Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 46)
За кілька хвилин він спробував продовжити:
— Серед пошти я побачив, що… я… я не можу, я не знаю, що мені робити…
За три чи чотири хвилини, які Сол провів у моєму кабінеті, він довів себе до граничного нервового збудження. Він почав швидко дихати, робити короткі, уривчасті, неглибокі вдихи. Він поклав голову на коліна і спробував затримати подих, але це йому не допомогло. Потім він підвівся з крісла, ходив туди-сюди кабінетом, намагався набирати в легені повітря великими порціями. Схоже було на перенасичення легень киснем, і я знав, що Сол може знепритомніти. Якби тільки у мене був коричневий паперовий пакет, у який він міг би дихати, але, не маючи цього старого народного засобу (такого ж корисного, як і інші схожі методи), я намагався просто заспокоїти його.
— Соле, з вами нічого не станеться. Ви прийшли до мене по допомогу, і саме це я вмію робити. Ми будемо працювати разом. І ось що я хочу, щоб ви зробили… Але спершу просто ляжте ось тут на кушетку і сконцентруйтеся на своєму диханні. По-перше, дихайте глибоко і швидко; потім ми поступово сповільнимо дихання. Ви чуєте мене? Просто зверніть увагу, що повітря, яке заходить через ваші ніздрі, холодніше, ніж те, що виходить. Подумайте про це. Незабаром ви побачите, що ваше дихання уповільнилося, і повітря, яке ви видихаєте, стало тепліше.
Моя порада подіяла більше, ніж я очікував. За кілька хвилин Сол розслабився, його дихання сповільнилося, панічний погляд зник.
— А зараз, коли вам уже краще, Соле, давайте повернемось до роботи. Пам’ятаєте, ми не бачились майже три роки — мені потрібно надолужити упущене. То що ж сталося з вами? Розкажіть мені все. Я хочу почути всі подробиці.
Подробиці — це чудово. Вони інформативні, вони заспокоюють і розбивають страх ізоляції: пацієнт відчуває, що, оскільки я знаю всі подробиці — я знаю його життя.
Сол вирішив нічого мені не пояснювати, а одразу звернувся до останніх подій, тож продовжив історію з того місця, де ми зупинилися.
— Я забрав свою пошту і повернувся до будинку, нашвидку проглядаючи стос звичного мотлоху — реклама, прохання про благодійні внески… Потім я побачив його — великий, коричневий, офіційний конверт зі Стокгольмського науково-дослідного інституту. Він таки прийшов! Кілька тижнів я боявся отримати цього листа і зараз, коли він нарешті прийшов, не міг відкрити його. — Він зробив паузу.
— Що сталося потім? Не пропускайте нічого.
— Здається, що я, знесилений, просто сів на стілець у кухні. Потім я склав конверт і запхнув його в задню кишеню штанів. Почав готувати ланч. — Знову пауза.
— Кажіть далі. Пригадуйте кожну дрібницю.
— Я зварив два яйця і зробив салат. Кумедно, але сандвічі з яєчним салатом завжди мене заспокоювали. Їм їх тільки тоді, коли дуже засмучений, — без салатного листя, без помідорів, без селери чи цибулі. Просто подрібнені яйця, сіль, перець, майонез на шматках м’якого білого хліба.
— Це допомогло? Сандвічі заспокоїли вас?
— Мені було непросто зосередитись на них. Спочатку мене відволік конверт — його гострі краї впиналися мені в сідницю. Я дістав лист із кишені та почав бавитися з ним. Я проглядав його на світло, зважував його в руці, намагаючись визначити, скільки там сторінок. Не те щоб це мало значення… Я знав, що повідомлення буде коротким — і жорстоким.
Попри свою цікавість, я вирішив дати Солові можливість розповісти всю історію з його точки зору і в зручному для нього темпі.
— Розповідайте далі.
— Ну, я з’їв сандвічі. Я навіть їв їх саме так, як у дитинстві, — спочатку висмоктав усю начинку. Але сандвічі не допомогли. Мені потрібно було щось сильніше. Цей лист був жахливий. Нарешті я поклав його до шухляди в моєму кабінеті.
— Так і не відкривши?
— Ні, я його не відкривав. Він усе ще невідкритий. Навіщо його відкривати? Я знаю, що всередині. Слова про те, що я й так знаю, лише роз’ятрять мої рани.
Я й гадки не мав, про що каже Сол. Я навіть не уявляв, який існує зв’язок між ним і Стокгольмським інститутом. На той час я вже вмирав від цікавості, але отримував якесь дивне задоволення, всіляко відкладаючи момент істини. Мої діти завжди з мене сміялися, коли я відкривав подарунок, щойно мені давали його в руки. І моє терпіння того дня було ознакою, що я врешті став зрілим та досвідченим психотерапевтом. Навіщо квапитися? Сол однаково незабаром усе розповість.
— Другий лист надійшов через вісім днів. Конверт був точнісінько такий самий, як і перший. Я поклав його, також не розпечатавши, у ту саму шухляду поверх першого листа. Але ховати їх не вихід. Я не міг припинити думати про них, хоча в той же час не міг думати про них.
— Розповідайте далі.
— Останні кілька тижнів я провів у роздумах. Ви точно хочете почути все це?
— Я впевнений у цьому. Розкажіть мені про ваші роздуми.
— Ну, інколи я уявляв судове засідання. Я постав перед працівниками інституту — вони всі в перуках і мантіях. Я був на висоті. Я відмовився від адвоката і вразив усіх тим, як блискуче спростовував кожне обвинувачення. Незабаром стало зрозуміло, що мені немає чого приховувати. Судді збентежені. Один по одному вони кидаються крізь натовп людей, щоб першими привітати мене й попросити вибачення. Це одна з моїх фантазій. Вона ненадовго заспокоює мене. Інші геть не такі цікаві і навіть дещо хворобливі.
— Розкажіть мені про них.
— Інколи я відчуваю утруднення дихання і думаю, що в мене серцевий напад, але незначний. Це саме його симптоми — відсутність болю, натомість утруднення дихання і стиснення грудної клітки. Я намагаюся полічити удари серця, але ніяк не можу намацати клятий пульс. Коли ж нарешті я відчуваю слабкі удари, мені стає цікаво, звідки вони йдуть — від променевої артерії чи від багатьох дрібних судин на пальцях, що зараз стискають зап’ястя.
Я налічив двадцять шість ударів за п’ятнадцять секунд. Двадцять шість разів по чотири — це сто чотири удари на хвилину. Потім мені стає цікаво, сто чотири удари — це багато чи мало? Я не знаю, який зазвичай пульс при незначному серцевому нападі — повільний чи пришвидшений. Я чув, що у Б’єрна Борга[29] — п’ятдесят ударів на хвилину.
Потім я міркував про те, щоб розрізати ту артерію, зменшити тиск і дати крові витекти. За швидкості пульсу сто чотири удари на хвилину скільки часу потрібно, щоб мене огорнула повна пітьма? А ще я думав про те, як зробити частішим свій пульс, щоб кров витекла швидше. Я міг сісти на велотренажер! Через кілька хвилин мій пульс збільшився б до ста двадцяти ударів.
Інколи я уявляв, як кров наповнює паперовий стаканчик. Я міг навіть чути, як струмок крові стікає по стінках із цупкого паперу. Можливо, сто крапель наповнять весь стаканчик — а це лише п’ятдесят секунд. Потім я думав, як порізати собі зап’ястя. Кухонним ножем? Маленький гострий ніж із чорною ручкою? Чи лезо бритви? Але ж більше немає нормальних лез: зараз випускають тільки безпечні бритви. Я ніколи раніше не помічав, що час звичайних бритв уже минув. І я також мину. Без пульсу. Можливо, хтось подумає про мене так само, як я думав про застарілу бритву з одним лезом.
Хоча такі леза не зникли. Завдяки моїм думкам вони все ще існують. Знаєте, зараз не залишилося нікого, хто був дорослим у той час, коли я був дитиною. Отож, як дитина я мертвий. Невдовзі, можливо, років через сорок не залишиться нікого, хто
Останні кілька хвилин Сол говорив із заплющеними очима. Раптом він розплющив їх і звернувся до мене:
— Ви самі спитали про це. Хочете, щоб я розповідав далі? Це розповідь психічно нездорової людини.
— Усе, Соле. Я хочу знати все, через що ви пройшли.
— Найгірше те, що в мене немає з ким поговорити, немає куди піти, немає жодного вірного друга, з яким я наважився б поговорити на цю тему.
— А як же я?
— Я не знаю, чи ви пам’ятаєте, але мені знадобилося п’ятнадцять років, щоб наважитися прийти до вас уперше. Я просто не витерпів би ганьби повернення до вас. У нас так добре виходило, але я не міг подолати сором повернення переможеним.
Я зрозумів, що Сол мав на увазі. Ми працювали дуже продуктивно протягом півтора року. Три роки тому, коли ми закінчували терапію, Сол і я дуже пишалися змінами, яких ми досягли. Наш останній сеанс був веселим випускним — бракувало лише духового оркестру, який би супроводжував його тріумфальний вихід у світ.
— Отож, я намагався впоратися з усім сам. Я знав, що ці листи означають: у них мій остаточний вирок, мій особистий апокаліпсис. Я думаю, що втікав від них усі шістдесят три роки. І зараз, вочевидь, тому, що я не такий швидкий — мій вік, моя вага, моя емфізема, — вони наздогнали мене. Я завжди знаходив способи відтермінувати вирок. Ви пам’ятаєте їх?
Я кивнув:
— Деякі з них.
— Я всіляко вибачався, принижувався, падав ниць, натякав, що в мене прогресує рак (це повсякчас спрацьовувало). І завжди, коли ніщо інше не допомагало, можна було заплатити. Я думав, що п’ятдесят тисяч доларів розв’яжуть проблему зі Стокгольмським інститутом.