Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 34)

У центрі Москома в сонячному світлі виднілися крамнички — вони стояли навколо церкви, що її шпиль я бачив з пагорба учора ввечері. Однак мені не випало нагоди добре роздивитися село, бо лікар Карлайл невдовзі звернув у бічну вуличку.

— Зріжемо дорогу, — мовив він, коли ми проїжджали повз стайні й трактори.

Довкола не було видно ні душі, а коли ми під’їхали до зачиненої брами, лікар сказав:

— Вибачте, друже, але якщо вам не важко...

Вийшовши з автівки, я підійшов до брами — з котроїсь із поблизьких стаєнь почувся лютий гавкіт кількох собацюр. Я полегшено зітхнув, коли повернувся до лікаря Карлайла, який стояв біля свого «ровера».

Ми рушили вузьким шляхом між високими деревами, обмінявшись дорогою кількома ввічливими фразами. Він поцікавився, як мені спалося в Тейлорів, а потім доволі несподівано сказав:

— Не подумайте, що я невихований, але хочу спитати: ви ж слуга, правда?

Скажу чесно: коли я почув його запитання, мені аж від серця відлягло.

— Так, справді, сер: я служу в Дарлінґтон-Голлі поблизу Оксфорда.

— Я так і гадав. Ті ваші історії про Вінстона Черчилля й усіх інших... Спочатку я подумав собі: е ні, та він бреше як шовком шиє; а потім зрозумів, що цьому є одне просте пояснення.

Кермуючи автомобілем, який піднімався крутою звивистою дорогою, лікар Карлайл глянув на мене, усміхнувшись. Я сказав:

— Я не мав наміру нікого обманювати, сер. Проте...

— Ви не мусите нічого пояснювати, друже. Я прекрасно розумію, як це сталося. Унікальний ви чоловік. Ясно, що наші люди прийняли вас за лорда чи герцога — інакше й бути не могло, — лікар щиросердно розсміявся. — Добре, певно, коли тебе інколи приймають за якогось лорда?

Ми деякий час їхали мовчки. А тоді лікар Карлайл сказав:

— Що ж, сподіваюся, вам було добре з нами.

— Так, дуже добре, сер. Дякую!

— А як вам жителі Москома? Люди ніби непогані, правда?

— Вельми цікаві, сер. Містер і місіс Тейлор мають надзвичайно добрі серця.

— Не кажіть до мене «сер», містере Стівенс. Так, люди в наших краях дуже навіть непогані. Особисто я не проти провести тут решту своїх днів.

У голосі лікаря Карлайла мені вчулося щось дивне. Я не міг зрозуміти, куди він хилить, бо він знову спитав те саме:

— То кажете, цікаві люди, еге ж?

— Так, пане лікарю. І надзвичайно приязні.

— То про що вони вам оповідали цілий вечір? Хоч не набридли вам до смерті своїми сільськими плітками?

— Анітрохи, пане лікарю. Навпаки, розмова вийшла доволі відверта, прозвучали деякі дуже цікаві думки.

— А, то ви про Гаррі Сміта, — засміявся лікар. — Не звертайте уваги. Слухати його весело, але в голові у нього каша. Часом думаєш, що він якийсь там комуніст, а потім як ляпне щось — викапаний торі, хоч стій хоч падай. Поплуталося в нього усе в голові.

— Гм, дуже цікаво.

— То чим він вам вчора баки забивав? Балачками про імперію? Чи про нашу медицину?

— Містер Сміт обмежився темами загального характеру.

— Он як? І якими ж?

Я кашлянув.

— Містер Сміт поділився своїми міркуваннями на тему гідності.

— Нічого собі. Дуже філософська тема як на Гаррі Сміта. З якого пальця він її висмоктав, цікаво?

— По-моєму, містер Сміт наголошував на тому, яка важлива його агітація в селі.

— Та невже?

— Він намагався переконати мене, що мешканці Москома мають власну думку з усіх важливих питань.

— А, ну так. Упізнаю Гаррі Сміта. Гадаю, ви й самі розумієте, що то все дурниці. Вічно той Гаррі старається понакручувати людей. А люди ж не хочуть, аби їх чіпали.

Ми знову трохи помовчали. Потім я сказав:

— Пробачте, що питаю про таке, сер. Але я правильно розумію, що містера Сміта вважають за блазня?

— Гм... Не сказав би. Наші люди дійсно трохи цікавляться політикою. Вони впевнені, що таки пасувало б мати свою думку про те і про се, як їх постійно повчає Гаррі. Але насправді ж вони такі самі, як і всі інші. Хочуть жити спокійно, щоб їх ніхто не чіпав. Гаррі знає все на світі — як те змінити, як се, — але в селі ніхто не хоче перевороту, хай навіть жити стане краще. Люди в цих краях воліють, щоб їм дали спокій, а не напосідалися з п’ятим-десятим.

Мене здивували нотки зневаги, які прокралися до лікаревого голосу. Але він тут же похопився і, усміхнувшись, зауважив:

— Гарний краєвид з вашого боку.

І справді — унизу виднілося село. У ранкових променях воно виглядало дещо інакше, але загалом краєвид був дуже подібний до того, який я вперше побачив у сутінках: мабуть, ми вже наблизилися до місця, де я залишив свого «форда».

— Містер Сміт вважає, що гідність особи якраз і залежить від власної думки.

— А, ну так, гідність. Я вже й забув. Значить, Генрі взявся за філософські поняття. Люди добрі... Уявляю собі, що він там намолов.

— Його висновки, сер, не завжди викликали одностайну згоду.

Лікар Карлайл кивнув, але видно було, що він поринув у роздуми.

— Знаєте, містере Стівенс, — промовив він урешті, — я був запеклим соціалістом, коли тільки сюди приїхав. Вірив у все найкраще для людей і таке інше. А приїхав я сюди сорок дев’ятого. Соціалізм дасть людям жити з гідністю — так я собі думав у той час... Але нащо вам здалися ті дурниці? — засміявшись, він обернувся до мене. — А ви, друже?

— Перепрошую, сер?

— Що таке гідність? Ви як гадаєте?

Щиро кажучи, мене заскочила його прямолінійність.

— Тяжко пояснити таке у двох словах, сер, — відповів я. — Але мені здається, усе зводиться до того, щоб не роздягатися на людях.

— Тобто? Що зводиться?

— Гідність, сер.

— А, — лікар спантеличено кивнув. — Ви вже, напевно, упізнали цю дорогу. Хоча вдень вона трохи по-іншому виглядає. О, що я бачу! Який красунчик!

Лікар Карлайл зупинився поряд із «фордом» і знову охнув: «Ото красунчик!». Він дістав лійку й каністру бензину і люб’язно допоміг мені наповнити бак. Коли я повернув ключ у замку, а двигун, лагідно замуркотівши, ожив, усі хвилювання про те, що з моїм «фордом» сталася справжня «біда», відступили. Я подякував лікареві Карлайлу, і ми попрощалися, хоч я ще добру милю їхав серпантином слідом за його «ровером», поки наші дороги врешті розійшлися.

У Корнволл я в’їхав близько дев’ятої. Дощ ринув допіру за три години, тож небо було вкрите сліпучо-білими хмарами. Того ранку я побачив найдивовижніші краєвиди, які коли-небудь мені траплялися. Прикро, що я не зміг присвятити їм стільки уваги, скільки вони заслуговували, бо мене хвилювала думка, що коли не станеться чогось непередбачуваного, уже до кінця дня я зустрінуся з міс Кентон. Коли я мчав повз широкі поля, де на багато миль довкруж не виднілося ані людей, ані машин, чи обережно проминав чарівні невеличкі села — або радше купки будиночків серед полів, — мої думки знову й знову поверталися до минулого. І тепер, коли я сиджу, нікуди не кваплячись, у Літтл-Комптоні, у ресторанчику цього милого готелю, спостерігаючи, як на сільську площу капотить дощ, думки мої блукають тими самими стежками, і мені ніяк не вдається їх стримати.

Цілий ранок мені не давав спокою один спогад — чи то пак фрагмент спогаду, — що з якоїсь причини не покидав мене всі ці роки. Це спогад про те, як я стояв сам у службовому коридорі перед зачиненими дверима до кімнати міс Кентон. Стояв не лицем до дверей, а напівобернувшись до них, завмерлий від нерішучості — стукати чи ні. Бо тієї миті, наскільки пригадую, мене вразила думка про те, що за тими дверми, за кілька кроків від мене міс Кентон сидить і плаче. Як я вже казав, цей епізод назавжди врізався в мою пам’ять, як і згадка про особливе почуття, що охопило мене, коли я стояв у коридорі. Однак я не впевнений, які саме обставини йому передували. Коли я раніше намагався зібрати спогади докупи, мені здавалося, що те почуття з’явилося відразу по тому, як міс Кентон отримала звістку про тітчину смерть; покинувши її сам на сам зі своїм горем, я вже на коридорі похопився, що не висловив їй свого співчуття. Але що більше я думаю про той випадок, то сильніше переконуюся, що помилився, що насправді той спогад залишився після подій, які відбулися увечері через кілька місяців після того, як у міс Кентон померла тітка, — того вечора, коли до Дарлінґтон-Голлу несподівано прибув молодий містер Кардинал.

Його батько — сер Девід Кардинал — багато років був найближчим другом і колегою його світлості, однак за три чи за чотири роки до того вечора, який я зараз пригадую, він трагічно загинув в автомобільній аварії. Молодий містер Кардинал тим часом створював собі ім’я публіциста, друкуючи в часописах дотепні колонки про міжнародні справи. Вони мало коли припадали лордові Дарлінґтону до вподоби, бо він не раз піднімав голову від журналу й казав: «Знов малий Реджі понаписував дурниць. Добре, що його батько не бачить тої писанини». Проте колонки не заважали містерові Кардиналу далі вчащати до маєтку; його світлість завжди пам’ятав, що то його хрещеник, і ставився до нього як до родича. Проте містер Кардинал не мав звички приходити на вечерю без попередження, тому я трохи здивувався, коли, відчинивши того вечора двері, побачив його на порозі: він стояв, тримаючи обіруч портфеля.

— О, вітаю, Стівенсе! Як справи? — запитав він. — Мої плани на вечір пішли шкереберть, і я хочу спитати, чи лорд Дарлінґтон міг би пустити мене переночувати.

— Дуже приємно знову вас бачити, сер. Я повідомлю його світлість, що ви тут.