Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 49)
— Соле, ми повинні почати з того самого місця, де минулого разу досягли взаємної довіри. Будь ласка, скажіть мені, ви вже відправили гроші?
— Ще ні. Але я буду чесним з вами: мені здається, що це буде правильно, і я, напевно, так і зроблю. Спершу я маю продати деякі акції, щоб зібрати потрібну суму.
— Ну, ось що я думаю. Мені здається очевидним, що причина, через яку ви прийшли до мене, у тому, щоб я допоміг вам наважитися відкрити листи. — Я злегка маніпулював ним, адже він цього не казав. — Ми обоє знаємо, що в кінцевому підсумку, уже наступного місяця… — Трохи більша маніпуляція: я хотів перетворити неоднозначний здогад Сола на тверде переконання. — …Ви розпечатаєте їх. Ми обоє також знаємо — і я зараз звертаюся до вашої раціональної частини, — що це дуже нерозумно — робити серйозні незворотні кроки перед тим, як ви відкриєте листи. Мені здається, що справжні запитання, на які ми маємо відповісти, — це
— Я маю це зробити. Але я не впевнений. Точно не знаю.
— Ви хочете принести їх сюди і відкрити в моєму офісі? — Чи діяв я в інтересах Сола або ж просто поводився як вуаєрист (невже я хотів, щоб це було схоже на перегляд «Таємниць сховища Аль Капоне»[31] або відкриття сейфу з «Титаніка»[32] у прямому ефірі?)
— Я міг би принести їх і розпечатати тут разом з вами, і я знаю, що ви допоможете мені, якщо я не витримаю цього. Але я не хочу цього робити. Я хочу вчинити як дорослий чоловік.
Саме так! Важко сперечатися з такими аргументами. Сьогодні впевненість Сола була вражаючою. Я не очікував від нього такого виявлення сили волі. Але не хотілося б, щоб він застосовував це для безумного захисту своїх листів. Сол і справді опирався, але я, хоча й почав сумніватися у правильності вибору мого підходу, наполягав:
— Чи, може, ви хочете, щоб я прийшов до вас додому і допоміг відкрити їх? — Я підозрював, що буду шкодувати про такий грубий тиск, але не міг зупинитися. — Чи якось інакше? Може, ви запропонуєте якийсь спосіб вам допомогти?
Сол не поворухнувся.
— Я не знаю.
Оскільки наш сеанс тривав майже на п’ятнадцять хвилин довше і на мене чекав інший пацієнт, також зі своєю серйозною проблемою, я неохоче мусив завершувати. Я дуже переймався через Сола (і через мій вибір стратегії), тому прагнув побачитися з ним уже наступного дня. Однак у моєму графіку не було вільного часу, і ми домовилися зустрітися через два дні.
Під час сеансу з моїм наступним пацієнтом мені було важко викинути з голови Сола. Я був вражений силою того опору, який він мені чинив. Це була справжня глуха стіна, об яку я знову й знову бився головою. Це було не схоже на того Сола, якого я знав раніше і який завжди так віддано допомагав іншим, що багато людей просто експлуатували його. Обидві колишні дружини отримали від нього неймовірно щедрі відступні за умовами розлучення. (Сол почувався настільки беззахисним перед вимогами до нього інших людей, що останні двадцять років залишався самотнім.) Студенти повсякчас запобігали в нього неймовірної поблажливості. Він зазвичай призначав занадто низьку ціну за свої експертні консультації (і йому постійно недоплачували).
Певною мірою я також зловживав цією рисою Сола (але я переконав себе, що це тільки йому на користь): щоб зробити мені приємність, він почав вимагати справедливу ціну за свої послуги і відмовлявся від багатьох пропозицій, бо не хотів працювати безкоштовно. Зміна в поведінці (хоча й породжена його бажанням здобути і втримати мою прихильність) допомогла йому адаптуватися й призвела до інших корисних трансформацій. Я намагався використати той самий метод і з листами, очікуючи, що Сол на моє прохання одразу розпечатає їх. Але, очевидно, я помилявся. Якимось чином Солу вдалося знайти силу протистояти мені. Іншим разом я міг би порадіти, якби ця сила не була такою руйнівною для нього.
Сол не прийшов наступного разу. Десь за тридцять хвилин до початку сеансу він зателефонував секретарці й повідомив, що травмував спину і не може встати з ліжка. Я негайно передзвонив йому, але натрапив на автовідповідач. Я залишив повідомлення, щоб Сол зателефонував мені, однак навіть через кілька годин від нього не було ніяких новин. Я зателефонував йому знову й залишив повідомлення, яке жоден пацієнт не міг проігнорувати: прохання подзвонити мені, бо я маю сказати йому щось важливе.
Коли Сол зателефонував пізно ввечері, мене стривожив його сумний і холодний тон. Я знав, що він не пошкодив спину (він часто уникав неприємних ситуацій, симулюючи хворобу), і він знав, що я це знаю, тому своїм тоном він давав зрозуміти, що не потерпить коментарів щодо цього. Що ж робити? Я переживав за Сола. Мене хвилювало, що він може зробити щось непередбачуване. Я переймався, щоб він не вчинив спроби самогубства. Ні, я не міг дозволити йому перервати терапію. Я хотів якось заманити його на зустріч до мене. Я ненавидів цю роль, але не бачив іншого виходу.
— Соле, мені здається, що я недооцінив рівень вашого болю і надто сильно тиснув на вас, змушуючи відкрити ті листи. У мене є краща ідея, як нам діяти далі. Але я впевнений в одному: зараз не на часі пропускати сеанси. Я пропоную, поки ви себе не дуже добре почуваєте, приходити до вас додому.
Сол не погоджувався і, звичайно, висловлював багато заперечень, більшість з яких були передбачуваними: він не єдиний мій пацієнт, я занадто зайнятий, йому вже краще, це не так терміново, він скоро сам приїде до мене в офіс. Але я був непохитний і не дозволив йому себе переконати. Нарешті він погодився прийняти мене завтра рано-вранці.
Наступного дня дорогою до Сола я мав бадьорий настрій. Я повернувся до своєї вже забутої ролі. Минуло багато часу з тих пір, як я лікував пацієнтів у них удома. Я згадував студентські роки, коли таким чином підробляв у Південному Бостоні, згадував обличчя своїх пацієнтів, які давно вже померли, затхлий запах ірландських багатоквартирних будинків — капуста, вчорашнє пиво, підгузки, старече тіло… Я думав про одного чоловіка, якого регулярно навідував. Він страждав на діабет, і йому ампутували обидві ноги. Він влаштував мені цілу вікторину з того, що вичитав у ранковій газеті: «Який овоч містить найбільше глюкози? Цибуля! Хіба ви цього не знали? Отак вас там вчать у ваших медінститутах?»
Поки я думав, чи справді в цибулі так багато глюкози, я дістався будинку Сола. Вхідні двері були незамкнені, як він мені й сказав. Я не запитував, хто їх відчинив, якщо він був прикутий до ліжка. Мені хотілося, щоб Сол брехав мені якомога менше, і тому я запитав лише про спину і хто його доглядає. Я знав, що поряд живе його донька з родиною, і натякнув мимохідь, що, напевно, саме вона піклується про нього.
Спальня Сола була спартанською: голі потиньковані стіни й дерев’яна підлога, ніяких спроб прикрасити свою оселю, жодної сімейної фотографії, жодних ознак естетичного смаку (чи присутності жінки). Сол лежав рівно на спині, не рухаючись. Він майже не цікавився новим планом лікування, про який я згадав по телефону. Він здавався таким непривітним, і я вирішив, що насамперед маю налагодити наші стосунки.
— Соле, у вівторок я почував до листів те ж саме, що хірург — до великого й небезпечного абсцесу. — У минулому Сол дуже добре піддавався на мої переконання, коли я проводив аналогії з хірургією. Він був знайомий з певними азами ще з медичного училища (яке закінчив перед тим, як почав свою наукову кар’єру), окрім того, його син був хірургом. — Я був переконаний, що потрібно розрізати абсцес та зробити дренаж, і саме це й хотів вчинити, коли вмовляв вас відкрити листи. Можливо, я діяв дуже поспішно й необдумано. Можливо, абсцес ще не дозрів. Може, для нашого абсцесу ми спробуємо психіатричний еквівалент на заміну нагріванню та антибіотикам. На даний момент давайте дамо спокій листам: зрозуміло, що ви відкриєте їх тільки тоді, коли будете готові.
Я зробив паузу, змагаючись зі спокусою встановити часові межі та нав’язати йому офіційні зобов’язання, однак зараз був не час для маніпуляцій: Сол легко розгадав би мій обман.
Сол не відповів мені, він тихо лежав, відвівши погляд.
— Згода? — продовжував я підштовхувати його.
Ледь помітний кивок.
Я вів далі:
— Останні кілька днів я не міг викинути вас із голови. — Зараз я використовував мій найбільш дієвий метод! Фраза про те, що психотерапевт думає про пацієнта навіть після занять, з мого власного досвіду, завжди позитивно впливає на останнього, пробуджує його інтерес.
Але в очах Сола не було жодного проблиску зацікавленості. Тоді я справді почав хвилюватися, проте вирішив не коментувати його відстороненості. Натомість я почав старанно підбирати спосіб достукатись до нього.
— Ми обоє погодилися, що ваша реакція на доктора К. була перебільшеною. Це нагадало мені те сильне почуття, про яке ви часто говорили: ви ніколи нікому не належали. Я думаю про вашу тітку, яка неодноразово нагадувала, що вам дуже поталанило, коли вона погодилась піклуватися про вас, а не здала до притулку.
— Я казав вам, що вона так і не всиновила мене? — Сол несподівано повернувся до мене. Ні, не зовсім — ми розмовляли з ним, але не один з одним, а паралельно.
— Коли котрась із її двох доньок хворіла, до нас додому приходив сімейний лікар. Коли хворів я, вона тягла мене до лікарні, де кричала: «Цьому сироті потрібна медична допомога!»