Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 63)

Зовнішній вигляд речей більше не мав для нього значення: він менше захоплювався своєю колекцією марок і «Рідерз Дайджест». Його очі розплющилися, і він побачив життя як воно є. Його не полишала думка про невідворотність смерті та про своє безсилля врятуватися.

Марвін прокинувся швидше, ніж я очікував: можливо, нарешті він почув голос свого сновидця. Спочатку він прагнув пізнання, але незабаром його ентузіазм зник і на заміну йому прийшло відчуття жалю. Він оплакував своє минуле і свої втрати. Більше за все він шкодував за величезними, але нездійсненими можливостями: невикористаний потенціал, діти, яких у нього ніколи не було, батько, якого він ніколи не знав, будинок, який ніколи не заповнювався родичами та друзями, робота, яка могла б мати більше значення для нього, а не просто бути джерелом прибутку. І нарешті, він жалів себе, свого ув’язненого сновидця, маленького хлопчика, який просив про допомогу в темряві.

Він зрозумів, що жив не так, як хотів. Можливо, все ще можна виправити. Можливо, у нього є ще час, щоб намалювати своє життя по-новому на чистому полотні. Він почав крутити ручку таємних дверей, розмовляти пошепки до своєї незнайомої дочки, переживати, куди зник його батько.

Він переступив межу. Він наважився йти далі, ніж пролягав його добре облаштований маршрут, і зараз його оточили з усіх боків: минуле було похмуре та безповоротне, майбутнє заблоковане. Було занадто пізно: його будинок був уже давно збудований, останній іспит зданий. Він поспіхом підняв засув на воротях і зрозумів, що страх смерті опанував його.

Інколи він думав, що страх смерті незначний і досить банальний. Хто, врешті, не знає, що таке страх смерті? Але одна річ — знати про смерть загалом, і зовсім інша — сприйняти свою смерть, відчувати її всіма клітинами тіла. Це відчуття виникає нечасто — лише раз чи два за життя, але Марвін переживав цей страх кожної ночі.

Перед цим страхом він був беззахисний: бездітний, він не міг заспокоїти себе ілюзією здобуття безсмертя через своїх нащадків; він не мав ніяких релігійних переконань — не вірив ні в існування життя після смерті, ні у всюдисущого Бога, який би його захищав; усвідомлення того, що він реалізувався у житті, також не могло задовольнити його (як правило, чим сильніше людина відчуває, що мало зробила у своєму житті, тим більший її страх смерті). Гірше за все, що Марвін не міг передбачити, коли закінчиться його страх. Образ його снів був дуже виразний: демони покинули його свідомість, і тепер можна було чітко роздивитися, яку загрозу вони несуть. Він не міг ні втекти від них, ні вдруге ув’язнити їх, зачинивши захаращені двері.

Отож, Марвін і я досягли критичної точки, місця з’єднання, до якого неминуче веде усвідомлення. Це час, коли один стоїть на краю прірви і вирішує, як встояти перед обличчям безжалісних життєвих перипетій: смерть, самотність, неспроможність та безглуздість. Звичайно, виходу не було ніякого. Людина може вибрати з невеликого переліку: бути «рішучим» чи дотримуватись однієї позиції, бути зухвало сміливим чи мужньо терпіти всі негаразди, чи добровільно відмовитися від раціональності і здатися на милість божественного провидіння.

Я не знав, що Марвін буде робити, і не знав, як йому допомогти. Я пам’ятаю, як чекав з нетерпінням нашого заняття, бо хотів дізнатися, який вибір він зробить. Що це буде за рішення? Чи втече він від власного відкриття? Чи знайде спосіб, ще один, щоб одягнути захисний капелюх самообману? Чи, може, він ухвалить рішення на користь релігії? Чи знайде сили в собі і прихисток — в одному з трактувань позитивної філософії життя? Ніколи я не відчував так гостро подвійну роль психотерапевта як учасника-спостерігача. Хоча зараз я був емоційно залучений та глибоко переймався тим, що відбувалося з Марвіном, у той же час усвідомлював, що мав привілейовану позицію, щоб спостерігати зародження віри.

Хоча Марвін і далі відчував страх і був дуже пригнічений, він хоробро продовжував терапію. Моя повага до нього зростала. Я гадав, що він припинить ходити до мене ще давно. Що змушувало його лікуватися?

Є кілька причин, сказав він. По-перше, він позбувся мігрені. По-друге, він пам’ятав мої попередження ще з першої зустрічі, що він може почуватись гірше в процесі терапії; він довіряв моїм словам про те, що його теперішній страх був просто одним з етапів терапії і згодом остаточно мине. Більше того, він був переконаний, що під час терапії мало статися щось важливе: він дізнався більше про себе за останні п’ять місяців, ніж за всі свої шістдесят чотири роки!

Сталася ще одна несподіванка. Його стосунки з Філіс помітно змінилися.

— Ми розмовляємо частіше і стали більш чесними, ніж раніше. Я не знаю точно, коли це почалося. Коли ви почали працювати зі мною, ми з Філіс лише один раз коротко обговорили моє лікування. Я вважаю, вона лише намагалася переконати мене, що ми впораємось без психотерапевта.

Але протягом останніх кількох тижнів все змінилося. Ми розмовляли по-справжньому. Я сказав Філіс, що ми з вами говоримо про неї на кожному занятті. Насправді вона чекає мене біля дверей щоразу, коли я тут, на занятті, і дуже дратується, якщо я відкладаю нашу розмову, наприклад, пропоную зачекати до вечері, бо за столом у нас справді цікаві бесіди.

— Що їй здається найбільш важливим?

— Майже все. Я казав вам, що Філіс не любить витрачати гроші — вона обожнює розпродажі. Ми навіть жартуємо, що маємо дві терапії за ціною однієї.

— Так, це хороша угода. Я радий, що так склалось.

— Гадаю, найбільш важливою для Філіс була моя розповідь про наші дискусії стосовно моєї роботи: про те, який я засмучений, що не заробив ще більше грошей, хоча й міг, що присвятив своє життя винятково грошам і ніколи навіть не думав, щоб щось зробити для когось, а не тільки для себе. Це дуже мене вразило. Вона зазначила, що якщо це правильно щодо мене, то й щодо неї теж — вона теж жила егоїстично, ніколи нікому не допомагала.

— Це прогрес для неї.

— Я сказав їй про це. Спочатку вона подякувала мені, але потім, коли краще це обміркувала, сказала, що не впевнена — можливо, вона й допомагала мені, але також певною мірою стояла на моєму шляху.

— Яким чином?

— Вона перелічила все те, про що ми з вами говорили: як вона не пускала нікого до нас додому; як вона не хотіла, щоб у мене були друзі, які могли б прийти до нас у гості; як відмовлялася подорожувати й не дозволяла мені поїхати кудись самому — я колись вам розповідав? Більше за все вона шкодує про те, що не має дітей і що багато років тому відмовилася проконсультуватися з лікарем щодо свого безпліддя.

— Марвіне, я вражений. Ця відвертість, ця ваша чесність! Як вам обом це вдалося? Це круто, справді дуже круто.

Він сказав мені, що Філіс заплатила високу ціну за своє розуміння всього, що відбулося, — вона стала дуже тривожною. Одного вечора він не міг заснути і почув у її кімнаті якийсь шепіт. (Вони спали в різних кімнатах, бо він дуже хропів.) Він тихенько навшпиньках підійшов до її дверей і побачив Філіс на колінах коло ліжка, вона схилилася у молитві, повторюючи одну й ту саму фразу: «Мати Божа, захисти мене. Мати Божа, захисти мене. Мати Божа, захисти мене. Мати Божа, захисти мене».

Марвін був розчулений цією сценою, хоча для нього було важко висловити це. Я думаю, що його охопив жаль — жаль до Філіс, до самого себе, до всіх маленьких та безпорадних людей. Гадаю, він усвідомив, що її повторювана без упину фраза була для неї магічним замовлянням, своєрідним захистом проти тих жахливих речей, яким ми всі мусили протистояти.

Урешті Марвін пішов спати, і йому наснився сон:

На п’єдесталі у великій залюдненій кімнаті стояла статуя богині. Вона мала вигляд як Христос, але була вдягнена в помаранчеву пастельну сукню зі складками. В іншому кінці кімнати стояла актриса в довгій білій сукні. Актриса та статуя помінялися місцями. Якось вони обмінялися і сукнями; статуя зійшла донизу, а актриса піднялася на п’єдестал.

Марвін сказав, що він нарешті зрозумів свій сон: сон означав, що він ставився до жінок як до богинь, а потім подумав, що лише тоді буде в безпеці, коли заспокоїть їх. Ось чому він завжди боявся розгнівати Філіс, і тому, коли він був наляканий, вона завжди могла заспокоїти його, запропонувавши секс.

— Особливо оральний секс — гадаю, я казав вам, що коли я в паніці, вона бере мій пеніс до рота, і всі мої страхи одразу зникають. Це не секс — ви казали повсякчас, і зараз я знаю, що маєте рацію; мій пеніс може бути зовсім м’яким при цьому. Вона просто бере його повністю і смокче. І ми стаємо одним цілим.

— Ви справді наділяєте її магічною силою — немов богиню. Вона може лікувати вас просто однією усмішкою, обіймами чи брати вас до себе всередину. Не дивно, що ви з усіх сил намагаєтеся не засмутити її. Але проблема у тому, що секс перетворюється для вас на лікувальну процедуру — ні, це не достатньо сильний засіб — секс стає питанням життя або смерті, і ви розумієте, що ваше спасіння залежить від цієї жінки. Не дивно, що секс для вас став не таким простим. Це має бути кохання, задоволення, а не захист від небезпеки. Із таким ставленням до сексу будь-хто — і я теж — буде мати проблеми з потенцією.

Марвін взяв до рук свій записничок і занотував кілька рядків. Кілька тижнів тому я був трохи роздратований, коли він уперше почав робити нотатки, але він так добре реагував на терапію, що я навчився поважати будь-які його символічні додаткові засоби.