Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 33)
— Саме так, Стівенсе. Наша країна пасе задніх. Усі ті, що дивляться вперед, у майбутнє, мусять нарешті це втовкмачити таким, як сер Леонард.
— Звичайно, сер.
— От я запитаю вас дещо, Стівенсе. Ми переживаємо кризу. Я бачив її на власні очі, коли їздив на північ із містером Віттекером. Люди страждають. Простий робочий люд ледве зводить кінці з кінцями. Німеччина й Італія не сиділи склавши руки, а навели в себе лад. І ті кляті більшовики теж, по-своєму. Навіть президент Рузвельт. Подивіться на нього: він не боїться сміливих кроків задля свого народу. А ми, Стівенсе? Рік за роком минає, а все лишається так, як і було. Ми тільки сваримося, дискутуємо і нічого не робимо. Будь-яка порядна ідея сходить нанівець, поки її розгляне хоча б половина усіх тих комітетів, які мають її розглянути. А ті кілька осіб, які знають, про що кажуть, мають зв’язані руки, бо навколо них — темний люд. Що ви на це скажете, Стівенсе?
— Здається, наша країна справді в жалюгідному стані, сер.
— Саме так. Подивіться на Німеччину й Італію. Бачите, чого можуть досягнути сильні лідери, якщо їм не заважати? Нема в них ніякого загального виборчого права чи інших дурниць. Якщо ваш дім горить, ви навряд чи будете скликати все сімейство у вітальню й обговорювати, через які двері втікати, правда? Колись таке ще годилося, але тепер світ став надто складним. Простий чолов’яга з вулиці не може орієнтуватися в політиці, економіці, торгівлі й усьому решта. Та й чому б він мав на цьому знатися? Ви дуже влучно вчора відповіли, Стівенсе. Як ви там сказали? Це не ваша справа чи як? Ну бо, зрештою, чому б мало бути інакше?
Коли я пригадую слова лорда Дарлінґтона, мені здається, що тепер вони, напевно, здалися б доволі дивними, ба навіть відразливими. Але, ніде правди діти, у тому, що він сказав мені у більярдній, усе ж була важлива частка правди. Звичайно, нерозумно було б сподіватися, що на питання, які поставив того вечора містер Спенсер, дворецький відповість як обізнана особа; і твердження таких людей, як містер Гаррі Сміт, нібито від уміння так відповідати залежить людська гідність, явно безглузді. Одне не викликає сумнівів: обов’язок дворецького — піклуватися про бездоганне обслуговування, а не втручатися у великі державні справи. Вони завжди виходитимуть за межі нашого з вами розуміння, а ті з нас, кому кортить залишити по собі слід, мусять усвідомити, що для цього найкраще зосередитися на власних обов’язках, себто всіляко дбати про те, щоб якнайкраще прислуговувати великим джентльменам, у чиїх руках доля людської цивілізації. Це нібито очевидні речі, але на думку відразу спадає ціла когорта дворецьких, які вважали інакше. Слова містера Гаррі Сміта нагадують мені про хибний ідеалізм, що охопив мало не все наше покоління у двадцятих і тридцятих. Я маю на увазі дворецьких, які вірили, начебто ті, що прагнуть досягнути вершин, мусять повсякчас оцінювати свого господаря: вивчати його мотиви й аналізувати вплив його поглядів. Мовляв, тільки так можна впевнитися, що виконуєш свої обов’язки недаремно. До певної міри, ідеалізм, що криється в таких аргументах, викликає схвалення, але він, без сумніву, є наслідком неправильного мислення, про що свідчить балаканина містера Сміта. Достатньо подивитися на дворецьких, які намагалися втілити ці ідеї на практиці, аби збагнути, що якраз через це їхні службові досягнення — часом дуже перспективні — зійшли нанівець. Я особисто знав щонайменше двох фахівців, і то доволі здібних, які переходили від одного господаря до іншого і вічно були чимось незадоволені, тож так ніде й не затрималися, зникнувши врешті-решт із поля зору. Тут нема нічого дивного. Бо ж дивитися на господаря критичним оком і водночас добре йому служити — просто неможливо. Річ не тільки в тім, що, відволікаючись на інші справи, важко відповідати всім вимогам бездоганної служби. Дворецькому, який постійно намагається сформувати власну думку про господареві справи, бракує лояльності — риси справжнього професіонала. Зрозумійте мене правильно: мені не йдеться про ту бездумну поблажливість, на брак якої так нарікають поганенькі господарі, не здатні заручитися послугами першокласних фахівців. Я й не збирався закликати легковажно обдаровувати своєю лояльністю леді чи джентльмена, що випали комусь за господарів. Але якщо дворецький хоче по-справжньому послужити комусь чи чомусь у своєму житті, у певний момент він мусить припинити пошуки і сказати собі: «Цей господар поєднує у собі все, що я вважаю благородним і вартим поваги. Віднині я йому служитиму». Ось що таке розумна лояльність. І нема тут нічого принизливого. Треба прийняти беззаперечну істину: такі, як ми з вами, ніколи не зрозуміють великих справ, що діються в нинішньому світі, і тому наймудріше, що ми можемо вчинити — це довіритися господареві, якого вважаємо мудрим та благородним, і покласти всі сили на те, щоб якомога краще йому прислуговувати. Подивіться на містера Маршалла або, скажімо, на містера Лейна — двох найталановитіших представників нашого фаху. Чи можна собі уявити, щоб містер Маршалл сперечався з лордом Кемберлі про його найсвіжішу доповідь перед Міністерством зовнішніх справ? Чи впаде містер Лейн у наших очах, коли ми дізнаємося, що він не має звички дискутувати із сером Леонардом Ґреєм напередодні його виступу в Палаті громад? Звісно, що ні. Хіба така поведінка принизлива чи осудлива? Як можна звинувачувати мене в усіх бідах тільки тому, що лорд Дарлінґтон — як виявилося лише з плином часу — діяв хибно, ба навіть не зовсім мудро? Я служив йому багато років. Він самотужки аналізував факти й вирішував діяти так чи інакше. А я — як і належить — обмежився справами, які не виходили за коло моїх професійних обов’язків. І старався сповняти їх якнайкраще, дотримуючись стандартів, що їх багато хто вважає «першокласними». Не моя вина, що зусилля й дії його світлості виявилися, м’яко кажучи, даремними. І було б доволі нелогічно, якби я відчував жаль чи сором за себе.
День четвертий • Пообіддя
Нарешті я прибув у Літтл-Комптон і зараз сиджу в готелі «Роуз-Ґарден», де щойно пообідав. За вікном періщить дощ.
Готель «Роуз-Ґарден» навряд чи можна назвати розкішним, проте він, безперечно, по-домашньому затишний, і я зовсім не жалію, що не пошкодував грошей і тут зупинився. Чарівна садиба, поросла плющем, у якій може замешкати близько тридцяти гостей, зручно розташована на розі сільської площі. Ресторанчик, де я зараз сиджу, тільки недавно прибудували до головної будівлі — це подовгаста зала з двома рядами великих вікон. З одного боку вона виходить вікнами на площу, а з другого — на трояндовий сад, завдяки якому, мабуть, готель має таку назву. У саду, добре захищеному від вітру, — декілька столиків. Уявляю собі, як приємно там снідати чи обідати в ясну погоду. Дехто з гостей сів там обідати і сьогодні, та раптом небо затягнули грозові хмари. Коли я спустився сюди десь із годину тому, кельнери квапливо знімали скатертини зі столиків, а ті, хто ще хвилину тому за ними сидів — зокрема джентльмен, який не встиг витягнути запхану за комір серветку, — стояли розгублено поряд. Невдовзі з неба ринула злива — і то така сильна, що гості аж перестали їсти і вражено спостерігали, що коїться надворі.
Я сиджу за столиком біля вікон, що виходять на село, і вже добру годину спостерігаю, як на площу, на мій «форд» і на сусідні автівки падає дощ. Злива трохи втихомирилась, однак надворі ще накрапає. Мені, звісно, спало на думку, що я міг би вже вирушити на зустріч із міс Кентон, але ж у листі я писав, що зайду о третій, тому вирішив не дивувати її своєю надто ранньою появою. Отож, найімовірніше, я так і сидітиму тут та питиму чай, доки не вщухне дощ і не настане час вирушати в дорогу. Розпитавши служницю, яка принесла мені обід, я з’ясував, що міс Кентон мешкає за чверть години ходи від готелю, а отже, чекати мені ще сорок хвилин.
Чесно кажучи, я не плекаю ілюзій і готовий до розчарування. Я ж бо не отримав листа від міс Кентон, у якому вона б потвердила, що з нетерпінням чекає нашої зустрічі. Утім, знаючи її, я вирішив сприйняти це як згоду: якби мій приїзд був з тієї чи іншої причини для неї незручний, вона без жодних вагань повідомила б мене про це. До того ж я писав, що забронював кімнату в цьому готелі і що вона може в разі потреби залишити для мене повідомлення. Але на мене не чекало жодної звістки, тож я подумав, що, очевидно, усе гаразд.
Злива застала мене зненацька, бо сьогоднішній ранок — як і кожен ранок, відколи я виїхав із Дарлінґтон-Голлу, — був залитий яскравим сонячним промінням. День узагалі почався чудово: сніданок зі свіжої яєчні з тостом, який приготувала для мене місіс Тейлор. Коли прибув лікар Карлайл — о пів на восьму, як і обіцяв, — я попрощався з подружжям Тейлорів, які не хотіли й слухати про жодну винагороду, і поїхав, поки не зав’язалася незручна розмова.
— Я роздобув для вас каністру бензину, — сказав лікар Карлайл, відчинивши мені двері до свого «ровера». Я подякував йому за турботу, а коли запитав, скільки я йому заборгував, то знову почув, що він не хоче про таке й слухати.
— То все дурниця, друже. Я знайшов каністру в гаражі. Мало б вистачити до Кросбі-Ґейта, а там зможете нормально заправитися.