Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 48)

Я помітив, що Солу незручно розповідати мені про свої плани. Він знав, що я навряд чи з ним погоджуся. Він ненавидів засмучувати когось і жадав мого схвалення не менше, ніж уваги доктора К. Я відчував полегшення, що він стільки всього мені розповів, — поки що це було єдиною світлою плямою за весь сеанс.

Певний час ми перебували в цілковитій тиші. Сол був виснажений і сидів, відхилившись назад. Я також потонув у своєму кріслі й оцінював ситуацію. Уся ця історія була якимось комічним нічним кошмаром — проблемна ситуація, у якій на кожному кроці виявляється соціальна неадаптованість Сола, і чим далі, тим важче її подолати.

Але Солові було зовсім не смішно. Він мав жахливий зовнішній вигляд. Він завжди приховував свій біль — завжди боявся «набриднути» мені. Якби я помножив кожен критерій стресу на десять, то отримав би те, що бачив на прикладі Сола: його готовність заплатити п’ятдесят тисяч доларів; його хворобливі суїцидальні думки (він скоїв серйозну спробу самогубства п’ять років тому); анорексія; безсоння; його прохання зустрітися зі мною якомога швидше. Його кров’яний тиск (він казав мені ще раніше) підскочив до ста дев’яноста на сто двадцять, а шість років тому, коли в нього стався нервовий зрив, він ледь не помер від серцевого нападу.

Отож, було зрозуміло, що я не повинен недооцінювати серйозність ситуації: Сол був справді в критичному стані, і я мав запропонувати йому невідкладну допомогу. Було очевидно, що його реакція збудження не мала нічого спільного з раціональністю. Бог знає, що було в тих листах, — можливо, якісь неважливі повідомлення про наукову конференцію чи свіжий номер журналу. Але я був упевнений в одному: ці листи, незважаючи на збіг у часі, не містили в собі осуду від доктора К. чи від Стокгольмського інституту, і, поза сумнівом, як тільки Сол прочитає їх, його стан покращиться.

Перед тим як почати, я розглядав різні альтернативи: чи не занадто я квапився? Як щодо контрперенесення? Це правда, я був нетерплячим щодо Сола. «Це все просто смішно, — вигукувала частина мене. — Йди додому і прочитай ці кляті листи!» Можливо, мене дратувало, що результати мого попереднього курсу терапії розвіялися. Чи моє вражене марнославство змушувало мене бути таким нетерплячим?

Так, це правда, того дня я вважав його дурнем, але взагалі він мені завжди подобався. Подобався від того моменту, коли я зустрів його уперше. Тоді він сказав одну річ, яка привернула мою увагу: «Мені скоро буде п’ятдесят дев’ять, і одного дня я хотів би гуляти вздовж Юніон-стрит і провести весь день, роздивляючись вітрини».

Я завжди відчував симпатію до пацієнтів, які страждали від тих самих проблем, що і я. О, я знав усе про бажання пройтися містом. Скільки разів я прагнув зробити це: для мене було б справжньою розкішшю безтурботно пройтися вулицями Сан-Франциско, скажімо, якось у середу. Хоча я, як і Сол, працював без упину і складав графік прийому пацієнтів так, що моя прогулянка була неможливою. Я знав: за нами обома женеться один і той самий чолов’яга із зарядженою рушницею.

Чим більше я заглядав усередину себе, тим більше переконувався, що мої найкращі почуття до Сола були незмінними. Незважаючи на його відразливий зовнішній вигляд, я мав до нього тільки гарні почуття. Я уявляв, як гойдаю його на своїх руках, і подумав, що ця ідея не відштовхує мене. Я був упевнений, що, навіть будучи нетерплячим, діятиму тільки в інтересах Сола.

Я також усвідомлював, що в енергійності є свої недоліки. Занадто активний психотерапевт часто ставиться до пацієнта як до дитини: за словами Мартіна Бубера[30], він не скеровує, не допомагає іншим «розкритися», натомість він ставить себе над іншими. Проте я був переконаний, що можу вирішити цю проблему за один-два сеанси. Беручи до уваги це переконання, небезпека надлишкової активності здавалась мені дуже мізерною.

Тільки пізніше, коли я більш об’єктивно подивився на себе, я визнав, що для Сола це був не дуже вдалий вибір — консультуватися в мене саме в той період моєї кар’єри, коли я був нетерплячим та дуже директивним. Тоді я наполягав на тому, що пацієнти одразу й повністю повинні розкривати свої почуття про все, разом зі смертю (навіть якщо це їх уб’є). Сол звернувся до мене в той час, коли я намагався знищити любовну одержимість Тельми (див. «Ліки від кохання»). Також це був час, коли я змушував Марвіна визнати, що його сексуальні проблеми насправді спричинені страхом смерті (див. «У пошуках сновидця»), і нерозважливо терзав Дейва, змушуючи його зрозуміти, що прив’язаність до старих любовних листів була марною спробою заперечити своє фізичне виснаження та старіння («Не ходіть крадькома»).

Отож, добре це чи погано, я вирішив зосередитися на листах і змусити його відкрити їх на наступному сеансі або ж, у крайньому разі, через два заняття. У ті роки я часто проводив групову терапію для пацієнтів, які перебували на стаціонарному лікуванні, що тривало в цілому недовго. Оскільки я проводив з ними лише по декілька сеансів, я майстерно навчився допомагати пацієнтам нашвидку складати дієвий та реалістичний план їхньої терапії і в подальшому дотримуватись його, щоб досягти поставлених цілей. На наших заняттях із Солом я намагався використати ці методи.

— Соле, як ви гадаєте, що я можу зробити для вас сьогодні? Що ви найбільше хочете, щоб я зробив?

— Я знаю, що буду в порядку через кілька днів. Я просто не можу ясно міркувати. Мені слід було б написати доктору К. негайно. Зараз я працюю над цим листом, у якому описую крок за кроком в усіх подробицях, що ж насправді відбулося.

— Ви плануєте відправити цей лист до того, як відкриєте ті три?

Мене дуже турбувала думка, що Сол може зруйнувати свою кар’єру якоюсь дурницею. Я міг тільки уявити здивування на обличчі доктора К., коли він буде читати довгий лист від Сола, у якому той захищатиметься від обвинувачень, які він, доктор К., ніколи не висував.

— Коли я думаю про те, що робити, то часто чую ваш голос, який ставить мені дуже раціональні запитання. Урешті, що доктор К. може мені зробити? Чи буде така людина, як доктор К., писати листа до редакції журналу, щоб зганьбити мене? Він ніколи б не опустився до такого. Він дискредитував би і себе також. Так, я знаю, про що б ви мене спитали. Але зважайте, що я мислю не зовсім логічно.

У цих словах вчувався прихований, але беззаперечний докір. Сол завжди був підлесливим, і на багатьох наших попередніх сеансах ми займалися аналізом та корекцією цієї риси. Отож, я був дуже задоволений його здатністю мені протистояти. Але водночас я засмутився, бо він нагадав мені, що люди у стресовому стані не обов’язково міркують логічно.

— Гаразд, а тепер розкажіть мені ваш нелогічний сценарій.

Дідько! Помилка! У мене був такий зневажливий тон, якого я навіть не помітив. Але ще до того, як я встиг скорегувати сказане, Сол покірно почав говорити. Зазвичай під час терапії я завжди повертаюся до подібних фраз і аналізую їх, але того разу не було часу на такі тонкощі.

— Можливо, я покину науку. Кілька років тому мене мучив страшний головний біль, і невролог направив мене на рентген. Він сказав, що в мене, швидше за все, мігрень, але була невелика підозра на пухлину. Тоді я подумав, що моя тітка мала рацію: зі мною щось не так. Коли мені було вісім, я відчув, що вона розчарувалася в мені і, вочевидь, не дуже засмутилася б, якби зі мною трапилося щось погане.

Ще три роки тому я дізнався, що тітка Сола, та, яка виховувала його після смерті батьків, була злою та мстивою жінкою.

— Якщо вона справді так погано про вас думала, чи змушувала б вона вас одружитися з її донькою? — ризикнув запитати я.

— Це сталося лише тоді, коли її доньці виповнилося тридцять. Її ніщо не могло налякати, навіть такий зять, як я, але найбільше вона боялася, що її донька залишиться в дівках.

Прокинься! Що ти робиш? Сол зробив те, що ти його попросив, і розповів свій нелогічний сценарій, аж ось ти по-дурному й непрофесійно змусив його відійти від теми. Зосередься!

— Соле, що ви плануєте? Перемістіться в майбутнє. На один місяць уперед — на той час ви вже відкриєте ті три листи?

— Так, поза сумнівом, я прочитаю їх за місяць.

Ну, подумав я, це вже щось! Більше, ніж я очікував. Я вирішив рухатись далі.

— Ви відкриєте ці листи перед тим, як відправите свій лист доктору К.? Як ви кажете, я раціональна людина, але хтось же з нас має бути раціональним… — Сол навіть не посміхнувся. Його почуття гумору зовсім зникло. Я мусив припинити свої кпини, адже більше не міг достукатися до нього. — Було б раціонально спочатку прочитати їх.

— Я не впевнений. Не знаю. Я не знаю, для чого просидів шість місяців у Стокгольмському інституті. У мене було тільки три вихідних. Я працював по суботах і неділях. Кілька разів я відхиляв запрошення, не відвідував ніяких заходів, навіть тих, які проводив сам доктор К., тому що я не виходив з бібліотеки.

Я гадав, що він всіляко намагається ухилитися. Він згодовує мені ласі шматочки. Не відволікайся!

— Як ви думаєте, ви розпечатаєте листи до того, як відправите п’ятдесят тисяч доларів?

— Не впевнений. Не знаю. Може, відкрию, а може, й ні.

Я припустив, цілком вірогідно, що він уже послав гроші, і якщо це так, то Сол однозначно заплутається у власній брехні і таким чином зруйнує всю нашу роботу. Я мав з’ясувати правду.