Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 25)

Я міг лише сидіти й слухати. Час від часу я втішав її, запевняючи, що це все людські почуття і що вона єдина, хто так глибоко розмірковує над цим. Нарешті настав час, щоб допомогти їй звернути увагу на своїх синів. Я почав ставити запитання, спочатку делікатні, поступово переходячи до тих, які вимагали від неї напруження.

У них був важкий характер? Важкий від самого дитинства? Що сталося в їхньому житті, що могло змусити їх зробити такий вибір? Що вони відчували, коли Кріссі помирала? Чи були вони налякані? Чи хтось говорив з ними про смерть? Що вони відчували, коли платили за ділянку на цвинтарі? Ділянка поряд з могилою Кріссі? Що вони думають про те, що їхній батько їх покинув?

Пенні не подобалися мої запитання. Спочатку вона була налякана, потім роздратована. Згодом почала усвідомлювати, що ніколи не думала про те, що сталося в їхній родині, з точки зору своїх синів. У неї ніколи не було гарних стосунків із чоловіками, і, можливо, її сини розплачувалися за це. Ми проаналізували чоловіків у її житті: батько (якого вона сама не пам’ятала, а її мати завжди паплюжила) помер, коли їй було вісім; материні коханці — неприємні нічні персонажі, які зникали на світанку; перший чоловік, котрий втік через місяць після весілля, коли їй було сімнадцять; і другий чоловік, придуркуватий алкоголік, який врешті покинув її у горі.

І без моїх запитань було зрозуміло, що вона не дбала про своїх синів усі останні вісім років. Коли Кріссі хворіла, Пенні проводила весь час із нею. Після її смерті Пенні все одно не стала дбайливою матір’ю для своїх синів: гнів, який вона відчувала до них, в основному через те, що вони живі, а Кріссі померла, створив між ними пустку. Її сини виросли важкими й відстороненими, але одного разу перед тим, як повністю заблокувати свої почуття до неї, вони сказали, що хотіли від неї більшого: вони хотіли, щоб вона проводила з ними бодай одну годину на день протягом тих чотирьох років, коли постійно доглядала за могилою Кріссі.

Як вплинула смерть на її синів? Хлопцям було вісім і одинадцять років, коли Кріссі захворіла. Те, що вони могли бути налякані хворобою сестри; чи те, що вони також могли страждати; що могли почати усвідомлювати власну смертність і боятися, — це ніколи не спадало на думку Пенні.

Також був випадок з кімнатою хлопців. У маленькому будиночку Пенні було тільки три спальні, і хлопці завжди поділяли одну кімнату, у той час як Кріссі мала окрему спальню. Без сумніву, вони не обурювалися, поки Кріссі була жива, але як же вони розізлилися, коли Пенні не дозволила їм використовувати кімнату сестри після її смерті! А що вони відчували, коли останні чотири роки бачили заповіт Кріссі на холодильнику, який був прикріплений туди магнітиком у формі полуниці?

Можна тільки уявити, як вони злилися, коли мати намагалася зберегти всі спогади про Кріссі, продовжуючи, наприклад, щороку святкувати її день народження! А що вона готувала для них на їхні дні народження? Пенні почервоніла від сорому і грубо відповіла на моє запитання, пробурмотівши: «Нормальні речі». Я знав, що вже зумів достукатися до неї.

Можливо, шлюб Пенні та Джефа від початку був приречений, але здавалося, що остаточний розрив прискорило горе. Пенні та Джеф по-різному страждали: Пенні цілком поринула в спогади; Джеф намагався все витіснити з пам’яті й відволіктися. Чи могли вони бути сумісними в чомусь іншому, здавалося уже несуттєвим: вони були вкрай несумісні у своєму горі, кожен використовував метод, який не підходив іншому. Як міг Джеф забути, коли Пенні обклеювала стіни фотографіями Кріссі, спала на її ліжку, поверталася до її кімнати за новою порцією спогадів? Як могла Пенні витерпіти своє горе, коли Джеф відмовлявся навіть говорити про Кріссі; коли він відмовився (і це спровокувало жахливу сварку) через шість місяців після її смерті відвідати випускний вечір класу Кріссі в середній школі?

Під час п’ятого заняття, коли ми вже перейшли до теми, як навчитися краще жити з живими, Пенні почала ставити різні запитання. Що більше вона думала про свою сім’ю, свою покійну доньку та своїх двох синів, то більше починала розмірковувати: для чого я живу? Яка мета мого існування? Усе своє доросле життя вона керувалася одним-єдиним принципом: дати дітям краще життя, ніж мала вона сама. Але зараз — що вона надбала за останні двадцять років? Чи змарнувала своє життя? І чи потрібно й надалі марнувати його? Навіщо вбивати себе непосильними кредитами? Чи було в неї якесь майбутнє?

На цій ноті треба було змінювати тему. Ми перейшли від стосунків Пенні з її синами та колишнім чоловіком до обговорення іншої важливої складової батьківського горя — втрати сенсу життя. Втратити когось із батьків чи найщирішого друга означає втратити минуле: людина, яка померла, можливо, була єдиним свідком минулих успіхів. Але втратити дитину — це втратити майбутнє: така втрата означає втрату всього життя, руйнування життєвих задумів та мрій. Людина втрачає все, заради чого живе, планує майбутнє, а також сподівання подолати смерть (адже насправді дитина стає запорукою безсмертя батьків). Таким чином, висловлюючись мовою фахівців, втрата когось із батьків — це «втрата об’єкта» (об’єкт — близька людина, яка відіграє важливу роль у формуванні внутрішнього світу); тимчасом як втрата дитини — це «втрата проекту» (втрата головних принципів організації життя, що породжують запитання навіщо і як жити). І зовсім не дивно, що втрата дитини — це найбільша втрата, яку можна перенести, і багато батьків навіть п’ять років потому все ще побиваються за своєю втратою, а деякі так ніколи і не оговтуються від горя.

Але ми не просунулися далеко, аналізуючи цілі її життя (та тут і не можна було чекати якогось прогресу: відсутність мети — це проблема життя в цілому, а не якогось окремого життя), коли ж Пенні знову змінила тему. На той час я вже звик, що майже кожного заняття у неї з’являлася нова проблема. І це не тому, що вона була метушлива і не могла сконцентруватися, як я спочатку подумав. Зовсім ні. Вона сміливо показувала мені своє багатоярусне горе. І я питав себе: скільки іще ярусів вона розкриє переді мною?

Десь на сьомому занятті вона почала розповідати про дві події — чіткий і яскравий сон та ще один провал у пам’яті.

Отже, Пенні знову «прокинулася» в магазині (у тому самому, де вона отямилася біля каси, тримаючи в руках м’яку іграшку). Вона плакала та стискала в руках бланк атестата про закінчення середньої школи.

Натомість її сон не був кошмаром, але викликав відчуття розчарування та тривоги:

Я бачила весілля. Кріссі виходила заміж за сусідського хлопця — справжнього нікчему. Мені потрібно було перевдягтися. Я перебувала у великому будинку у формі підкови з багатьма кімнатами. Я без кінця заходила то в одну, то в іншу кімнату, але так і не змогла знайти потрібну.

Трохи пізніше з’явився ще один фрагмент сну:

Я була у великому потязі. Ми почали їхати швидше, та так, що аж піднеслися до великої арки в небі. Вона була така гарна! Безліч зірок. І десь там ніби з’явився напис (а може, мені лише здалося, бо я навіть не могла прочитати його) — слово «еволюція», яке чомусь викликає в мене сильні почуття.

На перший погляд, цей сон стосувався Кріссі. Ми якийсь час поговорили про її невдалий вибір чоловіка уві сні. Можливо, наречений — це смерть: очевидно, що це не був шлюб, якого б Пенні хотіла для своєї доньки.

А «еволюція»? Пенні сказала, що вона більше не відчуває зв’язку з Кріссі під час її відвідин на цвинтарі (зараз вони скоротилися до двох-трьох разів на тиждень). Я запропонував можливе значення «еволюції». Це могло символізувати те, що Кріссі дійсно покинула цей світ і перейшла в інше життя.

Можливо, й так, але у Пенні було краще пояснення, чому їй наснився сон та чому під час провалу в пам’яті вона відчувала такий сум. Коли вона прийшла до тями після випадку в магазині, вона було впевнена, що атестат у її руці був не Кріссі (яка мала б уже закінчити школу на цей час?), а її самої. Пенні так і не закінчила школи, але Кріссі збиралася зробити це за них обох (а також вона хотіла вчитися у Стенфорді за них обох).

Пенні вважала, що сон про весілля та пошук переодягальні стосувався її власних невдалих шлюбів і теперішньої спроби змінити своє життя. Її асоціації щодо будинку уві сні підтверджували її думку: будинок зі сну аж надто нагадував клініку, де було розташовано мій офіс.

Та й еволюція також стосувалася її, а не Кріссі. Пенні була готова змінитися. Вона несамовито прагнула еволюціонувати й досягти успіху, щоб зайняти певне становище в суспільстві. Роками, у перервах між перевезеннями клієнтів у своєму таксі, вона слухала касети для саморозвитку: книжки класиків, критику творів мистецтва, учила нові слова. Вона відчувала, що була здібною, але ніколи не розвивала своїх талантів через те, що десь із тринадцятирічного віку була змушена заробляти на прожиття. Якби тільки вона не працювала, а займалася чимось для себе, закінчила середню школу, пішла до коледжу, безперервно вчилася і вибралася б звідси (звідси означало поїзд зі сну, який полетів у небо)!

Пріоритети Пенні почали змінюватися. Замість того щоб говорити про трагедію з Кріссі, вона протягом кількох годин описувала трагедію свого власного життя. Коли ж ми наближалися до дев’ятого, останнього, сеансу, я приніс у жертву решту своєї рішучості і запропонував Пенні три додаткових сеанси, якраз до початку моєї творчої відпустки. З багатьох причин мені було важко припинити терапію: весь жах її страждань зобов’язував мене залишитися з нею. Я був стурбований її станом і відчував свою відповідальність за це: тиждень за тижнем, мірою того як випливали нові факти, вона все більше впадала в депресію. Я був вражений, як вона використовувала терапію: у мене доти ніколи не було пацієнта, котрий працював би так продуктивно. І останнє — я також маю бути чесним — я був приголомшений її життєвою драмою, яку вона мені розповідала, а кожного тижня вона пропонувала новий, більш захопливий та цілком неочікуваний епізод.