Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 4)
— Пане Ґарднер, вибачте, що перебиваю, — озвався я, — але якщо та Меґ була аж настільки з усім обізнана, то чому сама не вискочила заміж за якусь зірку, а розносила гот-доґи в тому кафе?
— Слушне запитання, та ви ще не зовсім вловили суть справи. Гаразд, припустімо, цій дамі, Меґ, не пощастило. Але ж уся штука в тому, що вона бачила тих, хто добитися свого таки зумів. Розумієте, друже? Колись вона була точнісінько такою самою, як ті дівчата, і бачила, як одні сягнули успіху, а інших спіткала невдача. Бачила підводні камені та пастки, бачила й золоті сходи. І могла про все це розповісти — вдячних слухачок не бракувало. Дехто й мотав собі на вус, так би мовити. Як-от Лінді. Кажу ж, то був її Гарвард. Завдяки цьому вона стала тою жінкою, якою є нині. Це дало їй силу, яка потім таки згодилася — і то неабияк згодилася, хлопче. Доки в її житті настав перший злам, минуло шість років. Можете собі уявити? Цілих шість років маневрувати, будувати плани, тримати стрій — хай там що. Зазнавати ударів, падати, знову підводитися — і так раз по раз. Зрештою, у нашій професії все так само. Не годиться після перших же ударів складати лапки і здаватися. Дівчат, які так учинили, можна потім побачити де завгодно, здебільшого — в закутніх містечках, одружені з якоюсь потолоччю. І лише декого — таких, як Лінді, — кожен удар чомусь вчить, і вони стають сильнішими й міцнішими, і повертаються, щоб боротися далі, і борються просто несамовито. Гадаєте, Лінді не страждала від приниження? Попри всю свою красу, попри всі свої чари? Чого люди не розуміють, то це власне того, що краса — це навіть не половина справи. Якщо користуватися нею неправильно, до вас ставитимуться як до хвойди. Так чи інак, через шість років у її житті нарешті стався злам.
— Саме тоді вона вас і зустріла, пане Ґарднер?
— Мене? О, ні, ні. Я вийшов на сцену лише згодом. Вона вийшла заміж за Діно Гартмана. Ви ніколи не чули про Діно? — Тут пан Ґарднер якось недобре засміявся. — Бідолаха Діно. Навряд чи його записи дійшли до комуністичних країн. Однак у ті часи Діно був досить відомий. Він багато співав у Лас-Веґасі, випустив кілька золотих платівок. Як я вже казав, для Лінді то був великий прорив. Коли ми з нею вперше зустрілися, вона була дружиною Діно. Стара Меґ пояснювала, як зазвичай усе відбувається. Буває, звісно, що дівчині щастить на самому початку, вона виходить заміж за когось на штиб Сінатри чи Брандо й одразу опиняється на вершині. Та насправді таке трапляється лише зрідка. Тому дівчина має звикнути до думки, що їй, імовірно, доведеться вийти з ліфта на другому поверсі і трохи там погуляти, принюхатися, призвичаїтися до тамтешньої атмосфери. І тоді, цілком можливо, одного чудового дня вона суто випадково зустріне там того чи іншого мешканця горішніх поверхів, який буквально на кілька хвилин спустився туди зі свого пентгауса по якусь дрібничку. Ану ж цей хлопець візьме і скаже: «Слухай, а ти не хотіла б піднятися до мене нагору?». Одне слово, Лінді знала, як воно здебільшого у таких випадках буває. Вийшовши за Діно, вона не втратила на силі, не притлумила амбіцій відповідно до того місця, куди потрапила. А Діно був порядний, він мені завжди подобався. Тому-то я, хоч і запав на Лінді, щойно її побачив, до жодних дій не вдавався. Поводився, ніби взірцевий джентльмен. Згодом виявилося, що саме це й додало Лінді рішучості. Чоловіче милий, ну як же такою дівчиною не захоплюватися! Мушу сказати вам, друже, що все це припало якраз на найзоряніший мій час. Гадаю, то було приблизно в ті роки, коли ваша мати слухала мої платівки. А от зірка Діно саме тоді стрімко покотилася донизу. У ті часи багатьом співакам доводилося скрутно. Усе змінювалося. Молодь слухала «Бітлз», «Роллінґ Стоунз». Бідолашний Діно, надто вже він скидався на Бінґа Кросбі. Спробував був записати альбом у стилі босанова, та всі з цього тільки посміялися. Однозначно, настав момент, коли Лінді треба було відчалювати. У тій ситуації ніхто б нам і слова кривого не сказав. Думаю, навіть Діно не надто нас звинувачував. Тоді я й зробив перший крок. Так Лінді опинилася у пентгаусі.
Побралися ми у Лас-Веґасі, в готелі нам наповнили ванну шампанським. Та пісня, яку ми сьогодні заспіваємо, — «Закохуюсь я надто легко»... Знаєте, чому я обрав саме її? Хочете, розповім? Якось, невдовзі після весілля, ми були в Лондоні. Повертаємося, отже, після сніданку до свого номера, а там порається покоївка. Але ж ми з Лінді вже розпалені, як ті кролики. Тож заходимо і чуємо — покоївка якраз чистить порохотягом вітальню, але нас звідти не видно. Тоді ми тихенько — навшпиньки, наче дітиська, розумієте? — крадемося до спальні, зачиняємо за собою двері. Бачимо, що там уже прибрано, і покоївка, може, туди вже й заходити не буде, хоча напевне, звісно, не знаємо. Хай там як, нам байдуже. Ми зриваємо з себе одяг, падаємо на ліжко і кохаємося, а покоївка весь цей час буквально за пару кроків звідти, тут-таки за стіною, прибирає у вітальні й ані гадки не має, що ми повернулися. Кажу вам, спочатку ми бачили тільки одне одного, але потім уся ця ситуація видалася раптом такою кумедною, що годі було втриматися від сміху. Ми доводимо справу до кінця, лежимо там, обійнявшись, і тут покоївка, уявіть собі, починає співати! Порохотяг вона вже вимкнула і тепер співає, співає на все горло, а голос у неї, хлопче, паршивезний! Ми помираємо зі сміху, але намагаємося не шуміти. І тоді, що б ви подумали, вона змовкає і вмикає радіо. А там саме крутять Чета Бейкера, який співає «Закохуюсь я надто легко» — так гарно, спокійно, без поспіху. І ми з Лінді просто лежимо собі, обнявшись, поперек ліжка і слухаємо Чета. За хвилю я починаю тихенько підспівувати, й от уже ми з Четом співаємо, а Лінді слухає, згорнувшись клубочком у мене в обіймах. Ось так воно було. Саме тому ми сьогодні виконаємо цю пісню. Та згадає вона чи ні, я не знаю. Хто ж його в біса зна?
Пан Ґарднер змовк, і я побачив, що він витирає сльози. Вітторіо тим часом знову завернув за ріг, і мені раптом упало в око, що ми пропливаємо повз один і той самий ресторан уже вдруге. Цього разу там панувало іще більше пожвавлення, ніж раніше, а в кутку саме грав піаніст — мій знайомий на ім’я Андреа.
Коли ми знову відпливли у темряву, я мовив:
— Я, звісно, розумію, пане Ґарднер, що це зовсім не моя справа... але, схоже, між вами і пані Ґарднер останнім часом не все гладко. Мені хотілося б, щоб ви знали: я теж на таких речах трохи знаюся. Моя мати частенько колись сумувала, почувалася, можливо, так само, як оце ви сьогодні. Все думала, що знайде когось і буде нарешті щаслива... Казала: синку, ось цей чоловік буде твоїм новим татом. Перші кілька разів я вірив, а потім розумів уже, що нічого з цього не вийде. Та мама вперто трималася свого і не втрачала віри. І щоразу, коли їй було кепсько на душі — так, імовірно, як вам нині, — знаєте, що вона робила? Ставила вашу платівку і підспівувала. В усі ті довгі зими вона сиділа в нашому крихітному помешканні, підібгавши коліна, зі склянкою в руці, і тихенько підспівувала. А часом, пригадую, пане Ґарднер, сусіди згори починали тарабанити нам у стелю, особливо, коли ви співали ті швидкі пісні — «Великі сподівання» чи «Вони всі сміялися». Я, бувало, уважно за мамою спостерігав, але вона наче не помічала нічого навколо, знай слухала ваш голос, кивала головою в такт музиці і ворушила губами, вимовляючи слова... Я ось що хотів сказати, пане Ґарднер. Ваша музика допомагала в ті часи моїй мамі і, напевне, мільйонам інших. Тож буде тільки справедливо, якщо вона допоможе і вам. — На цих словах я засміявся — це мало прозвучати підбадьорливо, але вийшло дещо голосніше, ніж хотілося б. — Можете на мене розраховувати, пане Ґарднер. Я вкладу в наш виступ усе своє вміння. Буде не згірш за оркестр, от побачите. Пані Ґарднер послухає нас, і хтозна, може, у вас усе й налагодиться. Важкі часи трапляються у кожного подружжя.
Пан Ґарднер усміхнувся.
— Ви славний хлопець. Я дуже вдячний, що ви погодилися мені підсобити. Але все, часу на балачки більше немає. Лінді, бачу, вже у себе в кімнаті, там засвітилося.
Ми саме пропливали повз палаццо, який минали вже принаймні двічі, і тільки тепер я збагнув, чому Вітторіо возив нас колами. Пан Ґарднер виглядав світло у конкретному вікні, й щоразу, коли він бачив, що там ще темно, ми вирушали у наступне коло. Цього разу, одначе, у вікні на третьому поверсі горіло світло, віконниці були прочинені, і знизу нам видно було темні дерев’яні балки стелі. Пан Ґарднер махнув Вітторіо, але той уже покинув веслувати, і ми чимраз повільніше підпливали до стіни, аж доки гондола не спинилася під самісіньким вікном.
Пан Ґарднер підвівся, човен знову небезпечно хитнувся, і Вітторіо довелося мерщій виправляти ситуацію. Відтак пан Ґарднер окликнув, спершу зовсім тихенько: «Лінді? Лінді?» — а потім уже набагато голосніше: «Лінді!».
Спочатку ми побачили руку, яка відчинила віконниці ширше, і на вузенькому балконі з’явилася постать. На стіні не надто високо у нас над головами висів ліхтар, але світла він давав небагато, і з гондоли ми розрізняли тільки силует пані Ґарднер, не більше. Втім, я розгледів, що від часу нашої зустрічі на площі вона підібрала догори волосся — мабуть, перед вечерею, на яку вони ходили раніше.