Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 51)

Але на Сола традиційна терапія не подіяла, і з кожним заняттям він усе глибше поринав у відчай. Його емоційний тон слабшав, його обличчя ставало незворушним, і він усе рідше розповідав мені щось добровільно, а ще він розучився жартувати та втратив відчуття міри. Його самозневага набула велетенських розмірів. Наприклад, під час одного сеансу, коли я спробував нагадати йому, скільки безкоштовних занять він провів у Стокгольмському інституті, він зазначив, що в процесі навчання талановитих молодих студентів він відкинув науку на двадцять років назад! Я розглядав свої нігті, поки він говорив, а потім з посмішкою підвів очі, очікуючи побачити іронічний чи веселий вираз його обличчя. Але я був шокований, коли переконався, що для нього це була не гра. Сол був надзвичайно серйозним.

Усе частіше він верз дурниці і безперестанку перескакував з предмета на предмет. То він говорив про ідеї, які вкрав для своєї статті, то горював над тим, що зруйнував життя інших людей, то згадував свої нещасливі шлюби, студентів, яким занизив (чи навпаки, завищив) оцінки. Масштаб його «непридатності», звичайно, свідчив про зловісну велич, яка, своєю чергою, перекривалася більш глибокими відчуттями нікчемності та неважливості. Під час дискусії я пригадав одного зі своїх перших пацієнтів, якого мені призначили під час ординатури, — психічно хворого фермера із червоним обличчям та пісочного кольору волоссям. Він наполягав на тому, що він розпочав Третю світову війну. Я не згадував його — я навіть забув, як його звали, — протягом тридцяти років. Те, що поведінка Сола нагадала мені про того фермера, уже саме по собі було суттєвою діагностичною ознакою.

У Сола була вже серйозна стадія анорексії: він почав швидко втрачати вагу, погано спав, а постійні кошмари змучили його розум. І зараз він переходив ту критичну межу, яка відділяла тривожну людину, людину, яка страждає, від психічно хворої. Загрозливі ознаки швидко розросталися і в наших стосунках: вони втрачали свої людські якості. Сол і я більше не були друзями чи союзниками, ми більше не сміялися разом, навіть не віталися за руку — ніякого фізичного чи психологічного контакту.

Я почав аналізувати його стан: Сол більше не був пригніченою людиною, натомість він страждав на «депресію», точніше, відповідно до термінології «Діагностичного та статистичного довідника психічних розладів», у нього була «справжня» депресія тяжкого, рецидивного, меланхолійного типу, що супроводжується апатією, психомоторною загальмованістю, втратою енергії, відсутністю апетиту, порушеннями сну, маренням відношення, параноєю та схильністю до самогубства. Я розмірковував, які ліки йому приписати і коли слід його госпіталізувати.

Я ніколи не любив працювати з тими, хто був на межі психозу. Найбільшого значення я надавав присутності психотерапевта і його участі в процесі лікування, але нині я помітив, що наші стосунки із Солом були сповнені скритності — з мого боку не меншої, ніж з його. Я прийняв його гру із травмою спини. Якщо він насправді був прикутий до ліжка хворобою, то хто ж допомагав йому? Годував його? Але я ніколи не розпитував, бо знав, що такі питання тільки погіршать його стан. Мені здавалося найкращим діяти, не радячись із ним, а просто поінформувати його дітей про стан батька. Яке рішення я мав ухвалити стосовно тих п’ятдесяти тисяч доларів? Якщо Сол уже відправив гроші в Стокгольм, чи слід мені звернутися в інститут і повернути їх? Чи залишити все так, як є? Чи принаймні тимчасово притримати їх? Чи є в мене право так вчинити? Чи маю я такі повноваження? Може, якщо я не зроблю цього, це буде злочинним недбальством лікаря?

Я все одно часто думав про ті листи (хоча стан Сола став настільки серйозним, що в мене залишалося все менше впевненості в успіху моєї хірургічної операції з «дренування абсцесу»). Прямуючи через весь будинок до спальні Сола, я уважно роззирався довкола, намагаючись знайти той письмовий стіл, куди він склав листи. Може, мені слід зняти черевики і тихцем провести обшук — кожен в душі мріє хоч раз побувати в ролі детектива, — знайти їх, відкрити, і тоді я повернув би Сола до нормального стану, переконавши в їхньому безпечному змісті!

Я згадав, як у мене був величезний гнояк на зап’ясті, коли мені було вісім чи дев’ять років. Сімейний лікар лагідно тримав мою руку, поки проводив огляд, і раптом вдарив по моєму зап’ястю важкою книжкою, яку він ховав в іншій руці, і болячка луснула. Одна мить жахливого болю — і все, лікування було завершено, не потрібно було ніякого хірургічного втручання. Чи можна у психіатрії застосувати схожий метод великодушного свавілля? Результати були чудовими, і моя проблема більше мене не турбувала. Але минуло багато років, перше ніж я наважився потиснути руку цьому лікарю!

Мій старий викладач, Джон Вайтхорн, навчив мене, що психоз можна визначити за типом стосунків між психотерапевтом та пацієнтом: на його думку, останнього тоді можна вважати психічно хворим, коли у психотерапевта більше немає відчуття, що вони союзники і працюють спільно заради однієї мети — відновити психічне здоров’я пацієнта. Відповідно до цього критерію, Сол був психічно хворим. Моїм завданням уже не було допомогти йому відкрити три запечатані листи, чи бути наполегливим, чи відправити його на прогулянку — тепер я мав не довести справу до госпіталізації і не дати йому зруйнувати себе.

Така дилема постала переді мною, коли сталася неочікувана подія. Увечері напередодні ранкового візиту до Сола я отримав від нього повідомлення, що йому вже набагато краще і він знову може ходити. Він попросив про зустріч зі мною в моєму офісі. Одразу, як тільки я його побачив, ще до того, як він вимовив бодай слово, я зрозумів, що відбулися серйозні зміни: до мене повернувся колишній Сол. Зник той чоловік у стані несамовитого відчаю, у якого відібрали всі людські якості, позбавили сміху та самовпевненості. Протягом кількох тижнів, коли він перебував у стані психозу, я всіляко намагався привернути його увагу. Зараз, несподівано, він прийшов до тями і повернувся до мене, наче нічого й не сталося.

Я був переконаний, що лише одна річ могла так на нього вплинути. Листи!

Сол не змусив мене довго нервувати. За день до цього він отримав дзвінок від одного колеги, який просив його дати рецензію для заявки на грант. Під час розмови колега запитав, між іншим, чи він нічого не чув про доктора К. Переляканий Сол відповів, що не встає з ліжка й ні з ким не спілкується вже близько двох тижнів. Його колега повідомив, що доктор К. раптово помер від емболії легень, і почав розповідати про обставини його смерті. Сол ледве стримувався, щоб не перервати його і не вигукнути: «Мені все одно, хто з ним був, коли він помер, де він похований і хто виступав на поминках! Мене це не хвилює! Просто скажіть мені, коли він помер!» Урешті Сол довідався точну дату його смерті й швиденько вирахував, що доктор К. помер ще до виходу журналу і не читав статті Сола. Він так ні про що й не дізнався! Листи одразу перестали лякати його, він миттю дістав їх зі столу і розпечатав.

Перший лист був від одного докторанта Стокгольмського інституту, який просив Сола написати листа на підтримку його кандидатури на посаду молодшого наукового співробітника в одному американському університеті.

Другий лист був повідомленням про смерть доктора К. і містив інформацію щодо похорону. Таке оповіщення відправили всім колишнім і теперішнім співробітникам Стокгольмського науково-дослідного інституту.

Третій лист був коротким повідомленням від удови доктора К. Вона писала, що Сол, напевно, уже знає про смерть доктора К., який завжди добре відгукувався про нього. І вона подумала, що її чоловік хотів би, щоб вона відправила незакінченого листа, який залишився на робочому столі покійного. Сол передав мені коротку, написану від руки записку від померлого доктора К.:

Любий професоре С.,

я планую поїздку до Сполучених Штатів. Це буде моя перша подорож за останні дванадцять років. Я залюбки відвідав би Каліфорнію за умови, що Ви будете на місці і захочете мене побачити. Я дуже сумую за нашими розмовами. Як завжди, я почуваюся надзвичайно самотнім, у мене так мало однодумців у Стокгольмі. Ми обоє знаємо, що наш спільний проект не був нашим найкращим досягненням, але, як на мене, важливим є те, що він дав мені можливість більше дізнатися про Вас як про людину, після того як я вже протягом тридцяти років знав і поважав Вас як науковця.

І ще одне прохання…

Тут лист обривався. Можливо, я надто вчитувався між рядками, але я уявив собі, як доктор К. чекав відповіді від Сола, так само, як Сол чекав від нього схвалення, і для нього це було не менш важливо. Але, якщо не зважати на цей здогад, одне я знав напевно: усі апокаліптичні передчуття Сола розбилися на друзки, тон листа був явно доброзичливим, навіть лагідним та шанобливим.

Сол зрозумів це, і лист відразу став для нього цілющими ліками, що принесли глибоке полегшення. Його депресія з усіма її загрозливими «біологічними» ознаками зникла за лічені хвилини, і зараз він почав вважати, що його поведінка й думки були щонайменше дивними та нехарактерними для нього. Більше того, наші стосунки швидко налагодилися: він знову став привітним, дякував мені за те, що я підтримував його, і шкодував, що мені довелося помучитися з ним останні кілька тижнів.