Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 77)
Дійові люди:
()Добрий вечір!
()А, добрий вечір! От гарно, що приходиш. Я якраз послав тобі писульочку пневматикою.
н. Щось спішного?
()Так. Просив тебе на вродини.
()Що? На… А я й не знав нічого… Ну, позволь погра…
()Але ж чекай! Ще нема чого гратулювати! Нічого ще не вродилося, а як уродиться, то однаково буде гратулювати — чи я тобі, чи ти мені.
н. Не розумію.
н. Але ж прошу тебе на вродини потвори, що має з’їсти мене й тебе.
н. А!.. Ну, то я, власне, з аналогічним інтересом прийшов до тебе: просити тебе на похорони.
н. Нашого спільного батька, XIX віку. От і гарно. За одним заходом обійдемо оба інтереси. За одним присідом вечеря з обідом.
н. Але, може би, де на нейтральнім ґрунті?
н. А хіба тобі у мене не досить нейтральний? Ми оба старі кавалери і моя сестра стара панна — чи, може, боїшся її?
н. Коли тілько вона не боїться мене, не цурається старого згіркнілого песиміста…
н. Ну, ну, якось то воно буде. Значить, так і бути! Лишаєшся сьогодні у нас, проводимо час до півночі на розмові, а опівночі, як довг велить, три чарки поважного токайського на вічну пам’ять усопшому — і всі три чарки об землю! А потім три чарки шампанського вгору — най жиє новий володар! Le roi est mort — vive le roi![16]
н. Або, щоб лишитись при тім крузі ідей, який ти потратив уперед —
Eiapopeia! Was raschelt im Stroh?
Schlafe, mein Henferchen, schlafe![17]
н. Цитат не дуже відповідний до веселого настрою, але має в собі дещо правди. Нема сумніву, що декому новий рік буде й катом, а декому — добрим царем. Як звичайно. Ну, та поки що прошу сідати.
н. Над чим працюєш?
н. Властиво, се не праця, а так собі… Сидів отеє перед картою білого паперу та й побіг ловити спомини. Почав пригадувати, що, властиво, дав нам, чим був XIX вік? Яким словом спімне його історія?
н. Значить, пробував, так сказати, по линві перейти понад Ніагарою. Глянути на розбурхані хвилі з вищого становища.
н. Не смійся. Знаю добре, що се не Бог зна яка філософія. Ніяке око не обхопить нараз більше предметів, не зареєструє більше деталів, ніж се позволяє його конструкція, його вдача. І ніякий ум не справиться нараз з більшою масою матеріалу, ніж на се позволяє його вроджена і вироблена сила. Значить, ти справедливо смієшся з усякого філософствування над «духом часу» і справедливо цитуєш Гетеві слова:
Was ihr den Geist der Zeiten heisst,
Das ist im Grund der Herren eigner Geist[18].
А проте бувають хвилі, коли чоловікові так хочеться побуяти в просторі часів і подій…
н. Розуміється! Адже ж бувають хвилі, коли чоловікові хочеться навіть упитися. Що ж, давай гулятимем оба! Як виглядає твоя линовка понад Ніагарою?
н. Себто те, що я вважав би основною появою в історії ХІХ віку? Знаєш, я думав сяк і так і зупинився на слові: я.
н. Ха, ха, ха! От іще naczynie dziwnego naboz’eństwa![19] А я б зупинився радше на слові: швіндель.
н. Зеноне! Се не може бути на серіо твоя думка!
н. А твоя, очевидно, тільки на полоханнє горобців. Емансипація! Ха, ха, ха! Емансипація — марка XIX віку? Ну, сего вже занадто!
н. Я ж знаю, всі такі зводження міліонів різнородних явищ до одного знаменника мало на що здатні і мають хіба суб’єктивну вартість. Але таки мають. Коли технолог скаже мені, що XIX вік був віком пари і електрики, а капіталіст скаже, що се був вік Ротшільдів, Гудів і Вандербільдів, страйків і картелів, а мілітарист скаже, що се був вік Наполеона і Мольтке, а дипломат скаже, що се був вік Талейрана, і Бісмарка, і Гладстона і т. д., то в кожнім такім реченні буде , — не ціла правда, але буде рівночасно зазначений певний горизонт, буде дане щось таке, що поможе мені зрозуміти погляди і уподобання самого автора речення. А се також не пусте діло і навіть хто знає, чи не важніше від винайдення якогось голого, далекого абстракту, що обіймав би сотки таких часткових правд, а не маркував би різко жодної.
н. Ну добре, мотивуй же свій погляд! Побачу, яку правду ти замаркуєш мені.
()Добрий вечір, пане Зеноне! ()Про що, панове, розмовляєте так живо, коли вільно запитати?
н. Прийшла нам, старим дітям, охота пересипатися піском. Застановляємося глибокоумно над тим, чим був, що дав, що сотворив чи знівечив XIX вік.
а. Ну, і до чого ж ви додумались?
н. Я? О, я недалеко й бігав, а сказав попросту і стою на тім, що весь ХІХ вік був швіндель, гумбуг, дурисвіт, та й годі.
а. Ха, ха, ха! З яким чудовим запалом ви виголошуєте се! Немовби він був ваш особистий ворог.
н. Бо був! О, маю його по горло!
а. А ти, брате, на чім зупинився?
н. Я стою на тім, що ціхою XIX віку в історії буде поклик: емансипація.
н. Чули пані таке? Та гов! Слухай, друже! Звільняю тебе з мотивування твого погляду. При дамах опонувати йому небезпечно.
а. Чи зачисляєте мене до тих дам, яких слово «емансипація» дразнить так, як індика червона хустка?
н. Пані, не хочу вам підсувати нічого, але… але сама ваша присутність притуплює вістря моєї опозиції.
а. А коли б ви знайшли в мені союзника?
н. Як? Я? В пані?
а. Ну, так. Коли б я, приміром, більше хилилася до вашого погляду, ніж до братового?
н. А се було б інтересно. От би ми загнали його в сак, старого, непоправного оптиміста!
н. Се не так легко, друже мій. А притім згори остерігаю тебе: сестра яко союзник більш небезпечна, ніж яко противник.
а. Іларіоне!
н. Се ж я не в злім значенні мовлю, сестричко! Занадто добре знаю твоє золоте серце, щоб міг припустити, що ти згодишся з Зеноном, коли він попустить поводи своїй чорній коняці і піде гуляти по дебрях парадоксів.
н. Ну, ну, не скуби, поки не зловив. Парадоксів! Хто ще знає, хто кого швидше поцупить на парадоксах. Ну, сип свої докази! Побачимо, чим ти випалиш.
н. Поперед усего завважу, що ти, мабуть, хибно зрозумів слово «емансипація» і думаєш, що я так звану жіночу емансипацію вважаю найбільш характерною появою XIX віку. Ні, друже, таким тіснозорим ти не мусиш уважати мене. А ось поглянь на історію XIX віку з усіх найважніших точок: із соціально-економічної, політичної, національної, глянь на розвій науки, літератури і штуки, то що побачиш? Позволь, ще трохи допоможу твоїй пам’яті. Емансипація селян на континенті, розпочата при кінці XVIII віку у Франції, робиться в XIX вікові капітальним питаннєм перестрою європейської суспільності; доконується ступінь за ступнем: 1809, 1848, 1861. Признай, що се факт величезний. А рівночасно починається і йде також ступінь за ступнем друга велика емансипація: робітницького стану з-під всевлади капіталізму. Імена Оуена, Фур’є, Луї Блана, Лассаля, Бебеля, Лібкнехта, Фольмара, Дефіоіссо, Генрі Джорджа, Борнса і Гіндмена, Адлера і соток інших агітаторів, організаторів та борців за права робітницького стану — чи ж не дають вони визначної марки XIX вікові?
н. Надуживаєш слів, братіку! Боротьба за права робітників, се так, се справді один із важних фактів XIX віку, але емансипація? Вона ж тілько починається!
н. А по-мойому, вона вже довершена. З хвилею, коли репрезентанти робітницької верстви входять до парламентів, робляться міністрами, коли робітники здобувають важний вплив в урядових і в автономічних корпораціях, їх , тобто їх рівноправність, являється довершеним фактом. Яких іще прав їм приходиться добиватись, котрі б не були вже привілеями?
н. Так, по-твойому, робітники вже мають усе? Їм нічого більше добиватися?
н. Ей, друже, не підсувай же мені того, чого я не сказав! Я говорю про емансипацію, себто про здобуваннє рівноправності. Чи селяни, здобувши собі рівноправність, тим самим одержали вже все? Чи їм не лишилось нічого більше здобувати? Сего чей же не скажеш. Навпаки, тепер тільки вони одержали можність здобувати , тобто все те, що дає цивілізація для ублагороднення, поліпшення і прикрашення життя. Так само й робітники. Та тільки се вже інша глава всесвітньої історії. Се вже не боротьба за емансипацію, а боротьба за , боротьба страшенно скомплікована і трудніша від усіх дотеперішніх. Отся боротьба буде змістом нового, XX віку.
н. Ну, нехай і так. Перебігай на поле політики! Яку емансипацію знаходиш ти там?
н. Колосальну! Емансипацію від абсолютизму XVIII віку. Ми живемо в ній, чуємо її хиби і для того не вповні оцінюємо її значення.
н. Себто значення нашого конституціоналізму! Га, га, га!
н. Навіть конституціоналізму. Ті конституційні форми, той парламентаризм, се не такі то вже дрібниці, як здається тобі. І навіть те, що є у нас, не така то вже пародія конституційних форм, як викрикує дехто іn dеr Hitze des Gefechtes[20]. А ти послухай, як говорили, як писали, як висловлювались — навіть у приватних листах — люди в XVIII віці — або у нас аж до 1848 року! Як обережно, з якими поклонами і обов’язковими компліментами nach oben![21] Формальний танець між мечами. І се чуттє не покидає тебе навіть, коли маєш діло з такими свобідними умами, як Лессінг. А бач, що зробили ті конституційні форми за несповна півстоліття! Як привикли люди говорити, ходити, держати себе! Коли що лишилося з абсолютизму, то хіба лише деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеться. Всі ми, вся Європа засвоїла собі принцип свободи, здемократизувалась, зреспубліканщилась.