Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 43)
ч. Та й вигадаю!
а. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (.)
ч. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!
Не сердься-бо, моя сивесенька!
а. Та годі вже!
ч. Чого годі? Хвалити Бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гніві вашім…
а. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй.
ч. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток.
а. А працювали ж зате як, рук не складаючи!
ч. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися!
а. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись!
ч. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка!
а. Як же гендлювати[12] без того? То вже нехай Бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла — єдиначка; треба було на посаг складати.
ч. Та так, так… А наградив‑таки нас господь дочкою — розумні!
а. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і грошей: у який кошт та наука увійшла — страх! Скільки отій мадамі до пенціона переплачено!
ч. А за який час? Довго там побула?
а. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину запакувати у науку — на муку, аж до загину!
ч. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти!
а. Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла!
ч. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки не гаразд…
а. Що там? Уже знов почав вередувати?
ч. Та я й мовчатиму, а тільки той пенціон…
а. Що пенціон?
ович. От тут у мене сидить! (.)
а. Ти знову?
() Та й мовчу ж!
Чути знавдалі гуртову пісню:
а. А славно співають! Я страх люблю хлоп’ячі співи!
ч. Славно, славно! Завтра неділя, а вони гукають.
а. А коли ж їм і погуляти, як не під свято! За будні натрудяться!
ч. Той розходились би спати, а то й самі не сплять і другим не дають… (.)
а. То й іди ж собі спати, хто ж боронить?
ч. Та я б уже такий, щоб і лягати, та Проні ж ждемо.
а. А правда, чого вони так забарились? Уже й ніч надворі; ти б пішов та знайшов їх!
ч. Де ж я їх буду шукати? Та їх і кавалер проведе.
а. Та проведуть… кавалерів за ними, як полови за зерном, а все-таки страшно.
ч. Не бійся — не маненькі. (.)Ой господи помилуй мене, грішного раба свого! ( .)Чого це я так позіхаю?
( ) Оце! Ти позіхаєш, а я за тобою.
() Пху на тебе, сатано! Позіхнув так, що трохи рот не роздерся!
а. Та затуляв би рота, а то так негарно дивитись, що й…
ч. А ти думаєш, мені гарно дивитись, як ти роззявиш свою вершу?
а. З якого це часу з мого рота стала верша?
ч. Та хіба ж уже не пора?
а. Пху! пху! (.)
() Розсердилась моя старенька, розгнівалась; треба піти помиритись. ( .)
()
() А славні тут дівчатка-міщаночки, доложу вам: чистоє амбре! Думав, що знайду між ними ту, що коло Владимира бачив, — дак нема, а вона, здається, з цього кутка. От пипочка, що просто тільки — а-ах та пере-ах! Одно слово — канахветка, только смокчи! Трохи чи я даже не улюбився у єйо, чесне слово: просто з голови не йдьоть… Господи! Що ж це я? Чи не проґавив за нею главного предмета, Проні? От тобі й на! Побігти шукать. (.)
, ()
А я бідний, безталанний,
Без пари, без хати;