Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 2)

— А хто це? Ти вже завів собі приятеля?

— Саме так, люба. Гарно збавив час за розмовою з... Вибачте, друже, я ж навіть не знаю, як вас звуть.

— Ян, — хутко сказав я. — Але друзі називають мене Янек.

— То у вас зменшена форма імені довша за повне ім’я? — здивувалася Лінді Ґарднер. — Таке буває?

— Люба, не грубіянь чоловікові.

— Я не грубіяню.

— Не можна кпити з чужого імені. Ну, будь чемною дівчинкою.

Лінді Ґарднер з якимсь безпорадним виразом на обличчі повернулася до мене.

— Ви розумієте, про що він? Хіба я вас образила?

— Ні-ні, — відповів я. — Зовсім ні, пані Ґарднер.

— Він постійно говорить, що я груба з публікою. Але це не так. Хіба ж я була щойно з вами груба? — А тоді обернулася до чоловіка: — Я говорю до публіки природно, милий. Так уже в мене заведено. Це ніякі не грубощі.

— Гаразд-гаразд, люба, — мовив пан Ґарднер. — Не треба робити з мухи слона. Та й цей чоловік — не публіка.

— О, невже? А хто ж він? Заблуканий небіж?

— Поводься ґречно, люба. Цей чоловік — колега. Музикант, профі. Тільки-но нас усіх розважав, — і він зробив жест у бік нашого тенту.

— Он воно як! — І Лінді Ґарднер знову повернулася до мене: — То це ви щойно виступали? Було гарно. Ви на акордеоні грали, так? Справді гарно!

— Дуже дякую. Власне, я — гітарист...

— Гітарист? Та ви жартуєте. Я ж буквально хвилину тому за вами спостерігала. Ви сиділи он там, біля контрабасиста, і так чудово грали на своєму акордеоні...

— Даруйте, але на акордеоні у нас грає Карло. Такий кремезний лисань.

— Ви певні? Не жартуєте?

— Люба, я ж тебе просив не грубіянити.

Він не те щоб кричав, та голос його зазвучав раптом твердо і сердито, а тоді запала дивна мовчанка. За мить сам пан Ґарднер її й порушив, лагідно мовивши:

— Вибач, люба, я не хотів на тебе кричати.

Він узяв жінку за руку, і я вже подумав був, що та відсахнеться, але ні, натомість вона присунулася до нього ближче і поклала вільну руку зверху на їхні з’єднані долоні. Так вони якусь хвилю й просиділи: пан Ґарднер з похиленою головою і його дружина, яка дивилася порожнім поглядом понад плечем чоловіка кудись через площу, в напрямку базиліки, проте не бачила, схоже, нічого. На ті кілька секунд вони мовби забули не лише про мене, хоч я сидів поруч, а й про всіх людей на площі. Потім вона озвалася майже пошепки:

— Все гаразд, милий, це я винна. Зіпсувала вам настрій.

Вони ще трохи посиділи так, далі тримаючись за руки. Затим пані Ґарднер зітхнула, відпустила чоловікову руку і глянула на мене. Вона дивилася на мене й раніше, але цього разу то було інакше. Цього разу я відчув її чари. От немов у неї була така собі шкала, з позначками від нуля до десяти, і тієї миті у стосунку до мене вона перевела стрілку десь на шістку чи сімку. Хай там як, мене пройняло по-справжньому, і якби у неї виникло тоді бажання попросити про якусь послугу — скажімо, сходити на протилежний край площі і купити їй квіти, — я б залюбки це зробив.

— Янеку, — мовила вона. — Так вас звуть, правда ж? Перепрошую, Янеку, Тоні має рацію. Мені, звісно, не варто було так із вами розмовляти.

— Та що ви, пані Ґарднер, не переймайтеся...

— І я ще й розмову вам перервала. Розмову про музику, можу закластися. Знаєте що? Зараз я вас залишу, щоб ви собі ще поговорили.

— Не треба тобі нікуди йти, люба, — сказав пан Ґарднер.

— Треба, любий. Я просто страх як хочу зазирнути в он ту крамницю «Прада». Властиво, я й прийшла оце попередити, що затримаюся довше, ніж сподівалася.

— Ну, гаразд, люба, — Тоні Ґарднер чи не вперше випростався і глибоко вдихнув. — Гуляй скільки заманеться — доки не набридне.

— О, в тій крамниці я вже відведу собі душу. А ви, хлопці, досхочу наговоритеся. — Пані Ґарднер підвелася і торкнула мене за плече: — На все добре, Янеку.

Доки вона йшла площею, ми дивилися їй услід, а тоді пан Ґарднер заходився розпитувати мене, як це — бути музикантом у Венеції, й зокрема — про оркестр з «Кваддрі», який саме розпочав свою програму. Втім, мої відповіді особливого зацікавлення в нього начеб не викликали, і я вже вкотре збирався вибачитися та й піти собі, коли він раптом мовив:

— Знаєте, друже, я хотів би вам дещо запропонувати. Зараз поділюся з вами своїм задумом, а ви відповісте згодою або відмовою — як уважатимете за потрібне. — Він нахилився до мене і стишив голос. — Спершу дозвольте вам дещо розповісти. Отже, вперше ми з Лінді приїхали до Венеції у наш медовий місяць. Двадцять сім років тому. І відтоді, попри всі пов’язані з цим містом щасливі спогади, ніколи не приїжджали сюди знову, принаймні не разом. Тож коли ми планували цю поїздку, дуже особливу для нас поїздку, то сказали собі, що треба будь-що спинитися на кілька днів у Венеції.

— У вас річниця, пане Ґарднер?

— Річниця? — здивувався він.

— Даруйте, — перепросив я. — Просто ви сказали, що ця поїздка особлива, то я й подумав...

Якусь мить він іще дивився на мене здивовано, а тоді розсміявся — гучно, розкотисто, і мені враз пригадалася одна пісня, яку частенько слухала моя мама: десь посеред тієї пісні він промовляє кілька фраз, щось про те, наскільки йому байдуже, що та жінка від нього пішла, і сміється таким-от сардонічним сміхом. Той-таки сміх і рознісся тепер над площею. Потім Ґарднер сказав:

— Річниця? Ні-ні, у нас не річниця. Але певною мірою моя пропозиція й справді пов’язана з чимось подібним. Я хочу зробити дещо дуже романтичне. Заспівати дружині серенаду. Все як належиться, на венеційський манір. І якраз тут мені й потрібна ваша допомога. Ви граєте на гітарі, я співаю. Візьмемо гондолу, підпливемо під вікно, я заспіваю. Ми винаймаємо одне палаццо тут неподалік. Вікно спальні виходить на канал. Після смерку буде просто досконало. Ліхтарі на стінах добре все там освітлюють. Ми з вами — у гондолі, вона підходить до вікна. Всі її улюблені композиції. Не надто довго, вечорами тут ще досить прохолодно. Лише три-чотири пісні — думаю, цього стане. Ви отримаєте щедру винагороду, про це я подбаю. Ну, то що скажете?

— Пане Ґарднер, це буде неабияка честь для мене. Я вам розповідав, яке важливе місце у моєму житті ви посідали. Коли плануєте це зробити?

— Якщо не буде дощу, то й сьогодні, чом би й ні? Десь о пів на дев’яту — вам підходить? Вечеряємо ми рано, тож до того часу вже прийдемо. Я під якимсь приводом вийду з помешкання і вас зустріну. Заздалегідь домовлюся про гондолу, ми підпливемо каналом і зупинимось під вікном. Буде просто досконало. То як, згода?

Про щось подібне я й не мріяв ніколи — можете, мабуть, собі уявити. Поза тим, сама ідея видавалася мені страшенно милою: йому вже за шістдесят, їй — за п’ятдесят, а поводяться наче закохані підлітки. Власне, через таке-от враження я майже — хоч і не зовсім — забув про ту сцену, яка допіру трапилася між ними просто в мене на очах. Тобто вже тоді десь у глибині душі я здогадувався, що все може піти не так гладко, як задумав собі пан Ґарднер.

Ще кілька хвилин ми з ним сиділи, обговорюючи різні подробиці: які саме пісні він хотів би заспівати, яку тональність волів би — словом, усяке таке. Далі мені треба було повертатися до тенту, бо настав час розпочинати наступну програму, тож я підвівся, потиснув йому руку і запевнив, що він цього вечора може цілковито на мене розраховувати.

Увечері, коли я вирушив на зустріч із паном Ґарднером, на вулицях було вже темно і тихо. У той час, відійшовши вбік від п’яци Сан-Марко, я завжди трохи блукав, тож хоч і вийшов завчасу й знав місток, біля якого ми мали зустрітися, все одно на кілька хвилин запізнився.

Він стояв під самим ліхтарем, одягнений у м’ятий темний костюм, з розстебнутою до третього чи четвертого ґудзика сорочкою, з-під якої кучерявилося волосся на грудях, а коли я вибачився за запізнення, сказав:

— Що таке кілька хвилин? Ми з Лінді одружені вже двадцять сім років. То що таке ті кілька хвилин?

Він не сердився, але був, схоже, налаштований на якийсь серйозний і врочистий, аж ніяк не романтичний лад. Позаду легенько погойдувалася на воді гондола, і я побачив, що за гондольєра був Вітторіо — чолов’яга, якого я, чесно кажучи, недолюблював. В очі Вітторіо ставився до мене начебто й приязно, а от поза очі — я ж знаю і знав ще тоді — городив казна-що, всіляку ахінею про людей мого штибу, яких називав «чужаками з тих нових країн». Тож коли він того вечора начебто по-братньому зі мною привітався, я лише стримано кивнув і мовчки зачекав, доки пан Ґарднер з його допомогою зійшов у гондолу. Потім я передав йому свою гітару — взяв із собою іспанську, не ту з овальним резонатором, — а тоді зістрибнув на борт і сам.

Пан Ґарднер усе намагався влаштуватися зручніше на носі човна і якоїсь миті опустився на лавку так різко, що ми мало не перевернулися. Та він, схоже, цього й не помітив, і коли ми відчалили, не відводив очей від води.

Кілька хвилин ми мовчки пливли повз темні будинки і попід низькими мостами. А тоді він ніби виринув зі своєї глибокої задуми і сказав:

— Послухайте, друже... Ми наперед узгодили всі пісні, я знаю, але мені тут спало на думку, що Лінді любить пісню «Доки дістанусь до Фенікса». Колись давно я її записав.

— Еге ж, пане Ґарднер. Моя мати завжди казала, що у вашому виконанні вона звучить ліпше, ніж у Сінатри чи у тій знаменитій версії Ґленна Кемпбелла.