Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 79)

н. Чи так звана емансипація робітників не була тільки іншою формою ярма? Вирвались із давніх цехів, гільдій та приписів на те тільки, щоб голі, голодні і свобідні попастися в пазурі капіталістів. Та не досить сього. Почалась їх емансипаційна боротьба против капіталу. І що ж бачимо? Чи в добрій половині і тут не було гумбугу?..

н. Не зневажай великих умів і сердець! Абсолютної правди ніхто в жменю не вхопив. А коли вони обіцювали не раз таке, що не могло статися, то не забувай, що їх обіцянки розігрівали міліони серць, будили рух, благородне змагання в міліонах душ, були тою дрібкою квасу, що заквашує все тісто, значить, причиняється до того, що з нашої муки буде добрий хліб.

н. Ай, не говори мені про благородні душі тих панів!.. Прочитай, що писав Бернштейн про Лассаля, а що писали недавно соціал-демократи про Бернштейна!..

н. Політика, друже мій, так як кухня. Зазирнеш до середини, як що робиться, то й апетит тобі відбере. А про всі ті сварки та лайки — мій Боже! Нехай собі люди будуть малі, дуже малі, але дєло роблять велике.

н. Що вся наша політична емансипація — чистий гумбуг, се, здається, ти й сам признавав уже потроху. Як ти швидко виїхав на демократизм і республіканізм XIX віку! А забув шалений культ Наполеона, якому піддавалися навіть такі люди, як Гейне і Віктор Гюго! Забув культ Николая в цілій Європі до 1848 року. Забув культ Бісмарка, комедію буланжизму, англійський імперіалізм з Сесілем Родсом і Чемберленом. Чи все се — признаки вільнодумства і республіканізму? По-мойому, се старе, безкритичне, глупе і підле льокайство, зверха прикрите лахами конституціоналізму та націоналізму. І се не вирвані епізоди! Се основна течія XIX віку! Се навіть не боротьба, а ненастанний маскарад. Той сам абсолютистичний дух граєся в піжмурки з народами: показує їм раз таку цяцьку, то знов іншу, а все тілько на те, щоб спокійненько водити їх за ніс, куди йому треба. А в цілій науці XIX віку хіба не те саме? Зовсім як у нашій приповідці: пішов камінь поза ячмінь. Розсипалась наша наука на міліони дрібниць, а саме головне, те що необхідно було б знати кожному, лишила на боці. Тямиш, як мовить Фавст про Вагнера:

Er meint, dass er nach Schäüzengräbt, Und froh ist, wenn er Regenwürmer findet.[26]

Таке ж і наша славлена наука. Виемансипувалася від догм і формул — нібито — і пішла ритися в дрібницях. Певне, повинаходила міліони хробаччя, старих черепів та сотки порозбиваних планет. А що нам із того? Чи, знаючи се все, ми робимося мудріші? Ні, ми робимось хіба мішками, в які напаковано всякого сміття, а для життя, для дійсної життєвої боротьби ми нездалі. «Єдино же єсть на потребу», а того одного, власне, дотеперішня наука не зуміла дати нам. А остатній її світоч — Ніцше — чи ж не був її руйновником? Чи ж не прокламував на склоні XIX віку ще одну емансипацію — від усеї тої фальшивої емансипації, яку по твоїй думці дав нам XIX вік?

а. Ну, пане Зеноне, тут і я підіпру вас. Мій любий братік, величаючи емансипаційні здобутки XIX віку, не знаю, чи навмисно, чи припадком, поминув емансипацію жінок.

н. Навмисно, сестричко. Бо ж у мене жінка такий же чоловік, як і мужчина. Емансипація мужчин від соціальних, політичних і духових пут дасть ширшу волю й жінці.

а. Історія XIX віку показує щось зовсім інакше. Емансипація мужчини позволила йому виемансипуватися й від жінки, здеградувала жінку на становище мебля, шільду або Вартгаймової каси. Говорю про ту верству, що найхарактерніша для XIX віку, про середню, капіталістичну, промислову, бюрократичну. В тій верстві породились змагання до так званої жіночої емансипації — чому? Бо становище жінки було нарушене, рівновага того життя, в якім вона жила досі, була звихнена. Бо мужчина виемансипувався від жінки, і вона почула себе зайвою.

н. А я й не знав, що моя сестричка також уміє воювати парадоксами.

а. Невже се, по-твоєму, парадокс? Але ж досить поглянути на живі факти без упередження, щоб побачити, що се дійсна правда. Чи селянка, робітниця думає про емансипацію? Ні. Вона спільниця і товаришка в праці мужа, і коли сей бореся за поліпшення свого побуту, вона бореся разом з ним, бо знає, що се поліпшеннє буде поліпшеннєм і для неї. А в середній верстві зовсім не те. Що має спільного жінка судії, старости, комісара податкового або якого-небудь архівного моля з заняттєм свого чоловіка? Нічогісінько. Вона в переважній більшості випадків навіть не розуміє того заняття, не може зрозуміти, пощо і кому воно придатне. Вона знає тілько, що її муж має принести їй кожного першого стілько і стілько грошей, а понад те інтересуєся хіба його авансом, квінквеніями, пенсійними умовами — знов-таки з погляду на місячний дохід. Чим може бути для неї такий чоловік, котрого більша половина життя проходить у сфері зовсім чужій для неї, котрий із тої сфери приносить додому день у день хіба тілько втому, роздразненнє, отупіннє, вісті про «носа», дисциплінарки і тисячні бюрові неприємності? Скажи, чи такий чоловік своїм способом життя не виемансипувався від жінки цілковито? Він їй не товариш, вона не зацікавлена його ділом, і він для неї в найліпшім разі дійна корова; для свого серця, для своєї фантазії вона шукає іншого заняття. Щаслива та, що може знайти те заняттє в своїх дітях. А чим же ж при таких відносинах робиться жінка для чоловіка? Коли він оженився з любові, взяв бідну і сам бідний, то се правдива трагедія. Він швидко мусить побачити в жінці п’явку, що висисає його соки, що звисла на його заробок — і швидше чи пізніше він перестане поважати її, а найменше неповодженнє в його кар’єрі, найменше нещастє переміняє його рай на пекло. Для того більшість інтелігентних мужчин боїться сеї трагедії і жениться без любові. Вони мали час вишафувати весь запас своєї любові ще перед шлюбом. Великі міста і ті багаті «резервові армії» жінок, вибитих із натуральної колії, дають їм до сього багато нагоди, роблять легальне подружжє люксусом, чимось трохи що не смішним, філістерським, негідним характеру «свобідного, незалежного» чоловіка. Скажи сам, чи не тим духом надихані сотки отих ніби гумористично-сатиричних часописей, що зробилися такою характерною появою особливо в другій половині XIX віку? Що значать усі ті дотепи про тещу, про пан-тофлярів, про ірод-баб, якими заповнюються всякі «Journal amusant»[27], «Fliegende Blätter»[28], «Pschütt»[29], а яких малпує також наша молода слов’янська карикатура?

н. А що, Зеноне, не казав я тобі, що моя сестра небезпечний союзник? Чуєш, як побиває, як мовляв покійний Огоновський, тяженьким тараном твою кавалерійську філософію!

н. Або побиває, або й ні. Філософія та сама, а радше, факти ті самі, тілько що пані дивляться на них зі становища жінки, а я — зі становища мужчини; паню вони обурюють, а я вважаю їх натуральним випливом наших відносин і — приймаю спокійно.

а. А коли такий пан у тридцятім, тридцять п’ятім або сороковім році жениться, то чого він шукає в жінці? Або грошей, віна, для своїх промислових, біржевих чи яких там спекуляцій, або краси — щоб мати парадний шільд, або конексій та протекцій. Жінка сама собою, її душа, розум, чуття — все се не входить у рахунок і в подружжі не находить заспокоєння. Отеє єсть головне жерело феміністичного руху. Жінка середньої верстви побачила себе зайвою в житті; забажала знайти собі місце, знайти заняття обік мужчини. Їй не стільки хочеться зарібку — феміністки звичайно мають сяк-так забезпечене існування, — як радше, заповнення тої порожнечі і безцільності життя, на яку засудила їх емансипація мужчин. І замісь бути помічницею мужчині в його емансипаційній боротьбі, інтелігентна жінка робиться його конкуренткою, подекуди навіть його ворогом, і замість помагати справі загального поступу, спинює її, вносячи в поступовий рух непотрібне замішання та усобицю.

н. Ну, я й не знав, що пані такий ворог жіночої емансипації.

а. То-то й єсть: не знав! Се ви не перший мужчина, що довгі роки жиє обік жінки, нібито в приязні і товаристві, а не знає, що у неї на душі. І не тому не знає, що вона робить із сего якийсь великий секрет, а тому, що ніколи не поцікавився розвідати. А не поцікавився тому, бо не припускав, щоб вона могла знати і думати щось таке, на що варто би звернути увагу.

н. Ну, сестричко, се ти вже впадаєш у «емансипаційну» фразеологію! «Він мене не розумів!» — тямиш?

а. А з твого боку не дуже-то гарно пригадувати мені се. А пану Зенону мушу ще сказати, що я зовсім не ворог жіночого змагання до рівної з мужчинами освіти, і науки, і праці. Тільки той жіночий сепаратизм, до якого доходить змаганнє сучасних інтелігентних жінок, видається мені явищем ненормальним і для справи поступу зовсім не пожиточним. В мужчині і жінці сотворила природа не дві раси, не дві окремі нації, а дві часті одної цілості. От тим-то змагання винайти для жінок якусь самостійність, якусь стежку, окрему від мужчин, — глупе і неприродне. Те, що ми бачили в XIX віці, повинно вести нас зовсім у противний бік: треба вчити жінок і мужчин , спільної праці, товаришування і співділання й поза сферою полових відносин.