Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 81)

Йому не відповідають. Обидві заклопотано крутяться по кімнаті, лихорадково пудряться, дістають флакончики з пахощами, визираються в зеркало.

(): Поцілував ручку…

(). Та куди це ви збираєтеся, куди?

а. А правда, що він — князь?

(, ). Князь… як же? — самий настоящий князь…

(). До кого я говорю? — до вас, чи до стіни?

(). Чого ти кричиш?

й. Я питаю: куди ви оце прибіраєтеся?

а. Ну, а тобі що до того? — лежи собі, коли лежиш. (.) Підемо, будемо помагати перев’язувати ранених.

й. Куди?

а. До штабу — куди! Кажуть сьогодні може бій буде лютий.

(). Ну, а вам що до того?

(). Ха-ха-ха. ( .) Ну, не будемо гаятися — давай одягатись! ( . ..)

а. По улицях скрізь, скрізь розліплені «возванія». Тисячі, мілліони возваній… На стовпах, на вікнах, по стінах… «К оружію! к оружію!.. Спасайте родину!»

(). Так що це вже, панно Лізо? — «Долой украинцев и да здравствуют добровольцы?»…

( ). І то люди, і то люди — помагати треба усім страждущим.

ь. Звичайно: чи буде він українець, чи доброволець — те ваги не має, — аби був офіцер.

а. Я ніколи не взивала себе щирою українкою.

ь. Справедливо. Що ви говорите по-українськи, це ще нічого не каже. Коли буде треба, можна зразу перемінить мову, але, бачте, мені чогось здавалось, ніби колись ви подавали прохання, щоб вас прийняли на службу в одну українську інституцію. Більше того: мені так трохи пригадується, ніби колись ви ходили за синьо-жовтими прапорами, кричали «слава» і співали «Ще не вмерла Україна». Було це коли-небудь, панно Лізо, чи це мені тільки снилося так?

(). Катя, я думаю снять со стєни портрет етого Шевченка.

(). А що він тобі шкодить?

ь. Від нього дьогтем смердить…

а. Він псує фон усієї кімнати.

(). Ні, ні — не треба. Не здіймай. А то часом вернуться українці, то щоб не списали нам () наш фон нагаями.

ь. А панні Лізі чого боятися? Панна Ліза тоді певне полине разом з гетьманськими орлами.

( ). Я с вамі не разговаріваю…

Павза. Панна Ліза заплітає перед зеркалом косу. Коломієць сідає на канапу, переглядає альбом, осміхається, щось собі міркуючи. Корецький починає кашляти і стогнати, очевидно бажаючи звернуть на себе увагу.

(). Знаєте, панно Лізо, власне кажучи, за що ми з вами маємо сваритись?.. Скільки я живу у вас, ми тільки те й робимо з вами, що сваримось.

(). А хто ж цьому винен? хто? Од вас же ніколи, доброго слова не почуєш! — все тільки шпилечки та насмішечки…

ь. Е, що там давнє згадувати — що було — минуло. Коли б оце ви сиділи дома, ми і тут не скучали. Увечері ми пішли б погуляти до трамвая, на лід пішли б поковзатись.

(). Чого це ви такий добренький стали? То, бувало, ніяк із кімнати його не витягнеш, а тепер сам рветься.

( ). Ну, а що ж себе нудити? — Надворі стоять чудові ясні дні, місячні ночі… того, як його… ( ) сосни в інеї — скрізь чудово, як у тій казці, а я сушу та в’ялю себе за книжками. (.) Ні, годі. Кидаю од цього часу книжки, починаю гулять, до панночок залицятися, закохуватися. Один раз молодість буває. Правда ж, панно Лізо?

( ). Еге-ге! Ні-ні, не одурите! А ви скажіть мені, чого ото у вас такий вид кислий, ніби хворіли, або ніч не спали? Чуб не стрижений, сам не голений, зім’ятий. (.)

(). «Это все любовь — злодейка»…

(). У кого ж це ви так закохалися?

(). Угадайте!

(). Х-а-ха-ха!.. ха-ха-ха!.. Любов… ( , .) А от візьму і викажу!

(). Що викажете?

а. Викажу, що у нас сидить студент-українець, який не пішов воювати за гетьмана.

( ). Будь ласка! Прошу! () Будь ласка… виказуйте, хоч зараз.

а. Ага, злякалися? (.)

ь. Нічого я не злякався, — виказуйте! Але мусите знати: — коли б мене гетьманці, скажемо, арештували, мої товариші, коли прийде сюди наше військо, цього вам не подарують!

Ліза дурновато і сполохано лупає очима.

(). Та то вона жартує… () Хіба ви думаєте, що ми вже такі дурні, щоб зробили цеє? Це вона пожартувала.

(). Звичайно, звичайно! Хіба-ж я сам не знаю! — Я теж жартую!..

(). Подумаєш, які страшні ваші українці. (.) Катю, ти вже оділася?

а. Я — готова. А ти ж що тут робила?

а. Катю, ти ж зажди мене, я — зараз, — в одну мить!

а. Ну, — марш, одягайся, та швидче.

Панна Ліза, доплітаючи косу, побігла в ту кімнату, звідки вийшла пані Корецька. Пані Корецька напудрена, переодягнена, з помітно-підведеними бровами, в празниковому настрої, починає ходити по кімнаті і, нікого не помічаючи, мрійно осміхається і з захопленням співає:

«Забыты нежныя лобзанья»…

Корецький починає бухикати, дедалі дужче й дужче; заходиться од кашлю.

(). Катерино Дем’янівно, вам би треба звернути увагу на Антона Аркадієвича, у нього, здається, іспанка починається.

( ).

«Уснула страсть, прошла любовь»…

(). Хіба що їй в голові? Чоловік з постелі третій день не встає, а їй… () в голові «нежныя () лобзанья»…

(). Лежи-лежи. ( )

«И память прошлого свиданья уж не»…

й. Почула паничів — як розщебеталася! Аж зашарілася… Ще й співать почала. Півиця яка знайшлася — куди ж пак! — Хоч у оперу… Чисто тобі Вяльцева.

( ). Лежи-лежи. ()

«Уж не волнует больше кровь».

(). «Ручку поцілував» — як же… а вона, дурепа, зраділа тому, розцвілася…

(). І поцілував. ( .) Так пригнувся чемненько, та й… ( .)

(). Та що це за розпуста така… Скидай мені зараз свої наряди! Став самовар! Я тебе швидко візьму в руки. Став, кажу, самовар зараз!

(.) Тсс. Не дуже. Минулося. (.) Не великі пани — і самі можете поставити собі самовар, а ми з Лізою будемо пити чай там… ( ) «Не откажите разделить с нами чашку скромного офицерского чаю»… ( .) От так треба поводитися з дамами. А то: () «став мені самовар!»