Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 53)

Вона зробила паузу. Я подумав, що вона завершила, але це було важко зрозуміти, оскільки вона поводилася, наче привид, — з моторошним спокоєм, коли в ній не рухалося нічого, окрім її вуст, — ні руки, ні очі, ні щоки, не було навіть ніяких ознак дихання.

Раптом вона почала говорити знову, ніби іграшка з механічною накруткою, яка робить ще один порух після того, як завод закінчується:

— Ви радите мені бути терплячою. Ви кажете мені, що я не готова — не готова припинити терапію, не готова вийти заміж, не готова всиновити дитину, не готова кинути курити. Я все ще чекаю. Я прочекала все своє життя. Зараз занадто пізно, занадто пізно, щоб жити.

Я сидів незворушний і не звертав уваги на те, як вона перераховувала свої проблеми. Але якоїсь миті мені стало соромно за те, що я такий безсердечний. Та це була не байдужість. Я вже чув це раніше і пам’ятаю, як почав непокоїтися, коли почув це вперше. Тоді я був вражений її переживаннями й горем і перетворився на те, що Хемінгуей[38] називав «зашмарканим єврейським психотерапевтом».

А гіршим, набагато гіршим було те (і це важко визнати), що я погоджувався з нею. Вона розповіла свою «справжню історію» так жалісно та переконливо, що я цілком їй повірив. Вона була тяжко травмована. Можливо, вона ніколи не вийде заміж. Вона була надзвичайно непристосованою. Вона дійсно не здатна зближатися з людьми. Вона, вочевидь, буде потребувати терапії ще багато-багато років, можливо, навіть завжди. Мене так вразив її відчай та песимізм, я так легко відчув глибину її почуттів, що усвідомив привабливість самогубства. І ледь зумів знайти слова, щоб заспокоїти її.

Мені знадобився цілий тиждень, аж до наступного заняття, щоб я усвідомив, що цей довгий та сумний перелік був пропагандою, породженою депресією. Так, це промовляла її депресія, і я був дурнем, що піддався на це. Лишень послухайте всі ці перекручення, зверніть увагу на те, чого вона не сказала. Вона була дуже розумна, креативна, приваблива жінка (коли не кривлялась). Кожного разу я з нетерпінням чекав на нашу зустріч, хотів просто посидіти коло неї. Я поважав те, як вона, попри свої страждання, завжди допомагала іншим і виконувала свій обов’язок служіння людям.

Отож зараз, почувши цей перелік знову, я замислився, як вивести її з такого психічного стану. У минулому в неї вже ставалися напади тяжкої депресії, яка могла тривати кілька тижнів. Я знав, що можу їй допомогти зменшити цей страшний біль лише за умови, що буду діяти негайно.

— Це промовляє ваша депресія, Мардж, не ви. Згадайте, що кожного разу, коли у вас стаються нервові зриви, вам вдається опанувати себе. Є одна важлива, можливо, навіть єдина річ, яку вам потрібно знати: усе колись закінчується.

Я підійшов до столу, відкрив теку з її документами і прочитав уголос уривки з листа, який вона написала лише три тижні тому, коли почувалася веселою та сповненою надій:

«…Це був фантастичний день. Ми з Джейн прогулювалися по Телеграф-авеню. Ми приміряли вечірні сукні сорокових років у магазинах вінтажного одягу. Я ще знайшла там старі записи Кей Старр[39]. Ми перейшли на інший бік мосту Золота Брама та перекусили у «Грінз»[40]. Отож, життя в Сан-Франциско все-таки існує. Я подумала, що розповідаю вам погані новини і тепер мені слід поділитися чимось приємним. Побачимося в четвер».

Хоча у відчинене вікно повівав теплий весняний вітерець, у моєму офісі була справжня зима. Обличчя Мардж була заморожене. Вона дивилася на стіну і, здавалося, зовсім не чула мене. Її відповідь була холодною й байдужою:

— Ви думаєте, що я ніщо. Пригадайте свій коментар — ви попросили мене порівняти себе з безхатьками. Ось чого я варта, на вашу думку.

— Мардж, пробачте мені. Я погано вмію давати консультації по телефону. Це була невдала спроба, як на мене. Але, повірте, мої наміри були чистими, я просто хотів допомогти. Щойно я промовив це, як зрозумів свою помилку.

Здалося, що це допомогло. Я почув, як вона зробила видих. Вона розслабила свої напружені плечі, пом’якшила вираз обличчя і повернула голову до мене.

Я був за крок від своєї мети.

— Мардж, ми з вами й до цього стикалися з кризами, були часи, коли ви почувалися так само жахливо, як і зараз. Що ж допомагало вам раніше? Я пам’ятаю часи, коли ви виходили з офісу, почуваючись набагато краще порівняно з тим, якою ви заходили. Що ж змінилося? Що ви зробили? Що я зробив? Давайте з’ясуємо це разом.

Спочатку Мардж не могла відповісти на це запитання, але виявила інтерес. Ну що ж, усе більше ознак розморожування: вона так крутнула шиєю, що та аж хруснула, і її довге чорне волосся перекинулося на один бік, а потім вона провела по ньому рукою. Я ще кілька разів напосідав на неї з тим самим запитанням, і нарешті ми почали спільно аналізувати цю проблему.

Вона розповіла, як це було важливо для неї, щоб її вислухали, та що в неї не було нікого, крім мене, і вона ніде, окрім мого кабінету, не могла розказати про свій біль. Вона також знала, що наше ретельне вивчення подій, які прискорювали депресію, допомагало.

Незабаром ми почали обговорювати одну по одній усі тривожні події, які сталися з нею за тиждень. На додачу до тих неприємних ситуацій, які вона згадала по телефону, були й інші. Наприклад, на засіданні університетської лабораторії, де вона працювала, академічний персонал демонстративно ігнорував її. Я поспівчував їй і сказав, що чув від багатьох інших людей, і від своєї дружини теж, скарги на таке саме зневажливе ставлення. Я наголосив, що моя дружина була вкрай роздратована такою тенденцією у Стенфордському університеті: працівникам, що не входили до викладацького складу, там не надавали жодних привілеїв і не цінували їх.

Мардж повернулася до теми своїх невдач та числених досягнень свого боса, якому щойно виповнилося лише тридцять.

«Чому ми, — думав я про себе, — зациклилися на цих невдалих порівняннях? Адже це якесь самокатування, таке ж болюче, як полірувати хворий зуб».

Я сказав їй, що так само порівнюю себе з іншими, і часто це порівняння не на мою користь. (Я не заглиблювався у подробиці, хоча, можливо, і треба було б. Це б засвідчило моє ставлення до неї, як до рівної.)

Я вдався до метафори термостата, що регулює самооцінку. Її «прилад» не працював: він перебував дуже близько до поверхні тіла. Він не те що не забезпечував стабільність її самооцінки, а страшенно коливався під впливом зовнішніх чинників. Сталося щось хороше — і в неї був чудовий настрій, десь хтось її трохи покритикував — і вона засмучувалася на кілька днів. Це все одно що обігрівати будинок однією грубкою, яка до всього розташована біля вікна.

Наприкінці заняття їй не треба було казати, чи краще вона почувається: я міг це легко зрозуміти з того, як вона дихала, посміхалася чи йшла до дверей кабінету.

Так, дійсно, були певні зрушення. У неї був чудовий тиждень, і я не отримав жодного тривожного дзвінка. Коли я побачив її наступного разу, вона здалася сповненою ентузіазму. Я завжди вірив, що дуже важливо з’ясувати, що тебе тішить, і так само важливо визначити, що тебе засмучує. Отож, я запитав, що так на неї вплинуло.

— Не знаю як, — мовила Мардж, — але наше останнє заняття поставило все на свої місця. Це і для мене така ж дивина. Зовсім за короткий час я позбулася цього гніту. Я справді рада, що в мене такий психотерапевт.

Я був зачарований її щирим компліментом, але в той же час і збентежений двома речами: незрозумілим «не знаю як» і тим, що вона уявляє мене чарівником. Поки Мардж мислитиме такими категоріями, їй не стане краще, тому що джерелом допомоги має стати вона сама. Моє завдання як психотерапевта (на відміну від батьківської ролі) — відсторонитися, щоб допомогти пацієнту самому стати для себе і матір’ю, і батьком. Я не хотів, щоб їй стало просто краще. Я хотів, щоб вона взяла на себе відповідальність за свій стан. Я хотів, щоб вона чітко усвідомлювала, як відбувається процес її одужання, і могла на нього самостійно впливати. Ось чому я не дуже зрадів, коли почув «не знаю як», і зрозумів, що ми мусимо це проаналізувати.

— Що точно допомогло вам, — запитав я, — на нашому останньому занятті? Якої миті ви почали себе краще почувати? Давайте з’ясуємо це разом.

— Ну, по-перше, коли ви визнали, що дали маху з безхатьком. Я могла б це якось використати, щоб покарати вас, — насправді я знаю, що робила так з іншими психіатрами. Але коли ви сказали, що не мали якихось прихованих намірів, і зізналися, що повелися грубо, я зрозуміла, що не можу на вас гніватися.

— Ну що ж, здається, моє зауваження дозволило вам зберегти зв’язок зі мною. Наскільки я вас знаю, коли ви перебуваєте в стані глибокої депресії, ви розриваєте будь-які зв’язки і почуваєтеся дуже самотньою. Але в цьому криється важливий висновок — слід зберігати свій зв’язок з людьми.

Я запитав, що ще допомогло їй і що важливе сталося під час того заняття.

— Головне, що змусило мене змінити своє світобачення, це момент цілковитої тиші — коли ви сказали мені, що ваша дружина мала ті ж самі проблеми на роботі, що і я. Я така огидна та нікчемна, а ваша дружина така надзвичайна, що нас навіть не можна згадувати поряд. Сказавши мені, що і вона і я мали однакові проблеми, ви показали, що поважаєте мене.