Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 27)

По суті, її ставлення до синів було найбільш реальним доказом позитивних змін. Обоє її синів повернулися додому; і, хоча їхній конфлікт тривав, його зміст змінився. Пенні припинила суперечку із синами щодо сплати за ділянку на цвинтарі та вечірок до дня народження Кріссі, але вони сварилися через те, що Брент позичав її пікап, а Джим не міг втриматися на жодній роботі.

Більше того, Пенні й далі відокремлювалася від Кріссі. Її візити на цвинтар стали короткими та не такими частими; вона роздала майже весь одяг та іграшки Кріссі й дозволила Бренту зайняти її кімнату; вона зняла заповіт Кріссі з холодильника, припинила телефонувати друзям Кріссі й уявляти події, які могла б пережити Кріссі, якби була жива, — наприклад, її випускний бал чи вступ до коледжу.

Пенні все витримала. Я думаю, що передчував це від самого початку. Я пригадував нашу першу зустріч і як рішуче я відмовлявся лікувати Пенні. А ще вона отримала те, що хотіла — безкоштовну терапію від професора Стенфордського університету. Як це сталося? Чи все відбулося само собою? Чи це був умілий маневр?

А можливо, це я вдавався до маневрів? Та це не мало значення. Я також багато отримав від нашого спілкування. Я хотів дослідити те, як люди переживають важку втрату, і Пенні, лише за дванадцять сеансів, провела мене ярус за ярусом своєю втратою і показала саму кульмінацію горя.

Спершу ми проаналізували провину — стан, який буває майже в кожного. Пенні відчувала провину через свою амнезію, через те, що не поговорила про смерть зі своєю донькою. Інші люди в подібній ситуації відчувають провину за щось інше: за те, що не зробили чогось вчасно, не надали медичну допомогу, не дбали достатньо чи не доглядали краще. Одна моя пацієнтка, вкрай уважна дружина, не відходила від свого чоловіка в лікарні тижнями, але роками страждала від докорів сумління за те, що невчасно вибігла купити газету і він помер саме в той момент.

Думка, що комусь із нас слід було зробити більше, ніж він зміг зробити, відбивається в бажанні контролювати неконтрольоване. Урешті, якщо хтось винен через те, що нічого не зробив, а щось слід було зробити, то надалі він відчуває, що є щось, що могло би бути зроблене, — зручна думка, яка надає нам вдаваний порятунок від нашої очевидної безпорадності перед лицем смерті. Захоплена гарними правдоподібними ілюзіями необмеженої влади й успіху, людина погоджується із цим, принаймні до початку кризи середнього віку та до появи переконання, що існування вічне, рухається по висхідній спіралі й залежить від нас самих.

Така зручна ілюзія може розбитися об якусь раптову та необоротну подію, яку філософи часто називають «межовим досвідом». З усіх моїх пацієнтів ніхто так близько не підійшов до свого кінця або ж так близько не стояв на порозі непередбачуваних подій (і ніхто не може краще та швидше відреагувати на якісь драматичні зміни), як Карлос («Якби зґвалтування не забороняли…»), котрий усвідомлював неминучість власної смерті.

Інша вагома подія, яка призводить до межового стану, — це смерть близької людини (коханого чоловіка, дружини чи друга), що розбиває ілюзії нашої власної невразливості. Для більшості людей найбільшою втратою є смерть дитини. Після такого життя здається неважливим, і людина не бачить нічого цікавого: батьки відчувають провину та налякані своєю нездатністю якось зарадити; вони гніваються на своє безсилля й очевидну нечутливість медичного персоналу; вони можуть скаржитися на Божу несправедливість (багато хто врешті усвідомлює, що ця нібито несправедливість насправді є величезною байдужістю). Батьки в горі також проводять аналогію зі своєю власною смертю: їм не вдалося захистити свою дитину, і з кожним днем вони більше усвідомлюють гірку правду про те, що одного дня й вони, своєю чергою, не будуть захищені. «І тому, — як писав Джон Донн[9], — ніколи не намагайся дізнатися, по кому подзвін, бо він по тобі».

Страх Пенні померти був прихованим, поки ми його не викрили під час нашої терапії. Так, вона була дуже стурбована через те, що «спливає час»: занадто мало часу залишилося, щоб здобути освіту, поїхати у відпустку, залишити по собі якийсь спадок; і також мало часу для нас, щоб закінчити нашу співпрацю. Більше того, ще на ранньому етапі терапії в її снах виявилися вагомі ознаки страху смерті. У двох снах вона тонула: у першому сні трималася за крихку дошку, поки рівень води невблаганно не піднявся аж до її рота; у другому стискала якесь сміття, що плавало на поверхні води, і кликала на допомогу лікаря, одягненого в біле, а той замість рятувати бив її по пальцях.

Працюючи із цими снами, я не намагався зменшити її занепокоєння смертю. Дванадцять годин терапії — це надто мало часу, щоб ідентифікувати, висловити та подолати страх смерті. Замість того я використовував матеріал цих снів, щоб проаналізувати теми, які ми вже обговорювали. Таке практичне використання снів є звичним у терапії. Сни як симптоми не мають єдиного пояснення: вони можуть містити багато значень. Ніхто однозначно не аналізує сон; натомість більшість психотерапевтів лише наближаються до снів для того, щоб дослідити, як можна пришвидшити ефект терапії.

Таким чином, я зосередився на темах втрати будинку та знищення підвалин її життя. Я також використовував сни, щоб попрацювати над її стосунками з родиною. Пірнання у глибоку воду зрідка символізує занурення в глибини підсвідомого. І, звичайно, саме я був тим лікарем зі сну, одягненим у біле, який відмовився їй допомогти і навіть наступив їй на пальці. У наступній розмові Пенні зізналася — уперше, — що вона хотіла б отримувати від мене підтримку та певні поради, а також розповіла про почуття образи через мої спроби вважати її об’єктом свого дослідження, а не звичайною пацієнткою.

Я використовував раціональний підхід, щоб вивчити її почуття провини та її вперте чіпляння за спогади про доньку: я показував їй абсурдну суперечність між її вірою в реінкарнацію та її поведінкою. Хоча таке звернення до першопричин часто не діяло, Пенні була в основному адекватною та кмітливою особою і в принципі швидко реагувала на мою риторику переконання.

На наступному етапі ми взялися за вивчення ідеї, що «людина має навчитися жити з живими перед тим, як навчиться жити з померлими». Сьогодні я вже не пам’ятаю, чиї це були слова — Пенні, мої чи мого колеги, але я певен, що це саме вона змусила мене усвідомити важливість цього підходу.

Як не крути, а справжніми жертвами цієї трагедії були її сини, і це часто трапляється з братами чи сестрами померлих дітей. Інколи, як і в родині Пенні, діти, які залишилися, страждають через те, що багато енергії батьків іде на померлу дитину, пам’ять про яку вони увічнюють та ідеалізують. Дехто з них ображається на померлого брата чи сестру через те, що батьки й далі приділяють їм багато уваги; часто образа співіснує з їхнім власним горем і розумінням вибору батьків. Така комбінація — ідеальна формула для плекання почуття провини у дитини і появи в неї комплексу меншовартості та непридатності.

Інший можливий сценарій, який, на щастя, не стосувався Пенні, — це спроба батьків одразу ж народити іншу дитину, щоб замінити померлу. Часто це розв’язує проблему, але інколи з появою нової дитини з’являється ще більше труднощів. Це може взагалі зруйнувати стосунки з іншими дітьми. До всього страждає дитина, народжена на заміну, особливо якщо горе батьків так і не минає. Вона росте для єдиної мети — задовольнити нереалізовані сподівання батьків, що є досить важко. Крім того, додатковим тягарем є постійна присутність духу померлого брата чи сестри, що може зруйнувати делікатний процес формування особистості нової людини.

Ще один сценарій, поширений серед батьків, — спроба оточити надмірною увагою дитину, котра залишилася. Я зрозумів на останньому занятті з Пенні, що вона вдавалася до цього сценарію: переймалася, коли її сини їхали кудись за кермом, не хотіла давати їм пікап, уперто не дозволяла їм купити мотоцикл. Більше того, вона наполягала, щоб вони регулярно проходили медичний огляд в онколога.

Коли ми говорили про її синів, я відчув, що треба бути дуже обережним, і вдовольнився тим, що ми просто оцінили наслідки смерті Кріссі. Я не хотів аналізувати провину Пенні, про яку нещодавно вже розпитав, щоб «викрити» її величезну недбалість стосовно синів та заохотити поговорити на цю нову тему. Урешті, місяці потому, вона усвідомила свою провину перед синами, але на той час Пенні вже була більш терпляча, її стан покращувався, а отже, змінювалася її поведінка.

На жаль, доля шлюбу Пенні нічим не відрізнялася від доль інших сімей, які втратили дитину. Дослідження показали, що насправді все відбувається не так, як очікують, і трагедія зовсім не об’єднує сім’ю; багато батьків, які переживають горе, засвідчують, що в них з’являються родинні негаразди. Усі події, пов’язані зі шлюбом Пенні, розвивалися за типовим сценарієм: чоловік і дружина страждають по-різному, навіть зовсім протилежно; вони часто не можуть зрозуміти та підтримати одне одного; горе одного заважає страждати іншому, спричиняє розбіжності, охолодження почуттів та остаточний розрив.

Терапія дуже допомагає таким батькам. Лікування подружжя може прояснити походження сімейної напруги й допомагає кожному з партнерів розпізнати та почати ставитися з повагою до страждань іншого. Індивідуальна терапія теж може допомогти змінити ставлення до жалоби іншого партнера, навіть якщо її спосіб видається дивним. Я завжди дуже обережний з узагальненнями, але в цьому випадку стереотип «чоловік — жінка» є правильним. Багатьом жінкам, як і Пенні, потрібно переживати їхню втрату знову й знову, а потім вони кидаються назад і прагнуть примирення з живими, намагаються знову працювати над своїми проектами, прагнуть повернути все, що може надати якогось значення їхньому власному життю. Чоловіків натомість часто потрібно навчати відчувати та ділитися своїм сумом (а не придушувати чи приховувати його).