Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 35)

— Я мав заночувати в містера Роланда, але, напевно, сталося якесь непорозуміння, бо він кудись поїхав. Мені трохи незручно, що я отак прийшов, але ж сьогодні у вас нічого особливо не відбувається, правда?

— Після вечері його світлість чекає на кількох джентльменів, сер.

— От не пощастило... Не зовсім вдалий час я вибрав. Але я сидітиму тихо й нікому не заважатиму, бо й так маю над чим працювати, — містер Кардинал кивнув на свій портфель.

— Я перекажу його світлості, що ви тут, сер. Якраз складете йому компанію за вечерею.

— О, це я з радістю, але місіс Мортімер навряд чи зрадіє моїй появі.

Я залишив містера Кардинала у вітальні, а сам пішов до кабінету — його світлість зосереджено переглядав якісь папери. Коли я повідомив про прихід містера Кардинала, обличчям лорда Дарлінґтона промайнув подив і водночас роздратування. Він відхилився на спинку крісла й замислився.

— Передайте містерові Кардиналу, що я скоро спущуся, — врешті сказав він. — Нічого не станеться, як він трохи почекає.

Повернувшись до вітальні, я побачив, що містер Кардинал ходить туди-сюди кімнатою, розглядаючи предмети, які вже бачив не один раз. Я передав йому слова його світлості й запитав, чи принести йому чогось.

— Хіба горнятко чаю, Стівенсе. А на кого лорд Дарлінґтон сьогодні чекає?

— Пробачте, сер, але я нічого не можу вам сказати з цього приводу.

— Зовсім нічого?

— Перепрошую, сер.

— Гм, дивно... Ну добре. Краще сидітиму тихо.

Невдовзі після цього я пішов до кімнати міс Кентон. Вона сиділа за столом, хоча ні на столі, ні в її руках нічого не було; щось у її поведінці свідчило про те, що вона вже довго отак сидить.

— Міс Кентон, прийшов містер Кардинал, — мовив я. — Треба приготувати для нього ту саму кімнату, що й завжди.

— Гаразд, містере Стівенс. Я подбаю про це, перш ніж піду.

— О, то ви кудись ідете сьогодні ввечері, міс Кентон?

— Так, іду.

Я, мабуть, виглядав трохи здивованим, бо вона додала:

— Ми говорили про це два тижні тому, містере Стівенс. Ви ж пам’ятаєте, правда?

— Так, звісно, міс Кентон. Перепрошую, мені просто вилетіло з голови.

— Щось сталося, містере Стівенс?

— Ні, нічого не сталося. Сьогодні ввечері мають прийти гості, але у вашій присутності немає потреби.

— Ми ще два тижні тому домовилися, що сьогодні ввечері я буду вільна.

— Ну так, звичайно, міс Кентон. Перепрошую.

Я рушив до дверей, але біля самого порога зупинився, почув позаду себе:

— Містере Стівенс, я хочу вам дещо сказати.

— Слухаю, міс Кентон.

— Це стосовно мого знайомого. Того, з яким я маю сьогодні зустрітися.

— Так, міс Кентон.

— Він покликав мене заміж. Я подумала, що ви маєте право про це знати.

— Звісно, міс Кентон. Дуже цікаво.

— Але я ще не вирішила.

— Зрозуміло.

Вона подивилася на свої долоні, а тоді знову глянула на мене.

— Мій знайомий через місяць приступає до роботи у Вест-Кантрі.

— Ясно.

— Як я вже казала, містере Стівенс, я ще не вирішила. Але подумала, що ви маєте знати про цю ситуацію.

— Щиро дякую, що повідомили мене, міс Кентон. Бажаю вам приємного вечора. А тепер я мушу йти.

Хвилин через двадцять я знову її перестрів — цього разу я був заклопотаний приготуваннями до вечері. Я саме піднімався сходами із заставленою тарілками тацею, коли почув чиїсь сердиті кроки. Обернувшись, я побачив міс Кентон: вона стояла внизу й розлючено на мене дивилася.

— Я так розумію, містере Стівенс, ви хочете, аби я залишилась цього вечора на роботі?

— Та ні, міс Кентон. Ви ж самі казали, що попереджали мене ще давніше.

— Але ж ви розсердилися через те, що я сьогодні йду. Я ж бачу.

— Навпаки, міс Кентон.

— Ви думаєте, що коли будете гриміти тарілками на кухні й тупотіти в коридорі туди-сюди перед моєю кімнатою, то я передумаю?

— У кухні здійнявся гармидер тільки тому, що в останню хвилину перед вечерею приїхав містер Кардинал. Нема жодної причини, через яку ви мали б сьогодні лишатися на службі.

— Я й так піду, містере Стівенс — з вашим благословенням чи без нього. Бо я вже давним-давно домовилася про зустріч.

— Певна річ, міс Кентон. Ще раз бажаю вам приємного вечора.

За вечерею панувала дивна атмосфера. Джентльмени тривалий час їли мовчки — його світлість явно витав думками десь далеко. Врешті містер Кардинал запитав:

— Хтось особливий сьогодні, сер?

— Що?

— Ну, ваші сьогоднішні гості. Є хтось особливий?

— На жаль, не можу тобі сказати, хлопче. Конфіденційна справа.

— Ого. Тоді, мабуть, я тут буду зайвий.

— Де?

— Ну, на тій зустрічі.

— Там і так нічого цікавого для тебе. Але, як я вже казав, конфіденційність на першому місці. Тебе тут не повинно бути.

— Ого, тоді це, гадаю, щось дуже особливе.

Містер Кардинал пильно дивився на його світлість, але той, не промовивши більше ні слова, знову взявся за їжу.

Обоє джентльменів перейшли до курильні — випити портвейну й викурити по сигарі. Поки я прибирав у їдальні й готував вітальню до приїзду вечірніх гостей, то кілька разів мусив пройти повз двері до курильні. І здивувався, почувши, що джентльмени вже не мовчать, як за вечерею, а про щось палко перемовляються. За чверть години голоси стали гучнішими.

Я, звісно, не підслуховував, але ж не почути, як його світлість кричить: «Але це не твоє діло, хлопче! Не твоє діло!» — було просто неможливо.

Я був у їдальні, коли джентльмени нарешті вийшли з курильні. Вони начебто заспокоїлися, бо, ідучи коридором, сказали один одному кілька слів. «Не забувай, хлопче: я тобі довіряю», — мовив його світлість, а містер Кардинал роздратовано відповів: «Та я ж пообіцяв!». На цьому вони розійшлися: лорд Дарлінґтон рушив до свого кабінету, а містер Кардинал — до бібліотеки.

О пів на дев’яту знадвору почувся шурхіт коліс. Я відчинив двері шоферові одного з автомобілів і з-поза його плеча побачив, як з іншого вийшли декілька поліцейських і розійшлися подвір’ям. А вже за мить я супроводжував до будинку двох дуже поважних джентльменів — його світлість зустрів їх у коридорі й квапливо провів до вітальні.

За хвилин десять під’їхав ще один автомобіль, і я відчинив двері герові Ріббентропу — німецькому послу, який уже не раз бував у Дарлінґтон-Голлі. Його світлість вийшов йому назустріч, і перш ніж зникнути за дверима вітальні, двоє джентльменів по-змовницьки перезирнулися. Коли за кілька хвилин мене попросили принести ще закусок і напоїв, четверо джентльменів обговорювали переваги різних сортів ковбас і атмосфера, на перший погляд, здавалася доволі дружньою.

Опісля того я зайняв своє місце в коридорі — біля вхідної арки, де зазвичай стояв під час важливих зустрічей, — і не зрушив з нього, аж поки через дві години хтось не подзвонив у задні двері.