Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 5)

— Це ти, милий? — вона сперлася на поручні балкона. — Я вже думала, тебе викрали чи ще щось таке. Схвилювалася тут уся...

— Ну, не будь дурненька, люба. Що може трапитися в такому місті, як оце? Зрештою, я ж залишив тобі записку.

— Не бачила я ніякої записки.

— Я залишив тобі записку. Власне, щоб ти не хвилювалася.

— І де ж вона, ця записка? Що там написано?

— Не пам’ятаю, люба. — Тепер уже в голосі пана Ґарднера чулося роздратування. — Звичайнісінька записка, знаєш, «вийшов по сигарети» чи щось таке.

— То ти там унизу сигарети купуєш? Невже?

— Ні, люба, це щось зовсім інше. Я зараз тобі заспіваю.

— Це що, жарт такий?

— Ні, люба, не жарт. Ми ж у Венеції. Тут так заведено. — І він показав рукою на нас із Вітторіо, ніби наша присутність підтверджувала слушність його слів.

— Милий, але тут трохи холодно...

Пан Ґарднер важко зітхнув.

— Тоді послухай з кімнати. Так, люба, повертайся до кімнати, влаштуйся зручніше. Тільки вікно залиш прочиненим, і все буде добре чути.

Вона ще якусь хвилю дивилася на нього, а він — на неї, обидвоє мовчали. Потому пані Ґарднер зникла у кімнаті, і її чоловік, схоже, засмутився, хоч сам їй це нарадив. Похиливши голову, він знову зітхнув, і я зрозумів, що його вже проймають сумніви, чи варто взагалі продовжувати. Тож я сказав:

— Нумо, пане Ґарднер, уперед: «Доки дістанусь до Фенікса».

А тоді торкнувся струн, без жодного поки що ритму: то було щось на кшталт легкого вступу, який може і привести до пісні, і вгаснути — відразу й не скажеш. Я намагався грати так, щоби в уяві зразу поставала Америка, сумовиті придорожні кафе, безконечні широкі шосе... поза тим я думав, либонь, і про свою маму, пригадував, як заходив до кімнати і бачив її на канапі з конвертом від платівки в руках; на тому конверті було фото такої-от американської дороги, а може, співака, що сидить в американській машині. Хочу сказати, я силкувався грати так, щоб моя мама, якби тільки вона могла мене почути, збагнула: ця музика походить зі світу, який ми бачили на тих конвертах.

І тут, перш ніж я усвідомив, що діється, перш ніж узяв якийсь виразний ритм, пан Ґарднер заспівав. Утриматися в хисткій гондолі на ногах не так легко, і я боявся, що він будь-якої миті втратить рівновагу. А проте голос у нього був якраз такий, яким мені колись запам’ятався, — м’який, майже хрипкий, і водночас вельми об’ємний, от наче проходив через якийсь невидимий мікрофон. А ще, як у всіх найкращих американських співаків, була в його голосі ота втома, ба навіть нотка вагання — мовляв, він не з тих, хто звик таким чином розкривати своє серце. Саме так роблять усі великі.

Тож ми виконали ту пісню, сповнену мандрів і прощання. Американець залишає свою кохану. Вона ніяк не йде йому з голови, доки він одне за одним, строфа за строфою, проминає міста — Фенікс, Альбукерке, Оклахому, їдучи довгою дорогою так, як моя мама могла лише мріяти. Якби ж то можна було саме так залишати все позаду — ось що, гадаю, снувалося тоді у неї в голові. Якби ж то можна було саме так переживати сум.

Ми дійшли до кінця, і пан Ґарднер сказав:

— Гаразд, а зараз одразу наступну: «Закохуюсь я надто легко».

Йому я акомпанував уперше, тож мусив повсякчас бути насторожі, проте нам усе вдавалося. Я добре пам’ятав, що він розповідав про цю пісню, тож знай поглядав угору, на вікно, але пані Ґарднер там не було — ні поруху, ні звуку, нічого. Пісня скінчилася, і навколо запали тиша й темрява. Я почув, як десь неподалік відчинив ширше віконниці хтось із сусідів — мабуть, щоб краще чути. Та у вікні пані Ґарднер жодних ознак життя не було.

«Для моєї крихітки» ми виконали в дуже низькому темпі, взагалі практично без ритму. Потім усе знову вповила тиша. Ми далі не зводили очей з вікна й аж тоді, коли збігла вже, певне, ціла хвилина, таки почули. Звуки ледь можна було розрізнити, проте сумніватися не доводилося: пані Ґарднер нагорі тихенько плакала.

— Все вийшло, пане Ґарднер! — шепнув я. — Все вийшло. Ми пройняли її до самого серця.

Та пан Ґарднер чомусь задоволення не виявляв. Він лише втомлено похитав головою, сів і махнув Вітторіо рукою:

— Відвезіть нас до входу. Пора додому.

Коли ми рушили, у мене склалося враження, що він уникає мого погляду, от наче йому соромно за те, що ми допіру зробили. Ану ж увесь цей задум — то лише такий собі злий жарт, закралася мені до голови думка. Хтозна, раптом усі ці пісні означають для пані Ґарднер щось прикре й страшне. Тож я відклав гітару і якийсь час, доки ми пливли, так і сидів мовчки, ба навіть дещо набурмосено, мабуть.

Потім ми повернули у набагато ширший канал, і відразу повз нас промчало водне таксі, що йшло нам назустріч і збурило хвилю, гойднувши нашу гондолу. Та ми вже наближалися до палаццо пана Ґарднера, і, доки Вітторіо підводив човна до пристані, я сказав:

— Пане Ґарднер, коли я підростав, ви мали у моєму житті доволі-таки велике значення. І сьогоднішній вечір був для мене дуже особливим. Знаєте, якщо ми зараз попрощаємося і я ніколи більше вас не побачу, мені до самої смерті не даватиме спокою одне запитання. Будь ласка, скажіть, від чого плакала пані Ґарднер — від щастя чи від смутку?

Спершу мені здалося, що він не відповість узагалі. У тому тьмяному освітленні я розрізняв лише згорблену постать на носі човна. Та доки Вітторіо швартував гондолу, пан Ґарднер тихо мовив:

— Гадаю, їй було приємно, що я так для неї заспівав. Але водночас вона, звісно, й засмучена. Ми обоє засмучені. Двадцять сім років — це немало, а після цієї поїздки ми розлучаємось. Це наша остання спільна мандрівка.

— Дуже мені прикро це чути, пане Ґарднер, — м’яко сказав я. — Знаю, через таке проходить чимало подружніх пар, хоч би й прожили разом двадцять сім років. Та ви принаймні можете розійтися отак... Відпустка у Венеції. Серенада з гондоли під вікном. Мало яка пара спроможна розходитися так цивілізовано.

— Чому ж нам не поводитися цивілізовано? Ми далі любимо одне одного. Тому-то вона й плакала там нагорі. Бо далі любить мене так само, як і я її.

Вітторіо вже вистрибнув на пристань, а ми з паном Ґарднером усе ще сиділи потемки у човні. Я сподівався почути від нього ще щось, і справді, за якусь хвилю він знову заговорив:

— Я вже казав, що закохався у Лінді з першого погляду, щойно її побачив. Та чи кохала мене вона? Навряд чи їй узагалі спадало на думку ставити питання таким чином. Я був зіркою — ось що мало для неї найбільше значення. Я був усім тим, про що вона мріяла, що планувала здобути ще відтоді, як опинилась у тому придорожньому кафе. Кохала вона мене чи ні — це тут особливого значення не мало. Але за двадцять сім років у шлюбі може статися багато цікавого. Чимало подружніх пар спочатку люблять одне одного, потім одне від одного втомлюються і насамкінець сповнюються одне до одного ненавистю. Іноді ж буває навпаки. У нас на це пішло кілька років, але поступово Лінді справді мене полюбила. Спершу я навіть не наважувався у це повірити, та за якийсь час не мав уже іншого вибору. Побіжний доторк до мого плеча, коли ми встаємо з-за столу. Кумедна легка усмішка з іншого кутка кімнати без жодного приводу: це вона просто пустує. Закладаюся, її саму це неабияк дивувало, але сталося те, що сталося. Десь через п’ять-шість років з’ясувалося, що нам добре разом. Що ми турбуємося і піклуємося одне про одного. Як я вже казав, ми кохали одне одного. Кохаємо й далі.

— Щось я не збагну, пане Ґарднер... То чому ж ви розлучаєтеся?

Він знову, звично вже, зітхнув.

— Зважаючи на те, звідки ви, друже, родом, де вже вам збагнути... Але ви сьогодні були дуже добрі до мене, то я спробую все ж пояснити. Річ у тім, що ім’я моє вже не гримить так, як раніше. Заперечуйте, не заперечуйте, але у наших краях це має значення, з цим не посперечаєшся. Отже, моє ім’я вже не таке відоме. Що ж, я міг би просто з цим змиритися і поступово відійти у тінь. Жити колишньою славою. Або сказати: е ні, це ще не кінець. Інакше кажучи, друже, повернутися на сцену. Опинившись у подібному або й у ще гіршому становищі, багато хто так і робить. Проте взяти і повернутися — справа непроста. Треба бути готовим багато що змінити, і це зміни часом дуже нелегкі. Доведеться змінити дещо в собі. Змінити іноді навіть те, що любиш.

— Пане Ґарднер, ви хочете сказати, що розлучаєтеся з дружиною через своє повернення на сцену?

— Подивіться на інших хлопців, на тих, хто успішно повернувся. Подивіться на моїх однолітків, які ще не покинули тусовки. Кожнісінький із них одружений уже не перший раз. Здебільшого вдруге або й утрете. Біля кожного — молода дружина. Ми з Лінді були б там посміховиськом. Поза тим, є одна молода леді, на яку я накинув уже оком, та й вона на мене теж. Лінді все розуміє. Вона знала, що так буде, задовго до мене, ще, певне, відтоді, як сиділа у тому кафе при дорозі і слухала Меґ. Ми вже все обговорили. Вона розуміє, що настав час кожному з нас вирушити своїм окремим шляхом.

— Все одно не збагну, пане Ґарднер. Не може той край, звідки ви з пані Ґарднер, відрізнятися від решти світу аж так разюче. Тому-то й пісні, які ви співали всі ці роки, западають людям у душу повсюди. Навіть там, де я жив раніше. А про що в усіх тих піснях ідеться? Якщо любов згасає і людям доводиться розходитися, то це, звісно, сумно. Та якщо вони й далі люблять одне одного, то мають залишатися разом до кінця. Ось про що ваші пісні.