Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 32)

Містер Гаррі Сміт перехилився через свою дружину й сказав до лікаря Карлайла:

— Я мав надію, що пан гість висловить свою думку про вашу ідею стосовно імперії, лікарю, — а тоді, обернувшись до мене, додав: — Наш пан лікар виступає за те, щоб маленькі країни стали незалежні. Я не такий вчений, аби йому заперечити, але точно знаю, що то недобра ідея. Було б цікаво почути, що такі люди, як ви, сер, про це думають.

Лікар Карлайл знову пильно вивчав моє обличчя. І врешті сказав:

— І мені дуже жаль, але ми не маємо права затримувати нашого гостя. День видався складний, я так розумію.

— Навіть дуже, — відповів я і почав вибиратися з-за столу. Мені стало незручно, коли всі присутні, зокрема й лікар Карлайл, теж підвелися.

— Щиро дякую за все, — усміхнувся я. — Вечеря була дуже смачна, місіс Тейлор. Бажаю всім доброї ночі.

Усі хором відповіли: «Добраніч, сер!». Я вже дійшов до дверей, коли позаду почувся голос лікаря, і я зупинився.

— Завтра рано-вранці я їду до хворого у Стенбері, — сказав він; озирнувшись, я побачив, що лікар так і стоїть коло стола. — З радістю підвезу вас, щоб ви знову не йшли пішки. А дорогою можемо заїхати до Теда Гардакра по каністру з бензином.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — відповів я. — Але не хочеться завдавати вам зайвого клопоту.

— Ніякий то не клопіт. О пів на восьму буде добре?

— Ну гаразд, буду дуже вдячний за допомогу.

— Тоді зустрічаємось о пів на восьму. Місіс Тейлор, подбайте, будь ласка, про те, щоб ваш гість прокинувся і поснідав до того часу, — сказав він і, знов обернувшись до мене, додав: — Тоді й поговоримо з вами. Шкода, що Гаррі не побачить, як я пошиюся в дурні.

Усі засміялися і знову побажали доброї ночі, дозволивши мені нарешті піднятися до своєї обителі.

Думаю, нема потреби зайвий раз наголошувати, яких незручностей я зазнав цього вечора через прикре непорозуміння щодо моєї персони. Можу тільки сказати, що справді не знаю, як би я міг запобігти такому розвитку подій, бо коли усвідомив, що відбувається, усе зайшло так далеко, що якби я сказав тим людям правду, ситуація вийшла б страшенно незручна. З іншого боку, хоч мені й прикро, що все так обернулося, ніякої шкоди я не заподіяв. Вранці я попрощаюся з ними і, скоріше за все, ніколи більше їх не побачу. Гадаю, не варто цим аж так перейматися.

Утім, попри прикре непорозуміння, над дечим усе ж варто замислитися, бо інакше воно кілька днів не даватиме мені спокою. Скажімо, над міркуваннями містера Гаррі Сміта про природу гідності. Мало що в його словах заслуговує на серйозну увагу. Коли він викладав свої думки про гідність, то мав на увазі не те саме, що й я. Проте навіть так його твердження надто ідеалістичні, надто теоретичні, щоб надавати їм ваги. Певною мірою, у його словах, звісно, є трохи істини: у такій країні, як наша, люди зобов’язані міркувати про великі справи і складати про них власну думку. Але життя є життя: хіба можна від простих людей сподіватися своєї думки про все на світі, хоча, як запевняє містер Гаррі Сміт, її тут має кожен селянин. Ці сподівання не тільки нереалістичні — я сумніваюся, що вони взагалі доречні. Адже, зрештою, прості люди не можуть усього навчитися і все знати, й тому нерозумно вимагати, аби кожен із них мав свою позицію щодо найважливіших для країни питань. Визначати людську гідність за такими критеріями просто безглуздо.

На гадку спадає один випадок, який чудово демонструє, наскільки погляди містера Гаррі Сміта далекі від правди. Випадок той стався зі мною ще до війни, 1935 року, якщо не помиляюся.

Пригадую, що пізно ввечері — було вже за північ — мене викликали до вітальні, де його світлість розважав після вечері трьох гостей. Мене, ясна річ, кликали не вперше: я вже приносив джентльменам закуски та напої й чув, що панство розмовляє на важливі теми. Та коли я зайшов до вітальні того разу, джентльмени замовкли і глянули на мене. Його світлість сказав:

— Ходіть сюди, Стівенсе. Містер Спенсер має до вас розмову.

Джентльмен, про якого йшлося, деякий час дивився на мене, розкинувшись у кріслі, а тоді мовив:

— Хочу вас дещо запитати, чоловіче добрий. Ми тут сперечалися на одну тему й потребуємо вашої допомоги. Скажіть мені: на вашу думку, борги перед Америкою відіграють велику роль у тому, що обсяги торгівлі так упали? Чи це хибний аргумент — і насправді коренем проблеми є відмова від золотого стандарту?

Його питання мене, звісно, трохи здивувало, але я одразу зрозумів, у чому річ. Панство явно сподівалося, що це запитання зіб’є мене з пантелику. Поки я це збагнув і сформулював належну відповідь, моє лице, мабуть, і справді мало такий вираз, начебто я намагаюся втямити, про що мене питають, бо джентльмени весело перезирнулися.

— Перепрошую, сер, — врешті сказав я, — але я не можу допомогти вам із цим питанням.

Я з гідністю вийшов із ситуації, але гості нишком захихотіли. Містер Спенсер продовжував:

— То, може, ви нам підкажете щось інше. Як гадаєте, якщо Франція й більшовики укладуть угоду про озброєння, ситуація з валютою в Європі зміниться на краще чи на гірше?

— Пробачте, сер, але я не можу допомогти вам із цим питанням.

— От лихо, — відповів містер Спенсер, — і тут із вас помочі не буде.

Усі знову тишком захихотіли, а його світлість сказав:

— Дякую, Стівенсе. На цьому все.

— Стривайте, Дарлінґтоне. Я хочу спитати цього доброго чоловіка ще одне, — мовив містер Спенсер. — Мені дуже потрібна його допомога в одній справі, яка багатьом не дає спокою. Від неї залежить, як ми сформуємо свою зовнішню політику. Виручіть нас, друже. Що містер Лаваль мав на увазі, коли недавно говорив про ситуацію в Північній Африці? Ви теж гадаєте, що то був лише хитрий прийом, щоб знищити націоналістичне крило народної партії?

— Перепрошую, сер, але я не можу допомогти вам із цим питанням.

— Бачите, джентльмени, — сказав містер Спенсер, обернувшись до решти товариства. — Наш добрий чоловік не може допомогти нам із цими питаннями.

Цього разу всі не стрималися і розсміялись.

— Та незважаючи на це, — продовжував містер Спенсер, — ми вперто наполягаємо на тому, щоб віддати долю держави в руки нашого доброго чоловіка і ще кількох мільйонів таких, як він. Тому хіба дивно, що ми знемагаємо з теперішньою парламентською системою і не можемо знайти рішення для проблем, які нас хвилюють. Ну а що — може, ще запропонуємо комітету матерів організувати військову кампанію?

Ця репліка викликала гучний щиросердний сміх. Його світлість пробурмотів: «Дякую, Стівенсе», — а тоді дозволив мені нарешті покинути кімнату.

Ситуація вийшла, звісно, ніякова, але за час служби зі мною траплялися набагато неприємніші, а то й узагалі незвичні оказії, та й ви, безперечно, погодитеся, що знавець своєї справи повинен уміти давати собі раду з такими інцидентами. За ніч я вже й забув той епізод, коли вранці до більярдної, де я стояв на драбині й протирав портрети від пилу, увійшов лорд Дарлінґтон і сказав:

— Послухайте, Стівенсе, то було жахливо. Дуже негарно ми з вами вчора повелися.

Я зупинився і, обернувшись до нього, мовив:

— Та ні, сер. Я, навпаки, дуже радий, що зміг вам прислужитися.

— Жахливо вийшло. Напевно, ми трохи перебрали за вечерею. Прошу нас пробачити.

— Нічого, сер. Запевняю вас: ви не завдали мені жодних незручностей.

Його світлість втомлено побрів до крісла і, зітхнувши, сів. З вершечка драбини мені було видно майже всю його високу постать, огорнуту променями зимового сонця, що лилися крізь французькі вікна. То був один із тих моментів, коли я виразно бачив, як сильно життєві турботи позначилися на його світлості за останні кілька років. Струнка постава набула надмірної худорлявості і якоїсь незграбності, волосся передчасно посивіло, а обличчя стало виснажене і змарніле. Він трохи посидів, милуючись далекими пагорбами за вікном, а тоді сказав:

— Так негарно вийшло. Просто містер Спенсер затявся будь-що довести свою позицію перед сером Леонардом. Навряд чи це вас потішить, але ви справді допомогли продемонструвати одну важливу річ. Сер Леонард любить городити старосвітські нісенітниці: про волю народу як наймудрішого судді і так далі. Можете собі таке уявити, Стівенсе?

— Так, сер.

— Наші люди ніяк не зрозуміють, що деякі погляди вже безнадійно застаріли. Інші великі нації добре усвідомлюють, що для того, аби гідно впоратися з викликами нової епохи, треба спочатку позбутися застарілих методів. Але британці — ні, вони цього не знають. Чимало людей повторюють те саме, про що вчора говорив сер Леонард. Ось чому містер Спенсер так хотів довести свою позицію. І скажу вам, Стівенсе, якщо такі особи, як сер Леонард, нарешті пробудяться зі сну й трохи подумають своїми головами, ваша прикра пригода буде немарна.

— Розумію, сер.

Лорд Дарлінґтон знову зітхнув.

— Ми завжди пасемо задніх, Стівенсе. Вічно чіпляємося за застарілі системи. Але рано чи пізно доведеться розплющити очі. Демократія — пережиток минулої епохи. Світ став заскладний для загального виборчого права й усього решта. Десятки парламентарів своєю балаканиною заводять ситуацію в глухий кут. Ще кілька років тому таке вважалося нормальним, але в сучасному світі?.. Як там містер Спенсер вчора сказав? Він дуже гарно висловився на цю тему.

— Якщо я не помиляюся, сер, він порівняв нинішню парламентську систему з комітетом матерів, які намагаються організувати військову кампанію.