Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 65)

Вона була прив’язана до домівки роками і зараз рідко наважувалася десь вийти сама. Мені здавалося, що час це припинити. Я вірив, що сенс, чи принаймні один із сенсів її агорафобії зараз уже застарів і залишався під впливом якогось парадоксу. Спочатку я отримав згоду Марвіна допомогти Філіс подолати її фобію, а він пообіцяв виконувати всі мої поради. Потім я проінструктував його, що казати їй, які точні слова: «Філіс, будь ласка, не виходь з дому. Я маю знати, що ти там весь час, що ти можеш піклуватися про мене і попередити всі мої страхи».

Очі Філіс розширилися. Марвін подивився на мене з недовірою. Чи серйозно я говорив?

Я сказав йому, що знаю, що це звучить безглуздо, але переконав дотримуватися моїх вказівок.

Вони обоє реготали перші кілька разів, коли Марвін просив Філіс не залишати будинок: це здавалося смішним і штучним; вона й так не виходила з будинку місяцями. Але незабаром на зміну сміху прийшло роздратування. Марвін був роздратований і гнівався на мене через те, що я змусив його повторювати одне й те саме дурне речення. Філіс, хоч вона і знала, що Марвін виконує мої інструкції, почала дратуватися через те, що він наказував їй сидіти вдома. Через кілька днів вона пішла сама до бібліотеки, потім самостійно здійснила покупки, а наступні кілька тижнів ризикнула зробити більше виходів на вулицю, ніж за всі останні роки вкупі.

Я рідко використовую стільки маніпулятивних підходів у терапії; зазвичай ціна дуже висока — один мусить принести в жертву справжність таких терапевтичних зустрічей. Але парадокс може бути ефективним у тому разі, коли основа лікування є міцною та поведінка пацієнта руйнує симптом. У цьому випадку агорафобія Філіс була не її симптомом, вона слугувала для підтримки їхнього шлюбного балансу: Філіс була постійно вдома для Марвіна; він міг виходити в зовнішній світ, гарантувати їхню безпеку, хоча для нього безпекою було те, що вона була завжди вдома і чекала на нього.

Була певна іронія в тому, що я використовував цю інтервенцію: екзистенціальний підхід та маніпулятивний парадокс зазвичай були поганими поплічниками. Хоча такий порядок і здавався мені природним. Марвін використовував у стосунках із Філіс свої передбачення, які він отримав після усвідомлення того, що було джерелом його відчаю. Незважаючи на збентеження (яке відбилось у його снах неспроможністю перебудувати будинок вночі), він рухався в напрямку радикальної перебудови своїх стосунків із дружиною. Обоє, і Марвін, і Філіс, зараз переймалися змінами одне одного і турбувалися, чи зможуть щиро співпрацювати та викрити перекручування симптомів.

Зміна Марвіна ініціювала адаптивний виток: звільнена Філіс пережила величезну трансформацію буквально протягом кількох тижнів і далі провадила процес самовдосконалення під час індивідуальної терапії вже з іншим психотерапевтом ще десь протягом року.

Марвін і я зустрічалися після того лише кілька разів. Задоволений своїм прогресом, він усвідомив, що його інвестиції принесли гарний урожай. Мігрені, через які він прийшов до психотерапевта, ніколи більше не поверталися. Хоча він і далі страждав на перепади настрою (які все ще залежали від сексу), їхня інтенсивність значно зменшилася. Марвін підрахував, що зміни його настрою зараз майже такі, як вони були двадцять років тому.

Я також був задоволений нашою роботою. Завжди можна зробити більше, але в цілому ми виконали все, що я планував на нашій першій зустрічі, навіть більше. Сни Марвіна, які так сильно мучили його, припинилися, і це також мене переконало, що я зробив усе правильно. Хоч я не отримував більше повідомлень від сновидця протягом останніх кількох тижнів, я не сумував за ним. Марвін і сновидець поєдналися, і я звертався до них зараз як до однієї особи.

Я побачив Марвіна тільки наступного року: я завжди записую своїх пацієнтів у графік прийому через рік після основного курсу — для їхньої користі і для свого власного навчання. Я також практикую прослуховування з пацієнтами частини аудіозапису нашого першого сеансу. Марвін слухав близько десяти хвилин з великим зацікавленням, посміхнувся до мене й сказав: «Хто цей нікчема?»

Саркастичне зауваження Марвіна мало і серйозний бік. Почувши ту ж саму реакцію від багатьох пацієнтів, я дійшов висновку, що потрібно вважати це доказом змін. Марвін фактично визнав: «Зараз я цілком інша людина. Я ледве можу впізнати того Марвіна, який існував рік тому. Так, це речі, які я колись робив, — відмовлявся подивитися уважніше на своє життя; намагався контролювати чи залякувати інших; намагався вразити інших своїм розумом, своїми графіками та своєю скрупульозністю. Усе це в минулому. Я більше так не роблю».

Немає незначних змін: усе це стосується основних трасформацій особистості. Хоча вони такі непомітні в характері людини, що в цілому навіть не згадуються у звіті про результати терапії.

Марвін, як завжди, прийшов ретельно підготовлений і приніс свої минулорічні записи, за допомогою яких він мав змогу переглянути та переоцінити завдання, які ми ставили під час терапії рік тому. Вердикт не був однозначний: у певних сферах він ішов за своїми змінами, та в інших повернувся назад. Спочатку він повідомив, що у Філіс все гаразд: її фобія виходів з дому набагато зменшилась. Філіс відвідує групову терапію з іншими жінками і працює над своїм страхом різних заходів. Можливо, найбільш вражаючим було її рішення усунути проблему своєї неосвіченості — вона вступила до кількох університетів на факультативні курси.

А як щодо Марвіна? У нього більше не було мігреней. Його перепади настрою все ще зберігалися, але були набагато меншими. Інколи мав проблеми з потенцією, але думав про це набагато менше. Уже переглянув своє ставлення до пенсії і зараз працював неповний робочий день, але змінив сферу діяльності — перейшов до компанії з розвитку та управління ринком нерухомості, де йому подобалось набагато більше. Він та Філіс усе ще зберігали тісний особистий контакт, хоча зрідка Марвін почувався пригніченим на новій роботі, а Філіс ігнорувала його.

А як же мій старий друг, сновидець? Що з ним сталося? Чи було в нього повідомлення для мене? Хоча Марвіну більше не снилися кошмари чи емоційні сни, він знав, що вночі відбувалися якісь «розмови». Саме вчора, перед нашою зустріччю, йому наснився короткий сон, сповнений загадковості. Здавалося, що це було якесь важливе повідомлення йому. Він попросив, щоб я його розтлумачив.

Моя дружина стоїть переді мною. Вона гола, а її ноги широко розставлені. Я дивлюся вдалину крізь трикутник, який утворюють її ноги. Але все, що я можу бачити далеко за обрієм, — це обличчя моєї матері.

Останнє повідомлення від сновидця:

«Я мрію про деяких жінок, як реальних, так і вигаданих. Проте я все ще можу дивитися вдалину. Можливо, цього достатньо».

Післямова

Коли я погодився написати епілог для книги «Ліки від кохання», я й гадки не мав про емоційні пригоди, які на мене чекають. Я писав її двадцять п’ять років тому і від того часу жодного разу не перечитував книжку цілком. Переглянути свої праці, які ти писав, коли був молодим, — дуже хвилюючий та зворушливий досвід, але також ти почуваєшся наляканим і присоромленим. Раптовий приплив гордості, який я вперше відчув, швидко поступився місцем розчаруванню: «Цей хлопець пише набагато краще, ніж я».

Спочатку я гадав, що зустрінусь із самим собою, тільки молодим, але, застосувавши дещицю арифметики, зрозумів, що вже не був юнаком, коли писав цю книжку: мені було за п’ятдесят! Це було сюрпризом для мене, оскільки автор здається досить молодим, енергійним, часто невимушеним та незрілим. А також сміливим і активним — він нерідко розбиває захисні механізми пацієнта так несподівано та з такою силою, що це можна порівняти з тим, як колись розбивали ворота замків тараном! Я хотів би наглядати за цим чоловіком та вгамувати його.

А ще є багато чого в мені молодому, що мені до вподоби. Мені імпонує спосіб, у який молодий Ялом уникав постановки діагнозу та категоризації. Це було так, ніби він бачив уперше весь перелік скарг і особистісних характеристик, так, ніби він справді вірив, що кожен індивідуум є унікальним і вимагає особливого терапевтичного підходу. І мені подобалось його бажання впоратися з невизначеністю та взяти на себе виконання важкого завдання, яким є винахід інакшого методу терапії для кожного пацієнта.

Мені було прикро за той дискомфорт, з яким йому доводилося стикатися під час кожного курсу терапії. Йому потрібно було більше впевненості, яку б мала забезпечити якась наукова школа, професійна течія на кшталт фройдизму, юнгіанства, лаканізму, адлеризму чи когнітивно-поведінкової терапії або всеохопна пояснювальна система. Але я був задоволений тим, що він принаймні ніколи не вірив, що знає нікому не відомі речі.

Яка сміливість! Двадцять п’ять років тому той чоловік розповів занадто багато, і це роздратувало багатьох психотерапевтів. Але все одно це здавалося надмірним. Я був шокований. Як він насмілився розкрити так багато особистих таємниць? Моя секретна схованка з любовними листами, мої незмінні трудові звички, моє негативне осудне ставлення до гладких людей, якому немає прощення, моє нав’язливе кохання, яке завадило мені поїхати з родиною на пляж у вихідні… Незважаючи на таку поведінку, я все одно пишався тим, що не зробив нічого жахливого, — я чинив би так само й сьогодні. Я досі переконаний, що розсудливе самовикриття психотерапевта сприяє ефективному курсу психотерапії.