Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 41)
р. Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай, i весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город… От як приїдемо, мерщiй у церкву, повiнчаємось; тодi i сам гетьман нас не розлучить, i будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пiснi спiвати i танцювать, а я буду грать на бандурi i розказувать тобi про славнi дiла козацькi, про Саву Чалого[9], про Свiрговського[10], про всiх, про всiх жвавих козакiв наших. Далi менi вигодуєш сина, молодця чорнобривого, пошлемо його в Сiч; там поставлю його перед козацькою громадою i скажу: «Любуйтеся, дивiтеся: се мiй син. Менi його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело?
я. Весело, мiй Назаре, мiй миленький, а серце все-таки болить. Менi здається, що тато вже прокинувсь i мене шукає.
р. Бог зна об чiм думаєш ти! Ось зараз будуть конi, i вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластiвко!
я. Знаєш що? Ходiм додому, розбудимо його, станем перед їм на колiна… Вiн нас простить: вiн мене любить.
р. Хiба ж я його не просив, хiба ж не ставав перед ним на колiна! Адже ти бачила?
я. Бачила, ти просив… Назаре, вiн мiй батько,
р. Лучче б не знать такого батька.
я. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мiй милий, мiй чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцiлуй же мене, мiй соколе ясний, орле мiй сизокрилий. ( .)
р. О, моя радiсть, мiй сон чарiвний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас i вiтер. А нiч-то, нiч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, свiтла, як твої яснi очi. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я пiду подивлюсь на дорогу.
я. Нi, не боюсь.
р. Чого ж ти знов зажурилась?
я. Так, нiчого. Я згадала покiйницю няньку. Вона менi розказувала, що в сiй корчмi давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясминi; i що тут Богдан зустрiчав сина свого Тимофiя[11], як козаки везли його з Молдавiї, покритого червоною китайкою; i що тут запорожцi вирiзали жидiв. З тiєї години нiхто в їй не жив: усе нiччю ходять мертвi жиди… Ух, як страшно тут!
р. Тобi твоя нянька Бог зна чого наговорила.
я. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходiм обоє. Менi важко i на минуточку розрiзниться з тобою.
р. Я не пiду… Ти не змерзла?
я. Нi, твоя шапка така тепла. ( .)О, моя мила шапка! Надiнь її: i ти замерз.
р. Надiнь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькiй шапцi. (..)Чудо! Чорнi уси, шаблю дамаську, пiстоль за пояс — i козак хоч куди. (.)Козаче мiй чорнобривий!
()Отак краще! Постiй, я пришпилю стьожку. Знаєш, як на весiллi бува у молодого?
р. Се ти ще й завтра зробиш…
я. Ох, стривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою i хустку, що для тебе вишивала. (- .)Що, хороший? Я сама вишивала i грошi на шовк сама заробляла.
р. Спасибi, серце моє.
я. Чи не заспiвать оце пiсню про хусточку, що я в Чигринi у дядини чула?
р. Коли весела, заспiвай.
я. Нi, не весела, та менi сидiть уже остигло. Слухай же. (.)
Назар стоит задумавшись.
я. Чого ж ти зажурився? То не треба було б i спiвать…
р. Нiчого, серце моє. Возьми свою хустку. (.)Завтра знову подаруєш.
я. Нащо вона менi? Розiрви, коли вона тобi нелюба; я другу вишию. (.)Тiльки не знаю, коли. (.)
р. Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся.
я. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мiй голубе, мiй орле сизокрилий, скажи, моє серце!
р. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливiший на свiтi.
я. Ба я щасливiша за тебе Нiколи ж не буду спiвать про хустку; цур їй!
р. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.
а. Сюди! Ось де вони! Сюди!
я. Батько!.. Пропала я!
() Полковниця! Полковниця!
() Цiлуйтеся, цiлуйтеся, голуб’ята! ()Киями його, собаку! Чого ж стали? Берiть, рвiть його!
р. Хто хоче в домовину, виступай на мене. (.)Ти чого хочеш?
а. Смертi твоєї, злодiю!
р. Нащо ж ти собаками цькуєш? Возьми сам, коли хочеш.
а. Я рук паскудить не хочу. Берiть його! О, пес поганий! Я розiрву тебе!
() Тату, тату! Убий, убий мене! Винна я; я прогнiвила тебе… Убий же мене, таточку, та не бери з собою!
а. Цить, кошеня крадене!
(). Цить, сатано люта!
а. Дочку оддай!
я. Не оддавай, не оддавай! Я утоплюся!
а. Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе!
я. Топчи, души мене: я твоя дитина!
() Берiть його! Я вас перевiшаю! Я вас золотом окую!
я. Одурить! Одурить!
а. Не одурю! Не скавучи, зiнське щеня!
а. Ха-ха-ха! Вовче, вовче! Чому ж ти не рвеш нас?
р. Цить, жабо погана!
() Тату, тату, кате мiй! Я розiрву тебе, — я день i нiч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму — не вбивай його. Я за полковника пiду…
р. Галю!
я. Нi, нi… (є.)
() Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха собака, а ви тимчасом шкуру знiмiть.
а. Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи єсть у кого вiрьовки, пояс або налигач, — що-небудь, скрутить йому руки й ноги?