Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 24)

Заморожений — метафора, яка часто використовується на позначення хронічного горя — дуже підходяще слово. Заціпеніле тіло; напружене обличчя; холодні одноманітні думки заполонили мозок. Пенні була замороженою. Чи зможе наша відверта розмова розтопити цю кригу? Я оптиміст і був переконаний, що так. Поки я не думав про те, що можу звільнити в ній, я сподівався лише розворушити її спогади цього тижня і вже чекав її чергового візиту з нетерпінням.

Наступного разу все почалося з того, що Пенні важко сіла в крісло і сказала:

— Ну що ж, я рада вас бачити! Минув уже цілий тиждень.

Далі вона з удаваною життєрадісністю розповіла мені, що в неї є дві новини — одна добра й одна погана. Добра новина полягала в тому, що минулого тижня вона відчувала менше провини і потроху втрачала зв’язок із Кріссі. А погана новина — у неї була запекла сварка із Джимом, старшим сином, і в результаті цілий тиждень вона то впадала у стан люті, то зривалася на плач.

У Пенні було ще двоє дітей — Брент і Джим. Обох вигнали зі школи, і в обох були серйозні проблеми. Брента, якому шістнадцять, було засуджено як неповнолітнього за пограбування; дев’ятнадцятирічний Джим був наркоманом. Згадувана сварка сталася наступного дня після нашої першої зустрічі, коли Пенні дізналася, що Джим уже три місяці не сплачував рахунки за ділянку на кладовищі.

Ділянка на кладовищі? Можливо, я не зрозумів її, тому й перепитав.

— Ділянка на кладовищі, — сказала вона знову.

Десь п’ять років тому, коли Кріссі була ще жива, але вже дуже слабка, Пенні за контрактом придбала на виплат дорогу ділянку на цвинтарі — достатньо велику, щоб, як вона зазначила (хоча й так було зрозуміло), «вся родина могла бути разом». Кожен член родини — сама Пенні, а також її чоловік Джеф та два сини (після шаленого тиску з її боку) — погодився сплачувати свою частку протягом семи років.

Але, попри їхні обіцянки, весь фінансовий тягар ліг на її плечі. Джеф пішов ще два роки тому й більше не хотів мати нічого спільного з нею — ні мертвою, ні живою. Її молодший син, який зараз сидів у тюрмі, очевидно не міг сплачувати свою частку (та й раніше він робив зовсім незначний внесок, бо міг працювати тільки після шкільних занять). А тепер вона з’ясувала, що Джим брехав їй і не платив нічого.

Я хотів якось прокоментувати її дивні сподівання, що ці два хлопці, які мали власні серйозні проблеми, будуть сплачувати за ділянку на цвинтарі, але Пенні продовжила перелічувати події, які мучили її цілий тиждень.

Наступного вечора після сварки в двері постукали двоє чоловіків, очевидно дилерів, і запитали про Джима. Коли Пенні сказала їм, що сина немає вдома, один з них наказав нагадати йому, що той має повернути позичені гроші, або ж він ніколи не повернеться додому: у нього просто більше не залишиться місця, куди повертатися.

Пенні сказала, що для неї зараз немає нічого важливішого, ніж її будинок. Після того як помер її батько, коли їй було вісім, мати переїжджала з нею та її сестрами з однієї квартири на іншу принаймні двадцять разів, часто залишаючись на одному місці лише два-три місяці, поки їх не виселяли за несплату оренди. Вона тоді заприсяглася, що колись у неї буде справжній дім для її родини — клятва, заради якої вона несамовито працювала все своє життя. Місячний внесок був досить значним, та ще й після того, як Джеф пішов, вона змушена була сплачувати все сама. Так, вона працювала щодня допізна, але їй ледве вдавалося звести кінці з кінцями.

Отож, двоє чоловіків сказали їй неприємні речі. Коли вони пішли, вона стояла приголомшена біля дверей ще якийсь час; потім заочі вилаяла Джима за те, що він витратив свої гроші на наркотики, а не на ділянку на кладовищі; а після того, як вона каже, «була цілком розгублена», вони її роздратували. Вони вже від’їхали, та вона стрибнула у свій пікап з форсованим мотором і поїхала за ними на великій швидкості, намагаючись наздогнати і вдарити авто. Вона врізалася в них кілька разів, і вони втекли, відстрілюючись зі свого БМВ, який розігнали до ста миль на годину.

Потім вона повідомила в поліцію про погрозу (але, звичайно, не про переслідування на шосе), і весь тиждень її будинок був під пильним наглядом правоохоронців. Того вечора Джим прийшов додому пізніше і, коли почув, що сталося, поспіхом зібрав свій одяг та поїхав з міста. Мати більше не отримувала від нього жодних новин. Хоча Пенні казала, що не шкодує про свою поведінку, — навіть здавалося, наче їй подобалося розповідати цю історію, — чим далі вона продовжувала, тим більше починала себе картати. Пізніше того вечора вона ще сильніше розхвилювалася, погано спала і їй наснився цікавий сон:

Я йду кімнатами якоїсь старої установи. Нарешті я відчиняю двері й бачу двох хлопчиків, які стоять на сцені, ніби виставлені напоказ. На вигляд були як мої сини, але в них було довге дівчаче волосся і сукні. Усе було не до ладу: їхні сукні брудні та одягнені задом наперед. Черевики були взуті не на ту ногу.

Я був приголомшений. Стільки великонадійних натяків, що я навіть не знав, який з них обрати. Найперше я подумав, що відчайдушне бажання Пенні зібрати всю сім’ю разом, створити гарну родину, якої сама вона ніколи не мала, вилилося в її непорушне прагнення володіти будинком та ділянкою на цвинтарі. Зараз ставало очевидним, що вона не могла втримати контроль. Її плани та її сім’я були розбиті вщент: донька померла, чоловік пішов, один син сидів у в’язниці, а інший переховувався.

Усе, що я міг зробити наразі, це поспівчувати Пенні. Я не дуже хотів марнувати час, а ще потрібно було обговорити її сон, особливо його кінець про тих двох малих дітей. Перші сни, що пацієнти розповідають психотерапевтові, багаті на різні деталі, і часто вони можуть чимало розповісти.

Я попросив її описати, що вона відчувала вві сні. Пенні сказала, що прокинулася зі сльозами, але ніяк не могла точно пригадати, що ж її так засмутило.

— А як щодо тих двох хлопчиків?

Вона сказала, що було щось зворушливе, можливо, сумне в тому, як вони були одягнені, — черевики не на тих ногах, брудний перекручений одяг.

А сукні? Як щодо довгого волосся та суконь?

Пенні не могла витлумачити цього, хіба тільки потім додала, що, можливо, не потрібно було взагалі заводити хлопців.

Напевно, вона бажала, щоб у неї народилися дівчата?

Кріссі була дитиною, про яку можна тільки мріяти: вона добре вчилася, була гарною, мала хист до музики. Кріссі, висловив я свій здогад, була надією Пенні на майбутнє: саме вона могла врятувати своїх родичів від долі бідняків та кримінальних злочинців.

— Так, — сумно вела Пенні, — сон правильно розповідає про моїх синів — недоладно вдягнені, недоладно взуті. Усе з ними не так — і завжди було. Вони повсякчас створювали проблеми. У мене було троє дітей: одна була ангелом, а інші двоє, тільки подивіться на них — один у в’язниці, другий наркоман. У мене було троє дітей — але померла не та дитина. — Пенні важко дихала і, злякавшись власних слів, затулила рот долонями. — Я думала про це й раніше, але ніколи не казала цього вголос.

— Як це звучить?

Вона низько опустила голову, майже на коліна. Сльози текли рікою по її обличчю і капали на джинсову спідницю.

— Не по-людськи.

— Ні, це щось зовсім інше. У цій історії я бачу лише людські почуття. Можливо, вони не дуже приємні, але такими вже ми створені. Якби якась інша жінка опинилася на вашому місці, з вашими трьома дітьми, хіба вона не відчувала б, що померла не та дитина? Та я впевнений, що саме так і було б!

Я не знав, як її розрадити. Здавалося, що вона мене не почула, і тому я повторив те саме, але тепер, маючи на увазі себе: «Якби я був на вашому місці, я б відчував те саме».

Вона так і не підняла голову, але ледь помітно кивнула.

Після третього сеансу час було визнати, що Пенні стала моєю пацієнткою. Отож, я зізнався в цьому сам собі і запропонував їй зустрітися ще шість разів та спробувати видобути із цих сеансів усе, що буде можливо. Я наголосив, що більше запропонувати не в змозі, оскільки мало інші зобов’язання та заплановані поїздки. Пенні пристала на мою пропозицію, але сказала, що гроші для неї — це справді велика проблема. Вона запитала, чи можна заплатити не одразу, а протягом кількох місяців. Я запевнив її, що ніякої плати не потрібно: оскільки ми почали наші сеанси в межах мого дослідження, то зараз було б нечесно з мого боку змінити умови контракту і взяти з неї плату.

Насправді це не становило проблеми — лікувати Пенні безкоштовно: я хотів дослідити її втрату, а вона була чудовим вчителем. На тому сеансі вона подала мені чудову ідею, яку я буду використовувати у своїй подальшій роботі з пацієнтами, котрі втратили близьку людину: якщо людина хоче навчитися жити з мертвими, вона має спершу навчитися жити з живими. Здавалося, що Пенні потрібно добряче попрацювати над її стосунками із живими — особливо із синами, можливо, із чоловіком, і я припускаю, що це буде залежати від того, якими будуть наші наступні шість сеансів.

Померла не та дитина. Померла не та дитина. Наступні два заняття минули в обговоренні незліченних варіантів цієї важкої теми — процедура, про яку фахівці кажуть «проробляти». Пенні була дуже люта на своїх синів — не через спосіб життя, який вони вели, а через те, що вони жили. Лише після того, як вона вилила свої почуття, і після того, як вона наважилася сказати, що відчувала останні вісім років (від того часу, як вона вперше почула, що у її Кріссі смертельна хвороба), вона визнала, що відмовилася від своїх синів; Брент у свої шістнадцять був кинутий напризволяще, а ще вона молилася всі ці роки, щоб тіло Джима перейшло до Кріссі («Для чого йому потрібне тіло? Він усе одно незабаром помре через наркотики чи СНІД. Для чого йому живе тіло, коли тіло Кріссі з’їдав рак?») — тільки коли Пенні сказала всі ці речі, вона змогла зупинитися і замислитися над своїми словами.