Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 40)
а. А хто б посмiв! Сотник вас усiх перевiшає.
с. Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на однiй осичинi не повiсили тебе з сотником.
а. Та замовчiть же, Бога ради! (.)Кажи, дiдусю, кажи; їх не переслухаєш.
() У венгерськiй сторонi, у цесарцiв[8], за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тiй горi нора глибока; в норi сидить не звiр, не птиця — турецька цариця. Сидить вона сто тисяч лiт, не молодiє, не старiє, а тiлько дедалi злiє; їсть вона од схiд до захiд сонця — не хлiб печений, не курей i не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дiтей за те, що коли ще вона була у Туреччинi важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку i дочка та буде, як пiдросте, в тисячу раз краще її. От вона, справдi, як родила дочку, так зараз i з’їла її, та з того часу сидить у норi i, невгаваючи, усе їсть дiтей; не розбира, хоть хрещенi вони, а хоть нехрещенi, їсть усiх, їсть тобi всiх та й годi, — i дiвчаток, i хлопчикiв…
() I хлопчикiв! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тiєї гори.
с. А що б ти зробила?
а. Що? Задушила б.
с. Куди тобi, погане!
й. Ти й за дверi сама боїшся вийти.
а. Хто, я?
е. Та не мiшай же слухать! Не хто ж бiльш, ти!
а. Я боюсь? Хочеш, зараз пiду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.
е. Прудка дуже! За порiг не вийдеш, умреш.
а. Я вмру! Що ставиш?
е. Мої музиканти на всю; а ти?
а. Пiввiдра слив’янки, три куски сала i паляниця.
е. Добре! Тiльки щоб, знаєш, слив’янка була з панського льоху.
а. Та вже де не вiзьму, до сього вам дiла нема, а поставлю. Де мiй байбарак? (.)Гляди ж, не цурайся слова. (.)Як я вернусь, так тодi докажеш, дiдусю; а то я i не хочу. (.)
ь. Добре.
е. А щоб повiрили, так принеси цеглинку або кахлю з груби, або що хочеш, тiльки з корчми.
() Добре, добре.
а. От дiвка голiнна, так-так!
й. Чуприну їй та уси, тодi хоч у пекло…
й. Так подумають, що козак.
а. Вже козир-дiвка, не вам рiвня. Отже й пiде; тодi плати.
с. Або слив’янку пий, а салом i паляницею закусуй.
а. Побачим, побачим, чия вiзьме. Чого сидiти? Щоб не даром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по-жидiвський, а по-нашому.
Акт третий
а. Як страшно! Де ж вони? I коней теж не видно. Чи не махнули вони собi? То-то буде добре! За два червiнцi продать своє щастя… (.)Нi, опрiч моїх, нiчиїх не видко слiдiв… Що, як вони обманили та другим шляхом?.. От тобi й сотничка! Побiжу мерщiй додому, чи не подiялось чого там. Розкажуть, що я помогла, — тодi усе пропало. (.)
а. Се ви? А тут так страшно… Чи не случилось чого?
() Нiчого не бiйсь. А конi тут?
а. Нi, я не бачила.
р. Збiгай подивись, i як нема, то бiжи мерщiй у слободу, чи не зустрiнеш на дорозi.
я. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Бiжи ж скорiш: тато прокинеться! Бiжи-бо!
а. Зараз, моя панночко; для вас на край свiту полечу. (.)
я. Що ти робиш?
а. Зараз. Се од вовкiв. (.)
я. Ходiм на дорогу: менi тут страшно.
р. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди нiхто не ввiйде.
()Ну, роби як знаєш, а я… я все зробила… Боже! На зорi прокинеться батюшка… Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!
р. Лучче нiчого не можна було зробить.
я. Тато мене проклене.
р. Себе нехай проклинає… Ти змерзла, моя кришечко? Вiзьми мою кирею. ( .)Спочинь, моє серденько; поклади свої нiженьки у мою шапку. (. .)Отак теплiш () теплiш, моє серденятко.
я. О, мiй голубчику, мiй сокiл ясний! Як менi тепло, як менi весело!.. Тiльки я боюсь: батюшка мiй такий сердитий.
р. Не бiйсь, моя пташечко, нiчого, поки я з тобою. Не бiйсь, тiльки люби мене. Я подумав тодi… коли…
я. Коли? Що подумав? Може, недобре?
р. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чiм-небудь недобрiм, коли на серцi така радiсть. А завтра… що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (.. .)О, мої очi, мої карi! Поглядiть на мене, мої зорi яснi! (.)Серце моє, ти не казала батькові, що пiдеш замiж за полковника? Не казала?
я. Оп’ять! Який же ти справдi!.. Я заплáчу. Адже ж вiн нiчого менi не говорив о полковниковi, так як же б я йому сказала?
р. Бiдненька! Вiн продавав тебе, а ти нiчого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тiм свiтi за се його осудить i покарає.
я. Я молитимусь за його грiхи. Може, Бог йому простить.
р. Молись за кого хочеш, тiльки не розлюби мене, моя галочко… Я вмру тодi.
я. Який ти чудний! Ти думаєш, що я тiльки так тебе люблю. Нi, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобi розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так менi здається, що ти — так се я, а що я — так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самотi, то все про тебе думаю, думаю, i менi приставиться, що ти в Чигиринi перед гетьманськими хоромами на вороному конi гарцюєш, а усi гетьманшi, полковницi нi на кого бiльш i не дивляться, опрiч на тебе… У мене в очах так i потемнiє… Я заплачу, заплачу, так важко на серцi стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?
р. Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як менi ти говориш! Промов ще раз, обiйми мене. (.)Ще, ще один, останнiй раз. (.)
я. Як менi весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи менi, Назаре.
() Увесь вiк!
я. Куди ж ми поїдемо?
р. У рай.
я. Я се знаю; та де ж вiн?
()Не питай мене тепер; я нiчого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема i не буде нi полковника, нi батька твого, де тiльки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобi хату свiтлу, свiтлу та високу, розмалюю її усякими красками — i чорними, i блакитними, i зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посаджу тебе на золотiм крiслi, мов кралю, i довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Нi, я нiколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посмiє i в хату нашу заглянуть.
() Ох, нi, Назаре, не кажи так! Менi страшно стало, i серце так защемiло, так заболiло, неначе чує недобру годину або яке горе.
р. Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цiлiм свiтi.
я. Не знаю, Назаре, тiльки менi щось на серцi так важко, так гiрко… Я все думала про батюшку.