Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 47)
— І що змусило вас змінити свою думку? Чому ви вирішили зателефонувати мені?
— Прийшов третій лист. Він прийшов через десять днів після другого. Це поклало край усьому — усім моїм планам, будь-яким надіям на втечу. Це поклало край моїй гордості. Через кілька хвилин після того, як його отримав, я вже телефонував вашій секретарці.
Решту я знав. Моя секретарка переказала цю телефонну розмову: «Я прийду будь-коли, у будь-який час. Я знаю, що лікар дуже зайнятий. Так, через тиждень у вівторок буде нормально — нічого термінового».
Коли секретарка сказала мені про ще один дзвінок за кілька годин («Я терпіти не можу турбувати лікарів, але мені цікаво, чи може він зустрітися зі мною хоча б на кілька хвилин, але
Потім він почав описувати події свого життя, які відбулися після того, як ми бачилися востаннє. Одразу по закінченні терапії близько трьох років тому Сол, видатний нейробіолог, здобув визначну нагороду — шестимісячне стажування в Стокгольмському науково-дослідному інституті у Швеції. Умови були пречудовими: стипендія у п’ятдесят тисяч доларів, жодних додаткових умов, він міг вільно займатися своїм дослідженням і читати стільки лекцій, скільки сам захоче.
Коли він приїхав до Стокгольмського інституту, його зустрів доктор К., відомий клітинний біолог. Доктор К. справляв неабияке враження: він говорив бездоганною англійською з оксфордською вимовою та у свої сімдесят п’ять років мав чудову поставу (майже сімдесят шість дюймів на зріст). Йому міг позаздрити будь-хто у світі. Бідний Сол, зріст якого був близько п’яти футів і шести дюймів, повсякчас витягував підборіддя й шию, щоб здаватися хоча б трохи вищим. Хоча інші вважали милим його вже не модний бруклінський акцент, Сол зіщулювався при звуках власного голосу. Доктор К. ніколи доти не здобував Нобелівської премії (хоча було відомо, що його кандидатуру двічі подавали на розгляд), але був однозначно народжений стати її лауреатом. Протягом тридцяти років Сол захоплювався ним здалеку і зараз, у його присутності, ледве міг наважитися подивитися в очі видатній особі.
Коли Солу було сім років, його батьки загинули в автомобільній катастрофі, і далі він виховувався в родині тітки та дядька. З того часу лейтмотивом його життя були безупинні пошуки дому, любові та схвалення. Невдачі завжди супроводжувалися для нього страшними ранами, які потім довго загоювались, щоразу поглиблюючи його відчуття власної нікчемності та самотності, а успіх приносив нестримну, але швидкоплинну радість.
Тої миті, коли, прибувши до Стокгольмського науково-дослідного інституту, він вітався з доктором К., він усвідомив свою мету. Коли він потискав сильну руку доктора К., у Сола промайнула вражаюча думка: ось вони вдвох, він і доктор К., працюють пліч-о-пліч, як справжні однодумці.
Через певний час, недостатньо добре спланувавши все, Сол висунув пропозицію, щоб вони разом з доктором К. підготували огляд наукової літератури з проблем диференціації м’язових клітин. Сол запропонував творчо узагальнити та визначити найбільш перспективні напрямки для майбутніх досліджень. Доктор К. вислухав його, дав обережну згоду й запропонував двічі на тиждень зустрічатися із Солом, який мав аналізувати літературу. Сол завзято кинувся виконувати остаточно непродуманий проект і неймовірно цінував свої консультації з доктором К., під час яких вони аналізували успіхи Сола й шукали змістовні моделі у різноманітних наукових джерелах.
Сол так насолоджувався цією співпрацею, що зовсім не помітив, що його дослідження в бібліотеці були абсолютно некорисними. І через два місяці він був шокований, коли доктор К. висловив своє розчарування його роботою й порадив припинити її. За своє життя Сол не провалив жодного проекту, і його першим поривом було запевнити, що він все одно продовжить дослідження самостійно. Але доктор К. відповів: «Я, звичайно, не можу заборонити вам, але не бачу в цьому сенсу. У кожному разі моя участь у проекті завершена».
Сол швидко дійшов висновку, що ще одна публікація (яка збільшить його бібліографію з 261 до 262 статей) йому потрібна менше, ніж співпраця з відомим ученим. Він розмірковував кілька днів і запропонував інший проект. Знову Сол узяв на себе 95 % роботи. І знову доктор К. дав згоду на співпрацю. У Сола залишалися лічені місяці у Стокгольмі, і весь цей час він працював як віл. Маючи доволі щільний розклад лекцій та консультацій для аспірантів, він був змушений працювати ночами, готуючись до зустрічей з доктором К.
Наприкінці свого стажування Сол усе ще не завершив проект, але запевнив доктора К., що він все доведе до кінця й опублікує результати в одному з провідних часописів. Сол мав на увазі журнал, який видавав його колишній студент, що постійно просив у нього статті. За три місяці Сол завершив статтю і після погодження з доктором К. подав її до редакції журналу. Через одинадцять місяців йому повідомили, що редактор серйозно захворів і видавці, на жаль, вирішили не продовжувати випуск журналу, тому редакція повертає всі неопубліковані матеріали авторам.
Стривожений Сол негайно відіслав статтю в інший журнал. Шість місяців потому він отримав повідомлення про відмову — першу за двадцять п’ять років, — йому пояснили, з повагою до авторів, чому журнал не може опублікувати їхню статтю: за останні вісімнадцять років уже вийшли три інші компетентні огляди тих самих наукових джерел, і, більше того, попередні праці, які були надруковані в останні кілька років, зовсім не збігались із висновками та перспективами подальших досліджень, які описали Сол та доктор К. При цьому редколегія не відмовлялася надрукувати статтю за умови її виправлення, зміни основних акцентів, переформулювання висновків та рекомендацій.
Сол не знав, що робити. Він соромився сказати доктору К., що через вісімнадцять місяців їхню статтю так і не опублікували. Доктор К., Сол був певен, ніколи не отримував відмови від редколегій — аж допоки не зв’язався із цим низеньким та настирливим шахраєм з Нью-Йорка. Оглядові статті, Сол знав, швидко застарівають, особливо в галузі клітинної біології, яка вважається динамічною сферою досліджень. Він також достатньо знав про роботу редакції, щоб сказати, що редактори журналу були дуже ввічливими: статтю врятувати неможливо, потрібні титанічні зусилля, його і доктора К., та багато часу, щоб переписати її. Більше того, було б дуже важко завершити статтю у форматі листування: під час таких досліджень необхідне особисте спілкування. Доктор К. працював над важливішими проектами, і він захоче просто відсторонитися від цієї проблеми.
Сол опинився в глухому куті, бо мусив повідомляти доктору К. про всі рішення, але не міг себе змусити це робити. Отже, Сол вчинив так, як зазвичай чинив у подібних ситуаціях: він не зробив нічого.
Сол ще більше загруз у цьому, коли написав важливу статтю на дотичну тему і її відразу взялися опублікувати. У тому матеріалі він схвально відгукувався про деякі ідеї доктора К. і подекуди процитував їхню неопубліковану статтю. Редколегія проінформувала його, що їхня нова політика не дозволяє їм посилатися на будь-кого без його письмової згоди (щоб уникнути неправдивого використання відомих імен). І також, з тієї самої причини, не дозволялося цитувати неопубліковані праці без письмової згоди всіх співавторів.
Сол був шокований. Він не міг, не згадуючи про долю їхнього спільного проекту, отримати від доктора К. згоду на співавторство в іншій статті. І знову Сол не зробив нічого.
Через кілька місяців його публікація (без згадування доктора К. та без посилань на їхню спільну неопубліковану статтю) з’явилася у провідному науковому журналі з питань нейробіології.
— І це, — сказав мені Сол, важко зітхнувши, — підводить нас до теперішніх подій. Я страшенно боявся опублікування цієї статті. Я знав, що доктор К. читає цей журнал. Я знав, що він подумає про мене. Я знав, що в його очах і в очах всього Стокгольмського інституту я буду шахраєм, злодієм, більше ніж злодієм. Я чекав, що він мені це скаже, і через чотири тижні після публікації статті я отримав перший лист — як за розкладом, якраз минуло достатньо часу, щоб журнал потрапив у Скандинавію на стіл до доктора К., щоб він її прочитав, зробив свої судження, виніс вирок. Достатньо часу, щоб його лист дійшов до мене у Каліфорнію.
Сол зупинився. Його очі благали мене: «Я більше так не можу. Звільніть мене. Врятуйте мене від цього болю».
Хоча ніколи раніше я не бачив Сола таким жалюгідним, я був упевнений, що зможу допомогти йому доволі швидко. Тому я поцікавився діловим і переконливим тоном, які в нього плани і що він уже встиг зробити. Він вагався, але потім сказав, що вирішив повернути п’ятдесят тисяч доларів стипендії назад Стокгольмському інституту! Знаючи з нашого попередньої досвіду, що я не схвалюю його манеру виходити зі складних ситуацій за допомогою підкупу, Сол не дав мені часу на відповідь і квапливо уточнив, що він ще не вирішив, у який спосіб це краще зробити. Спершу він думав написати листа з повідомленням, що він повертає гроші через те, що непродуктивно використав своє стажування в інституті. Інша можливість, яку він розглядав, — просто зробити благодійний внесок на рахунок інституту, адже це не буде мати стосунку ні до чого. Такий внесок, на його думку, був би вдалим ходом — своєрідним страховим полісом, щоб запобігти будь-якому осуду його вчинку.