Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 78)

н. Забуваєш про Росію.

н. Не забуваю. І там той самий новочасний дух, хоча старі форми ще держаться. Де ти почуєш абсолютистичний дух у словах Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Герцена, Достоєвського, Щедріна, Толстого? Чи абсолютизмом навіяна публіцистика Чернишевського, Добролюбова, Щапова, Михайловського, Джаншієва?

н. Ну, ну, покиньмо поезію. Переходь далі!

н. Головною підвалиною політичної емансипації народних мас я вважаю — коли позволите се назвати так — три загальники: загальну освіту, загальний військовий обов’язок і загальне голосування.

н. Особливо загальний військовий обов’язок! Якраз ти трафив кулею в пліт!

н. Маєш на думці наполеонівський і прусський цезаризм. Ну, ну, се явища хвилеві, і вони не зміняють загального характеру сеї інституції, інституції, що на ділі віддає найвищу екзекутиву в руки всеї нації, так як загальне голосування віддає в її руки найвищу легіслятиву.

н. А народна школа дає сему всему фальшиву і глупу директиву!

н. Може, де й дає. Та чи се аргумент против загальної і обов’язкової народної освіти? Ні, се тілько причина, щоб зробити сю освіту справді широкою, свобідною, вправді народною. А як раз уже дано грунт, то й будова на ньому з часом здвигнеться.

н. Коли всі інтелігенти, не виключаючи міністрів просвіти, президентів та віце-президентів намісництв та рад шкільних, будуть так думати, як ти. Ну, та, правда, ти скажеш: се питання XX віку. Нехай і так! Сип далі.

н. А коли візьмемо на увагу національне питання, то з XVIII віку в XIX входимо так, неначе в новий світ. Як Пісарро входив у столицю Монтезуми. В XVIII віці навіть поняття національності, окремої і незалежної від держави, майже не існує. Польщу крають, як сальтисон, і тілько в часі окупації відкривають у ній якісь національні різновидності. Те, що заповнює історію XIX віку, — відродження національностей, державних і недержавних, і боротьба за їх рівноправність, емансипація національного самопочуття і самопізнання, — все те для XVIII віку було чимсь неможливим. А тим часом у XIX віці се якраз зробилося основою державної політики на всіх полях.

а. Ах, так! Але національний притиск, а не національна емансипація.

н. Що ж, сестричко, те, що для притисненого видається притиском, се для його противника буде шуканням ширшого простору для власної нації. Принцип у обох один, а тілько сили нерівні. Тут, очевидно, або один згине, або відносини сил мусять уложитися так, щоб обом можна було жити і розвиватися. Люди не математичні формули; ідеально сумирно між ними не йде, особливо там, де один одному мусить наступити на пальці і сказати: «Посунься, грибе, нехай козар сяде». Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда приняти в рахунок і порцію національної односторонності, виключності, чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю. Загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить. От тим-то, любі мої, я як не лякаюся хвилевого вибуяння мілітаризму при кінці XIX в., так само не думаю заломлювати рук над зростом різних національних сепаратизмів, племенних і расових шовінізмів.

Усе те — виплоди органічного росту новочасних суспільностей, свого роду Flegaljahre[22], нехай і так, — але все-таки признаки росту, а ніяк не упадку, не декаденції.

І при тім усі ті прояви в політичнім, національнім і соціальнім житті — се признаки ще одної, основної емансипації, може, найбільше характерної для XIX віку, емансипації, що творить ядро всіх інших: , її тіла й духа, її потреб, бажань і вірувань, від усіх згори накинених правил, формул і догм.

н. Ну, Богу дякувати! От ти й дійшов до основного і найвищого — до анархізму! Гратулюю, але не завидую твоїй логіці.

н. До анархізму? Гм, може, до анархізму, а може, й ні. Коли, приміром, у філософії Кант розкопує давнішу догматику до самих основ і вчить нас не мішати суб’єктивного з об’єктивним і не твердити: се так мусить бути, бо того домагається мій розум, — але дошукуватися об’єктивної правди незалежно від припадкового складу наших думок і спостережень, то хіба він анархіст? Коли Шопенгауер розвиває ціле наше розуміння світу на основі найбільш суб’єктивного і індивідуального явища — волі, то чи він тим самим анархіст? Коли Конт, Мілль, Спенсер, Вундт, відкинувши всі апріорні погляди і догми, здвигають величну будову сучасного знання тілько на основі обсервацій, експериментів і критики, то чи вони анархісти? На всіх полях духового життя, в науці, літературі і техніці, XIX вік розбив усі традиційні шкаралущі, якими давніше опутаний був людський дух, розвіяв усі догми, починаючи від «Apostolicum»[23], «Friedentimen»[24], а кінчаючи на не менше догматичних droits de l’homme[25]і на догматиці старого раціоналізму. Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистро-умності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких та крутих каналів, де що крок треба було оберігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто відкриє їх. Ми ввійшли в епоху нових конкістадорів, геройський вік таких завойовників у духовній сфері, як Гумбольдт, Нібур, Гротефенд, Дарвін, або таких героїв техніки, як Стефенсон, Нобель, Едісон, Рентген. Адже сам XIX вік сотворив і розширив такі величезні поля людського знання, які не існували ще в XVIII віці, таку геологію і палеонтологію, органічну хімію, бактеріологію, електротехніку і багато інших. А в літературі чи ж не те саме? Чи ж на вступі XIX віку не блисли як два величезні метеори два наскрізь новочасні геніальні поети — Шеллі і Байрон, оба — величні індивідуальності, свобідні від пут традиції, високі революційні уми, революційні, власне, для свого часу тим, що ламали лід заскорузлої традиції і естетичної, та й усякої іншої догматики? А далі — романтики, всі, від найрадикальніших до найбільш реакційних, усі були борцями за емансипацію людської душі, людського чуття, людської особистої вдачі від пут традиції, а коли й допускали якісь пута, то хіба добровільні, такі, які та душа сама, з внутрішньої потреби схоче наложити на себе. А далі який же ряд пречудових індивідуалістів у всіх літературах Європи! Шотландець Бернс, і ірландець Мур, і англічанин Діккенс, і француз Віктор Гюго, і німці Гейне та Ленау, і поляки Міцкевич та Словацький, і росіяни Пушкін та Лєрмонтов, і наш Шевченко, і чех Гавлічек, і стілько, стілько інших, хіба ж се не історичні постаті, характерні для XIX віку? Вони, скажу сміло, неможливі в жаднім попереднім віці, характерні, власне, тим, що виявили в своїм життю масу основних прикмет, кождий своєї нації, і що їх поезія була невідлучною частиною їх духової істоти, виразом їх життя, їх індивідуальним твором в більшій, сильнішій мірі, ніж се було можливе коли-небудь давніше. І друга половина XIX віку іде далі в тім напрямі, бореться під тим самим стягом. Чи маю називати її духовних репрезентантів і протагоністів?

н. Звільняємо тебе від сего. Признаємо, що задача, яку ти поклав собі, була нелегка і що, з невеличкою примішкою софістерії, ти виконав її — собі на вдоволеннє.

н. Значить, ти не признаєш мені рації?

н. Бачиш, друже, твоє питаннє нагадує мені питаннє деяких завзятих католиків: як то, ви не вірите в папу? Але ж вірю, братику, вірю! Себто вірю в те, що папа єсть, був і буде, що він живе в Римі, носить білий плащ, нюхає табаку, має золотом шитий хрест на патинку — чого вам іще більше треба? Так само й тут. Як я можу не признати тобі рації, що всі ті люди і явища, яких ти тут навантажив нам таку копицю, справді були в XIX віці і грали в нім таку чи сяку ролю? Але одного я не признаю тобі: щоб се все вичерпувало зміст історії XIX віку, було його головною характеристикою. Тут, друже мій, треба сягнути ще троха глибше. Тоді ти побачив би, що всі ті емансипаційні благодаті, яких ти так багато навичисляв нам, що всі вони в добрій половині, а часом і зовсім — швіндель, гумбуг чи як собі хочеш назви. Бо візьмім зараз першу скраю — емансипацію селян. Чи не було се в добрій половині наданнє голого права і відібрання землі? І чи разом із тою славленою емансипацією селян не прийшла також емансипація всяких п’явок, лихварів та здирців? Чи назвеш емансипацією те, що в XIX віці зроблено на полі судівництва та адміністрації? Я назвав би се скорше регламентацією, систематичним плеканням бюрократії, так могутньої, розгалудженої і коштовної, якої не було ще, мабуть, ніколи в світі. І не диво, що насподі твоєї славленої емансипації сидить нужда, пролетаризація мас, дегенерація цілих поколінь.

н. Сей песимізм чинить честь твоєму серцю, але не твоєму розумові. Відчуваєш живо горе сучасних, але не міркуєш, що кожний час мав своє горе і що, приміром, часи тридцятилітньої війни, Хмельниччини і Руїни, навіть іще XVIII вік бачили зовсім інші зразки терпіння, здирства та дегенерації, ніж нам і в сні сниться. Та, звісно, біль болющий, але забудущий.