Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 3)

Пан Ґарднер кивнув, але обличчя його я ще якийсь час не бачив. Перш ніж звернути за ріг, Вітторіо видав традиційний для гондольєрів оклик, що відлунням забився між стінами.

— Колись я частенько співав їй ту пісню, — вів далі пан Ґарднер, — і, знаєте, як на мене, вона не проти була б і сьогодні її почути. Мелодія вам знайома?

На той час я вже вийняв гітару з футляра, тож одразу й зіграв кілька тактів.

— Візьміть вище, — мовив він, — у мі-бемоль. Так у мене в альбомі.

Я взяв акорди в тій тональності, і, пропустивши, либонь, цілу строфу, пан Ґарднер урешті заспівав — тихенько, упівголоса, ніби не надто пам’ятав слова. Проте голос його резонував у тому тихому каналі дуже добре. Справді, звучав він просто чудово. На якусь мить я буцім знову повернувся в дитинство, в наше помешкання: ось я лежу долі на килимі, мама сидить на канапі — чи то виснажена до краю, чи вбита горем, а в кутку тим часом крутиться на програвачі платівка Тоні Ґарднера.

Раптом пан Ґарднер урвав спів і сказав:

— Гаразд. Отже, спочатку «Фенікс» у мі-бемоль. Потім, мабуть, «Закохуюсь я надто легко», як ми й планували. І насамкінець — «Для моєї крихітки». Цього вистачить, більше вона й не слухатиме.

Потому він, схоже, знову поринув у свої думки, і ми попливли крізь темряву мовчки; тишу порушували тільки ледь чутні сплески весла Вітторіо.

— Пане Ґарднер, — порушив я врешті-решт мовчанку, — можна вас про щось запитати? Пані Ґарднер знає про цей ваш задум? Чи це має стати для неї чудовою несподіванкою?

Він важко зітхнув і сказав:

— Думаю, доведеться-таки віднести наш виступ до категорії чудових несподіванок, — а тоді додав: — Як вона відреагує, одному лише Господу відомо. Цілком можливо, що до останньої пісні й не дійде.

Вітторіо знову завернув за ріг, і раптом нам у вуха вдарив сміх, залунала музика: ми пропливали повз великий, яскраво освітлений ресторан. Вільних столиків, здається, не було, навколо снували офіціанти, відвідувачі мали вельми задоволений вигляд, хоч у цю пору року біля каналу не могло ще бути аж так тепло. Досі ми мандрували крізь тишу і темряву, тож цей ресторан навіював тепер якийсь неспокій. Було таке враження, наче це ми стоїмо без руху на набережній, а мимо пропливає сяюче, святково прибране судно. Я помітив, що кілька людей зиркнули у наш бік, та особливої уваги на нас ніхто не звернув. За мить ресторан опинився позаду, і я сказав:

— Кумедно це... Уявіть, як повелися б усі ті туристи, якби знали, що у човні, який повз них пропливає, сидить легендарний Тоні Ґарднер?

Вітторіо англійську розумів не надто, але суть сказаного все ж уловив і відреагував коротким смішком. Пан Ґарднер, утім, якийсь час мовчав, і лише коли ми знов опинилися в темряві і пливли вузьким каналом, минаючи вряди-годи тьмяно освітлені двері, озвався:

— Ви, друже, родом із комуністичної країни і саме тому не зовсім розумієте, як тут з усім цим справи.

— Пане Ґарднер, — мовив я, — моя країна вже не комуністична. Ми тепер вільні люди.

— Перепрошую. Я нічого не маю проти вашої держави. Ви — сміливий народ і, сподіваюся, сягнете миру й добробуту. Я лише хотів сказати, друже, що з огляду на те, звідки ви родом, багато що вам іще не зрозуміло, і це цілком природно. Точнісінько так само я багато чого не розумів би там у вас.

— Мабуть, так воно і є, пане Ґарднер.

— Ті люди, повз яких ми щойно пропливли... Якби ви підійшли до них і запитали: «Агов, чи пам’ятає хтось із вас Тоні Ґарднера?» — то, може, хтось і відповів би ствердно... можливо, таких була б навіть більшість. Хто його зна? Та якби вони побачили і навіть упізнали мене у човні, що пропливає мимо так, як оце допіру пропливли ми, — чи їх би це схвилювало? Навряд. Виделок вони не відклали б і довірливих розмов при свічках не перервали б. Бо з якої рації? Якийсь там естрадний співак з давно минулої епохи...

— Та ну, пане Ґарднер, не думаю. Ви ж класик. Як Сінатра чи Дін Мартін. Є класика, яка ніколи з моди не виходить. Не те що всі ці попзірки.

— Ех, друже, дуже мило з вашого боку. Знаю-знаю, ви кажете все це з найкращих міркувань. Але сьогодні — особливо сьогодні — так зі мною жартувати не варто.

Я хотів був заперечити, та щось у його голосі спонукало мене взагалі цю тему облишити. Тож так мовчки ми й пливли далі. Як по правді, тільки тепер я почав роздумувати про те, куди встряв, про всю цю історію з серенадою. Зрештою, це ж американці. Хтозна, а раптом пані Ґарднер, почувши чоловіків спів, підскочить до вікна з рушницею в руках і всипле нам залізного бобу?

В голові у Вітторіо снувалося, видно, щось подібне, бо певної миті, коли ми якраз пропливали під прикріпленим до стіни ліхтарем, він зиркнув на мене так, наче хотів сказати: «Ну й дивак нам тут попався, правда ж, атісо?». Та я не відповів. Поділяти думку людей його штибу щодо пана Ґарднера мені не хотілося. На переконання Вітторіо, ми, іноземці, тільки те й робимо, що обдираємо як липку туристів, засмічуємо канали й узагалі доводимо ціле те кляте місто до повної руїни. Коли йому трапляється встати не з тої ноги, він заявляє, що ми, мовляв, справжнісінькі розбійники, ба навіть ґвалтівники. Якось я простовіч поцікавився у нього, чи справді він розносить такі-от плітки, і він заприсягнувся тоді, що все це лише побрехеньки та й годі. Що з нього за расист, якщо сам має тітку-єврейку й обожнює її, як рідну маму? Проте одного дня, коли я коротав час між виступами і стояв собі, спершись на поручні, на мосту в Дорсодуро, внизу саме пропливала гондола. У ній сиділо троє туристів, а над ними стовбичив з веслом Вітторіо і на весь окіл ніс якраз отаку маячню. Тож нехай пробує перезиратися зі мною хоч до скону, товариського ставлення до себе таки не діждеться.

— Я хотів би поділитися з вами одним маленьким секретом, — озвався раптом пан Ґарднер. — Маленьким секретом щодо виступів. Як профі з профі. Це така дуже проста річ. Треба знати щось — не важливо, що конкретно, — про публіку. Якусь рису, подробицю, щось таке, чим, на вашу думку, сьогоднішня публіка відрізняється від учорашньої. Скажімо, виступаєте ви в Мілуокі. Неодмінно запитайте себе, чим ця публіка, публіка з Мілуокі, вирізняється, що у ній особливого? У чому вона відмінна від публіки з Медісона? Якщо нічого не приходить на думку, не лінуйтеся, пометикуйте. Так, отже, Мілуокі, Мілуокі... О, в Мілуокі роблять смачні свинячі відбивні. Годиться, скористаєтеся цим, коли вийдете на сцену. Звісно, про самі відбивні говорити з публікою не мусите, просто тримайте їх у голові, коли співатимете. Отже, ось ці люди перед вами зазвичай їдять добрі свинячі відбивні. Що стосується свинячих відбивних, то стандарти у них високі. Розумієте, про що я? Так ви наче знайомитеся з публікою, а перед знайомими виступати легше. Ось такий у мене секрет. Ділюся, як профі з профі.

— Дякую, пане Ґарднер. Мені нічого подібного й на гадку ніколи не спадало. Такої поради, та ще й від когось такого, як ви, я повік не забуду.

— Ну от, — вів далі він, — а сьогодні ми виступаємо для Лінді. Лінді — наша публіка. Тож зараз я вам дещо про неї розповім. Хочете дізнатися щось про Лінді?

— Звісно, пане Ґарднер, — відповів я, — мені хотілося б щось про неї знати.

Наступних хвилин двадцять, доки наша гондола спроквола кружляла каналами, пан Ґарднер знай говорив. Іноді понижував голос і просто бурмотів, наче розмовляв сам із собою. А часом, коли на човен падало світло від ліхтаря чи з вікна, повз яке ми пропливали, він згадував про мене і трохи гучніше запитував: «Розумієте, про що я, друже?».

Його дружина, розповідав він, була родом з одного маленького містечка у Міннесоті, на американському Середньому Заході. Вчительки у школі не давали їй спокою, бо вона, замість учитися, постійно гортала журнали зі статтями про кінозірок.

— Ті дами так і не збагнули одного: Лінді мала великі плани. І погляньте на неї тепер. Заможна, вродлива, об’їздила цілий світ. А ті вчительки — де вони сьогодні? Яке життя прожили? Знаєте, якби вони трохи частіше переглядали журнали про кіно, якби трохи більше мріяли, то теж могли б мати бодай частину з того, що має нині Лінді.

У дев’ятнадцять вона поїхала автостопом у Каліфорнію, бо хотіла потрапити у Голлівуд. Та натомість опинилася у дешевому придорожньому кафе на околиці Лос-Анджелеса, де влаштувалася офіціанткою.

— З тим кафе, невеличким закладом на узбіччі шосе, вийшло дуже цікаво, — розповідав пан Ґарднер. — Виявилося, що для неї це — саме те, що треба, краще й не придумаєш. Адже якраз туди вчащали всілякі дівчата з амбіціями, ошивалися там іноді з ранку до вечора. Зазвичай збиралися по семеро-восьмеро, іноді й десятеро, замовляли собі гот-доґи, каву, а тоді сиділи й розмовляли цілими годинами.

Ті дівчата, всі трохи старші за Лінді, з’їхалися з усіх куточків Америки і прожили в околицях Лос-Анджелеса вже щонайменше два-три роки. У кафе вони приходили обмінятися останніми чутками, обговорити тактику дій, тримати на оці успіхи одна одної. Та головною привабою того місця була Меґ — жінка за сорок, офіціантка, у парі з якою працювала Лінді.

Для тих дівчат Меґ була за старшу сестру, вони вважали її справжнім джерелом мудрості. Адже колись вона була точнісінько такою самою, як і вони тепер. Зрозумійте, то були дівчата серйозні, достоту амбітні, налаштовані дуже рішуче. Чи теревенили вони про одяг, взуття та косметику, як їхні однолітки? Безперечно. Але лише про той одяг, те взуття і ту косметику, які допоможуть їм вийти заміж за зірку. А про кіно вони балакали? Про музичну сцену? Ще б пак. Але переважно — про те, хто з кінозірок та співаків ще не одружений, у кого сімейне життя не склалося, хто розлучається. І, бачте, якраз Меґ і могла їм усе це розповісти, і не тільки це, а більше, значно більше. Вона ж опинилася на тому узбіччі ще задовго до них, і коли йшлося про те, як обкрутити зірку, їй були відомі геть усі правила, всі хитрощі та виверти. Лінді сиділа з ними і просто вбирала у себе все, що чула. Те придорожнє кафе з гот-доґами стало для неї університетом не згірш за Гарвард чи Єль. Дев’ятнадцятирічне дівча з Міннесоти! Коли я тепер уявляю собі часом, що з нею могло там трапитися, то мене аж дрож проймає. Утім, їй пощастило.