Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 80)

н. Ну, се питання , а воно дуже скомпліковане і буде, певно, змістом історії XX віку. Чи так, сестричко? Спасибі тобі, що ти так гарно підперла мої виводи!

н. І мої.

()Се моя найкраща надгорода, що оба панове вважаєте мене за свою союзницю. Видно, що жіноча вдача не стратила ще своєї синтетичної сили.

і н. І не стратить її, певно, і в XX віці.

а. Ну, та годі вже нам дебатувати. Зближаєся дванадцята година. Врочиста хвиля! Перейдемо до салону!

Всі троє переходять до скромного салону, де на середині стоїть столик, накритий вишиваним обрусом, заставлений бутельками і чарками.

()Ну, любі мої, тепер, у останні хвилини XIX віку вип’єм вічну пам’ять того нашого батька, віку великої праці, колосальної боротьби і великих здобутків, віку емансипації…

н. Віку великої бляги, великого фарисейства, великих помилок і ілюзій, віку руйнування, нігілізму і безхарактерності.

Годинник зачинає бити дванадцяту.

і н. Requiescat in pace![30] ()

н. А ти, сестричко?

а. Він дав мені найкраще, що могло дати мені життя, — дав мені ілюзію молодої любові. Я не зіб’ю по ньому чарки.

()А тепер най жиє, шумить, красуєся і ликує новий, двадцятий вік і нехай принесе сповнення всіх чесних, чоловіколюбних змагань! Vivat, crescat, floreat![31]н. Vivat, crescat, floreat!(.)

н. А ти, сестричко?

а. Ся чарка не для мене. Новий вік не дасть мені того, чого не дав минулий. ( .)

Степан Васильченко

Куди вітер віє

Дієві особи:

— людина років 30–35.

— його жінка.

— сестра Корецького.

— студент-українець, квартирант Корецьких.

- — офіцер-доброволець.

.

Діється на київських дачах в часи облоги Київа республіканським українським військом у грудні місяці 1918 р.

Середина кімнати. Прямо, праворуч і ліворуч — двері. Стіни густо увішані фотографіями, листівками, картинами — додатками до ілюстрованих журналів, між ними — великий портрет поета Шевченка в шапці. В одно із вікон зазирає в кімнату инеєм уквітчата сосна. На ліжку, з гримасою хворого, лежитьй. в задумі ходить по кімнаті нероздягнений, примарнілий.

(). Ви не чули — газети не вийшли й сьогодня? ( є.) Так ніби я носом чую, що сьогодня буде щось. Чи не увійдуть таки в город сьогодня українці. (. .) Миколо Федоровичу! Про що це ви так загадались?

( ). Що?

й. Питаю, газети й сьогодня не вийшли?

ь. Газети?..(.) Ні, не вийшли.

(). Що це ви, носитеся з зубами?

(). Знаєте, з того часу, як у нас унизу розташувався добровольчеський штаб, я ні на одну мить не маю супокою. Аки на голках, або на гарячому угіллю сижу.

й. Та плюньте ви на це.

(). Кожну хвилину, кожну мить чекаєш: ось в кімнату вскочить якийсь Роланд-зброєноситель: ви хто такий? ваше посвідчення? ваше відношення до мобілізації? — сюди-туди, ага! українець! і цап голубчика. А з українцями у їх розмова коротка…

й. Та ви не турбуйтеся — поменше ходіть по вулицях, а сюди вони не зайдуть.

(). Зайдуть.

й. Тут їм діла немає ніякого.

ь. Так то здається, але ви трохи так покрутіть мозком, то й побачите, що й діло знайдеться. ( .) Як ви гадаєте, можна не помітить чудовий профіль нашої панни Лізи, живучи в одному дворі? Або хоч і ставну постать самої Катерини Дем’яновни?

(). Он куди загнув! Чи помітять, чи ні, а ви вже турбуєтеся! Ну, неймовірна ж ви людина!

(). Ні, ні! ви не дивіться на це так поверхово! — Іще вас запитаю, як ви думаєте: для наших із вами карих очей наші дами так екстренно ще з вечора вхопились мить і гладить?

(). Ну?

ь. Ну, от я вам і кажу: не зайде ще сонце, як тут буде їх повнісінько в кімнаті і по справам і без справ.

(). Це, скажемо, так: офіцерня до жінок народ спритний, — зразу рознюхають, де є яка панна чи жінка. (.) Як це ви зразу все це заздалегідь зміркуєте?

ь. Ото ж бо то і є… Я вже у вікно загледів, як один юний серцепожиратель у касці посилав у слід панні Лізі саме ніжне з возведєнієм очей к небесам і приложенієм руки до серця зітхання… () Тікать? — але куди втечеш? До своїх через фронт — нема чого й думати, в город тепер теж не пройдеш: скрізь на мостах стоїть варта… От прокляте становище!

(). Нічого, буває і гірше…

(). Ви думаєте?

(). Людям траплялося ще й не так.

(). Людям усяк траплялося… ( .) Але дивіться, щоб і вам теж чогось не трапилось, як унадяться сюди золотопогонні гості.

(). А я їм що винен? Я, слава Богу, не український студент, чого мені боятися?

ь. Ні, я не про те, шановний добродію! (.) Ви гетьманській мобілізації підлягаєте?

(). Я человек бальной. (.)

ь. Так, хворий. Це ми звичайно бачимо, але ми бачили, як учора вели багато хворих до штабу, покропляючи нагаями, шомполами, та прикладами, та коліньми! Істинно вам говорю, — усі вони так летіли, що ніякий здоровий їх не дожене.

(). Це мене не торкається, я знать нічого не хочу — я бальной…

(). Добре. Допустимо. Але все ж кажуть — береженого і Бог береже. Зробіть ви, Антоне Аркадієвичу, ось що: накажіть ви, і накажіть суворо і рішуче, як дійсний голова сем’ї, вашій шановній дружині і вашій прекрасній сестриці, щоб вони ні в якому разі сюди офіцерів не пускали. (.) Ні в якому разі! Хай скажуть, що тут лежать хворі на іспанку, на тиф і що сюди ходить заборонено. Можна буде на дверях навіть папірець такий наліпить: «Здесь»… (.) Либонь хтось іде!

й. Та то, мабуть, наші вертаються.

(). Так ніби стук для дамських черевичок занадто енергійний. Про всякий випадок треба з своєю персоною приховатися. ( .)

В кімнату вбігають в піднесеному настрої, веселі, гомінкі. Обоє наспівують:

«На солнце оружьем сверкая, При звуках лихих трубачей, По улице пыль подымая»…

й. Де вас дідько носить до цього часу? В кімнаті не прибрано, квартирант і досі без чаю, — а вони десь безвісти позабігали.

На його не звертають уваги.

а. Ліза, ти що надінеш?

а. Я?.. (.) Знаєш, Катя, він уже узивав мене ( ) «сестріца». (.) Я думаю одітись сестрою.

(). Куди це збираєтесь?