рацію».
«То мені що, більше не приходити до школи?»
«Ні, я не про це…»
— Звісно, — подивився Мейкон на мене, — не беручи до уваги нашого гостя.
Що більше він говорив, то більше пробуджував у мені цікавість. Хто знав, що, крім мами і Маріан Ашкрофт, в містечку є ще й третій розумний мешканець? Чи, можливо, четвертий — це вже залежатиме від подальшої поведінки батька.
Я намагався роздивитися, що за книжку Мейкон тримає в руках.
— Це Шекспір?
— Бетті Крокер,[9] надзвичайна жінка. Я тут саме намагався пригадати, що у цьому місті готують на вечерю. Сьогодні мені захотілося місцевої кухні, тож я обрав свинину.
Знову свинина! Мене нудило від самого слова.
Мейкон елегантно відсунув для Ліни стілець.
— Ліно, до речі про гостинність: скоро на Збори до нас приїздять твої двоюрідні сестри і брати. Нагадай Покоям і Кухні, що нас буде на п’ять осіб більше.
Ліна кинула на дядька знервований погляд:
— Я нагадаю
— А що таке Збори?
— Ой, у нас така дивна родина! Збори — це просто давнє свято врожаю. Ніби як День подяки, тільки раніше. Не зважай.
Я б ніколи не подумав, що до Рейвенвуду хтось приїздить — хай родичі, хай хто ще. Я ніколи не бачив, щоб у цей бік на розвилці повернула бодай одна машина.
Мейкон вочевидь тішився.
— Як собі знаєш. Але щодо кухні: я голодний, як вовк, а тому піду подивлюся, що там для нас наколотили.
Поки він говорив, звідкись здалеку долинав стукіт сковорідок і каструль.
— Тільки, будь ласка, лагідніше, дядечку М.
Мейкон Рейвенвуд перетнув бальну залу і зник з очей. Я досі чув, як натертими коридорами стукотять його черевики. Як же все було дивно — на тлі цього маєтку навіть Білий Дім видався би хатинкою лісника.