Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 23)

Її мозок просто не приймав той факт, що Кріссі мертва, навіть зараз, через чотири роки після її смерті. За тиждень до нашої зустрічі вона «прокинулася» і побачила, що стоїть біля каси в магазині, а в руках тримає м’яку іграшку для Кріссі. А ще під час нашої розмови вона сказала, що Кріссі «буде» сімнадцять наступного місяця замість «було б».

— Це злочин? — запитав я. — Хіба це злочин — і далі сподіватися? Яка мати хоче вірити, що її дитина помре?

Пенні відповіла, що вона мало зробила для Кріссі, а поставила себе на перше місце. Як? Вона ніколи не допомагала Кріссі поговорити про її страхи та почуття. Як могла Кріссі говорити про смерть зі своєю матір’ю, котра вдавала, ніби нічого не відбувається? І в результаті Кріссі залишилася наодинці зі своїми думками. Яка різниця, чи вона спала коло своєї доньки, чи ні? Найгірше, що може статися з людиною — смерть на самоті, і вона дозволила, щоб таке сталося з її донькою.

Потім Пенні сказала мені, що вона глибоко вірить у реінкарнацію. Вона почала вірити ще підлітком, коли жила у злиднях і терзала себе думками, що доля її ошукала. Їй не залишалося нічого кращого, ніж переконати себе, що буде інший шанс. Пенні знала, що наступного разу в неї буде більше талану та здоров’я і вона буде щасливішою.

Та вона не допомогла Кріссі померти. Фактично Пенні переконала себе, нібито це її провина, що Кріссі помирала так довго. Заради своєї матері Кріссі залишалася поряд, утривалюючи свій біль та відтягуючи своє звільнення. Хоча Пенні не пам’ятає останніх годин життя Кріссі, вона була впевнена, що не сказала того, що їй слід було сказати: «Йди! Йди! Тобі час іти. Тобі не потрібно більше залишатися тут заради мене».

Один з моїх синів був на той час підлітком і, поки вона говорила, я почав думати про нього. Чи міг би я так зробити, відпустити його, допомогти йому померти, сказати йому: «Йди! Тобі час іти»? Його радісне обличчя стояло в мене перед очима, і хвиля невимовного страждання охопила мене.

«Ні!» — сказав я собі, намагаючись позбутися цих думок. Переповнюючись емоціями, психотерапевт стає схожим на свого пацієнта, а це означає, що він уже не може допомогти. Я зрозумів, що для того, щоб працювати з Пенні, мені потрібно буде знайти купу причин.

— Отож, я зрозумів з вашої розповіді, що ви відчуваєте провину через дві речі. По-перше, через те, що не допомогли Кріссі поговорити про смерть, і, по-друге, що не дозволили їй піти раніше.

Пенні кивнула, трохи заспокоївшись після моїх слів, і її схлипування припинились.

Нічого не дає більшого відчуття безпеки в психотерапії, ніж чітко окреслений висновок, особливо висновок, розписаний по пунктах. Мої слова надихнули мене самого: тепер проблема здавалася зрозумілішою, а це означало, що її можна було вирішити. Хоча я ніколи раніше не працював з пацієнтом, який втратив дитину, мені слід було спробувати допомогти цій жінці, оскільки її горе зводилося до почуття провини, а провина і я були старими знайомими — як особистими, так і фаховими.

Раніше Пенні казала мені, що вона постійно спілкується з Кріссі та щодня ходить на цвинтар. Вона проводить біля її могили близько години, наводячи там лад та розмовляючи з донькою. Пенні віддавала так багато енергії та уваги Кріссі, що її шлюб розпався і два роки тому чоловік покинув її. Жінка сказала, що вона заледве помітила його зникнення.

Ушановуючи пам’ять Кріссі, Пенні залишила її кімнату без змін, увесь її одяг та речі лежали неторканими на своїх місцях. Навіть зошит з її останнім домашнім завданням, яке вона так і не закінчила, лежав на столі. Лише одне змінилося: Пенні переставила ліжко Кріссі у свою кімнату і тепер сама спала на ньому. Пізніше, після того як я поспілкувався з іншими батьками, які втратили своїх дітей, я дізнався, що така поведінка була досить типовою. Але тоді, через свою наївність, я подумав, що це дуже дивно, ненормально і це потрібно виправляти.

— То так ви загладжуєте свою провину? Тримаєтеся за Кріссі та цілком нехтуєте своїм життям?

— Я просто не можу забути її. Це ж не те саме, що ввімкнути чи вимкнути світло!

— Дозволити їй піти — це не те саме, що забути її, і ніхто не просить вас забути її.

Я був переконаний, що дуже важливо відповісти Пенні правильно: якщо я буду суворий, то їй швидше стане краще.

— Забути Кріссі для мене — ніби сказати, що я її ніколи не любила. Фактично це те ж саме, що сказати, що твоя любов до власної доньки була просто тимчасовою — чимось, що зникає. Я не забуду її.

— Не забувайте її. Вас зовсім не просять це зробити.

Вона проігнорувала моє розмежування значень «забути» та «дозволити піти», але я вирішив не зважати на це.

— Перед тим як ви зможете дозволити Кріссі піти, вам потрібно захотіти, виявити волю. Давайте спробуємо зрозуміти це разом. На хвилину уявімо, що ви тримаєтеся за Кріссі, бо ви цього хочете. Що це вам дає?

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Ні. Ви розумієте! Просто не опирайтеся мені. Що ви дістаєте від того, що тримаєтеся за Кріссі?

— Я залишила її, коли вона помирала, коли я була їй потрібна. Більше я не збираюся її залишати.

Хоча Пенні ще не розуміла цього, вона опинилася між двома суперечностями: власною інтерпретацією, чому потрібно залишатися з Кріссі, і віруванням у реінкарнацію. Пенні була у безвиході через своє горе. Можливо, якщо вона усвідомить цю розбіжність, вона буде горювати знову.

— Пенні, ви розмовляєте з Кріссі щодня. Де зараз Кріссі? Де вона існує?

Очі Пенні розширилися. Ніхто раніше не ставив їй таких безглуздих запитань.

— У той день, коли вона померла, я принесла її дух назад додому. Я відчувала, як вона їхала в машині разом зі мною. Спочатку вона була поряд зі мною, інколи залишалася вдома у своїй кімнаті. Пізніше я могла спілкуватися з нею на кладовищі. Зазвичай вона знала, що у мене відбувається в житті, але також вона хотіла почути про своїх друзів та братів. Я підтримувала зв’язок з усіма її друзями для того, щоб розказувати їй про них.

Пенні зробила паузу.

— А зараз?

— Зараз вона зникає. Це добре. Це означає, що вона перероджується в інше життя.

— Вона щось пам’ятає про це життя?

— Ні. У неї інше життя. Я не вірю в усі ці нісенітниці про спогади з минулого життя.

— Таким чином, вона звільнилася для того, щоб перейти в інше життя, а зараз частина вас просто її не відпускає.

Пенні нічого не сказала. Вона тільки пильно подивилася на мене.

— Пенні, а ви суворий суддя. Ви притягнули себе до судової відповідальності за те, що не дозволяли Кріссі піти, коли вона помирала, і ви зобов’язалися ненавидіти себе саму. Я особисто думаю, що це дуже суворий вирок. Покажіть мені матір, яка вчинила б інакше. Я скажу вам більше: якби це моя дитина помирала — і я не зміг би. Але найгірше, що вирок не просто суворий — він украй жорстокий щодо вас. Здається, почуття провини і ваше горе вже зруйнували ваш шлюб. А тривалість вироку! Просто в голові не вкладається. Уже минуло чотири роки. Скільки ще? Рік? Чи ще чотири? Десять? Усе життя?

Я зібрав докупи свої думки, намагаючись вирішити, як допомогти їй зрозуміти, що вона сама собі шкодила. Вона сиділа нерухомо, сигарета тліла в попільничці на її колінах; її сірі очі були прикуті до мене. Здавалося, вона ледве дихала.

Я вів далі:

— Я намагаюся знайти сенс у вашій історії, і щойно мене осяяла думка. Ви караєте себе не за те, що зробили чотири роки тому, коли Кріссі помирала. Ви караєте себе за те, що робите зараз, за те, що продовжуєте робити кожної секунди. Ви вчепилися за неї, намагаючись втримати її у цьому житті, коли ви знаєте, що вона перебуває в іншому місці. Дозволити їй піти не означало б, що ви залишили її чи не любили її, а зовсім навпаки, це було б ознакою справжньої любові до своєї доньки — ви любите її так сильно, що відпускаєте її в інше життя.

Пенні не відводила від мене очей. Вона не говорила нічого, але здавалося, що мої слова схвилювали її. Мої слова і так справили сильний ефект, і я знав, що найкраще буде просто посидіти з нею в тиші. Але я вирішив сказати щось іще. Можливо, я трохи передав куті меду.

— Давайте повернемося до того моменту, Пенні, коли вам слід було дозволити Кріссі піти, того моменту, який ви стерли зі своєї пам’яті. Де цей момент зараз?

— Що ви маєте на увазі? Я вас не розумію.

— Ну, де він зараз? Де він існує?

Пенні здавалась наляканою і трохи роздратованою, адже я на неї добряче тиснув і ставив багато запитань.

— Я не знаю, про що ви кажете. Це минуле. Цей момент уже минув.

— Чи ви пам’ятаєте його? А Кріссі? Ви кажете, вона забула все про своє життя тут?

— Це все в минулому. Вона не пам’ятає, я не пам’ятаю. Отож?..

— Отож, ви і далі катуєте себе через одну мить, якої просто ніде не існує, — таку собі «мить-фантом». Якби ви знали, що хтось так робить, ви б точно назвали це дурістю.

Пригадуючи зараз цю розмову, я бачу багато софістики у своїх словах. Але на той час вони здавалися мені незаперечними і дуже проникливими. Пенні, яка бачила смаленого вовка та не лізла за словом до кишені, знову сиділа мовчки і, здавалося, була в шоковому стані.

Наші дві години добігали кінця. Хоча Пенні не просила мене продовжити зустріч, було очевидно, що нам потрібно побачитися знову. Занадто багато трапилося: і це було б непрофесійно для мене як для лікаря не запропонувати їй додатковий сеанс. Вона не здивувалася моїй пропозиції й одразу погодилася повернутися наступного тижня у цей самий час.