Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 28)

На наступній стадії Пенні завдяки двом своїм снам — поїзд, що здіймається, та еволюція, а також весілля та пошук роздягальні — зробила вкрай важливе відкриття, а саме: її жалоба за Кріссі перепліталася з жалобою за собою і за власними нереалізованими бажаннями та можливостями.

Закінчення наших стосунків призвело до того, що Пенні відкрила для себе останній рівень горя. Вона боялася кінця терапії через кілька причин: природно, що їй буде бракувати мого професійного наставництва, а також мене особисто — адже вона ніколи досі не довіряла чоловікам та не зверталася по допомогу до них. Але, крім цього, закінчення терапії пробудило в неї живі спогади про всі її болісні втрати, з якими їй довелося стикатися у своєму житті. Тепер вона могла трохи розслабитися і розчулитися чи посумувати.

Більшості змін, які сталися з Пенні після терапії, вона має завдячувати лише собі. Цей факт був чудовим уроком для мене як для психотерапевта. І я пригадав цитату свого викладача ще зі студентських років, тут вона була дуже доречною: «Пам’ятай, ти не можеш зробити всю роботу за них. Тобі потрібно лише допомогти пацієнту усвідомити, що йому належить зробити, а потім довіритися його власному бажанню розвиватися та змінюватися».

Товстунка

Найкращі тенісисти світу тренуються по п’ять годин на день, щоб звести нанівець усі можливі помилки у своїй грі. Майстри дзен нескінченно прагнуть душевного спокою, балерина доводить до довершеності балансування, священик повсякчас перевіряє свою совість. Досконалість можна шукати в кожній професії. У психотерапевта ця царина, цей безкінечний навчальний план самовдосконалення, який неможливо виконати до кінця, мовою фахівців називається контрперенесенням. Перенесення означає почуття, які пацієнт помилково пов’язує із психотерапевтом («переносить» їх), але фактично ці почуття походять від інших стосунків, що виникли раніше. Контрперенесення означає зовсім протилежне — схоже ірраціональне почуття, яке психотерапевт має до пацієнта. Інколи контрперенесення є настільки драматичним, що унеможливлює терапію: уявіть, якби єврей лікував нациста чи ґвалтівник — свою жертву. Але в більш м’якій формі контрперенесення виникає щоразу під час курсу психотерапії.

Того дня, коли Бетті зайшла до мого кабінету, тієї миті, коли я побачив, як вона вмостила своє здоровенне тіло (попри те, що її зріст був менше п’яти футів та двох дюймів[10], вона важила майже двісті п’ятдесят фунтів[11]) у моє елегантне крісло в стилі хайтек, я усвідомив, що на мене чекає тяжке випробування контрперенесенням.

Огрядні жінки завжди мене відштовхували. Я вважав їх огидними: їхня відразлива манера ходити перевальцем, відсутність форм: груди, коліна, сідниці, плечі, лінія підборіддя, вилиці — все, все, що мені подобається бачити у жінці, зникало в масі жирної плоті. І я ненавидів їхній одяг — безформні, мішкуваті сукні чи, навіть гірше, вузькі джинси на слоноподібних ногах. Та як вони взагалі наважуються показувати нам таке тіло?

Звідки в мене взялися ці негожі думки? Я ніколи не намагався дізнатися. Вони вкорінювалися так глибоко, що я ніколи не вважав їх упередженістю. Але якби мене спитали про це, то я одразу розповів би все про товстих та владних жінок, на додачу з моєю матір’ю, з якою я прожив першу половину свого життя. Надмірна вага, властива усім у нашій родині, була однією з причин, чому мені хотілося залишити свій дім, і, гнаний амбіціями, я, американець, який народився на континенті, вирішив назавжди вирватися зі свого оточення і забути про те, що мої предки родом з російського єврейського містечка.

Я можу зробити інше припущення. Мені завжди подобалося, можливо, навіть більше, ніж іншим чоловікам, жіноче тіло.

Ні, я не просто захоплювався жіночим тілом — я збуджувався, підносив його до вершин, впадав в екстаз більше, ніж будь-хто інший. А може, я обурювався кожною огрядною жінкою через те, що вона спаплюжила моє бажання, зганьбила всі прекрасні жіночі риси, які так мені подобалися? Чи, може, вони розбивали мої найщиріші ілюзії, демонструючи їхню основу — плоть, надмір плоті?

Я зростав у чорному районі Вашингтона і був єдиним сином єдиного білого подружжя серед чорних сусідів. На вулицях чорні нападали на мене за те, що я білий, а в школі білі били мене за те, що я єврей. Але у школі, окрім мене, був ще один об’єкт глузувань — товстуни з великими дупами, ті, кого останніми брали у спортивні команди, ті, хто не міг пробігти коло на шкільному стадіоні. Мені потрібно було когось ненавидіти. Можливо, з тих пір це й почалося.

Звичайно, я не один це робив. Культурна приналежність змушує нас об’єднуватися у групи. Хіба хтось колись підтримає товстуна? Але моє презирство виходило за всі культурні норми. Ще раніше, на початку своєї кар’єри я працював у в’язниці суворого режиму, де найменшим злочином моїх пацієнтів було вбивство людини. Звичайно, мені важко було зрозуміти таких пацієнтів та хоч якось підтримати їх.

Але коли я бачив, як огрядна жінка їсть, мені бракувало всіх моїх знань та досвіду, щоб зрозуміти її. Мені хотілося вирвати їжу з її рук. «Припини набивати свій шлунок! Заради Бога, тобі вже досить!» Я хотів зашити їй рота!

Нещасна Бетті — слава Богу, слава Богу — не знала нічого про це, коли наївно долала перешкоди на шляху до крісла; вона повільно опустила своє тіло, розправила спідницю, вмостилася на сидінні так, що її ноги не сягали підлоги, і подивилася на мене вичікувальним поглядом.

Я подумав: чому її ноги не дістають до підлоги? У неї не такий вже й малий зріст. Вона високо сиділа у кріслі і здавалося, ніби вона підібгала під себе ноги. Невже її стегна та сідниці такі розпухлі, що ноги мають бути довшими, аби сягати підлоги? Я швидко викинув цю головоломку з голови. Трохи пізніше я спіймав себе на тому, що думав про маленьку товстеньку мультиплікаційну жіночку з фільму «Мері Поппінс» — ту, яка співала «Суперкаліфраджилістікекспіалідошес», — Бетті нагадувала мені її. Ще трохи зусиль було потрібно, щоб викинути і цей образ із голови. Так і повелося: я цілісіньке заняття тільки те й робив, що намагався викинути зі своєї голови одну зневажливу думку, потім іншу і так далі, силкуючись приділити Бетті більше уваги. Я уявив Мікі Мауса, асистента фокусника в мультфільмі «Фантазія», відкидаючи думки, які відволікали мене, поки цей образ не зник, і лише тоді я зміг почати працювати з Бетті.

Щоб увійти в суть справи, я поставив Бетті звичні запитання. Вона повідомила мені, що їй двадцять сім років, вона самотня і працює у відділі зв’язків з громадськістю у філії великої торгової компанії у Нью-Йорку. Три місяці тому її перевели в Каліфорнію на півтора роки, щоб вона допомогла у відкритті нового бізнесу за франшизою.

Вона була єдиною дитиною і виросла на бідному ранчо в Техасі з матір’ю, батько помер п’ятнадцять років тому. Бетті була хорошою студенткою і навчалася в державному університеті за бюджетні кошти, а потім пішла працювати в один з універмагів Техасу. Через два роки її перевели в центральний офіс до Нью-Йорка. Вона завжди була пухкенькою дівчинкою, але згодом стала аж надто товстою. Окрім кількох коротких періодів, коли вона втратила десять-п’ятнадцять кілограмів завдяки суворим дієтам, ось уже сім років вона жила з вагою у сто — сто двадцять кілограмів.

Я повернувся до справи і поставив своє стандартне запитання:

— На що скаржитеся?

— На все, — відповіла Бетті.

У її житті все було не так. Тобто вона визнала, що в неї не було ніякого життя. Вона працювала шістдесят годин на тиждень, у неї не було друзів, вона ні з ким не спілкувалася, нікуди не ходила. Її життя, таке, яке їй подобалося, було в Нью-Йорку, але попросити, щоб її перевели назад, означало б провал у кар’єрі, яка і так уже була під загрозою через погані стосунки з колегами. Перший професійний тренінг вона пройшла у своїй теперішній компанії разом з іншими вісьмома новачками. Це був тримісячний інтенсивний курс. Бетті була дуже стурбована, що її кар’єра зростає не так стрімко, як у її товаришів по курсу. Вона жила у квартирі у передмісті і не робила нічого, окрім того, що працювала, їла і викреслювала в календарі дні в очікуванні, поки закінчаться вісімнадцять місяців у Каліфорнії.

Психотерапевт Бетті у Нью-Йорку, доктор Фарбер, який лікував її вже протягом чотирьох місяців, застосовував антидепресанти. Хоча вона продовжувала їх приймати, це їй не допомагало: у неї була глибока депресія, вона плакала щовечора, хотіла померти, її сон був переривчастим, і вона завжди прокидалася не пізніше четвертої чи п’ятої години ранку. Вона нудилась і никала помешканням, а в неділю, свій вихідний, ніколи не одягалася і проводила весь день перед телевізором, поглинаючи величезні порції цукерок. Тиждень тому вона подзвонила доктору Фарберу, і він порадив їй звернутися до мене та дав мій номер телефону.

Я попросив розповісти її більше про свою боротьбу.

— Я неконтрольовано їм, — сказала Бетті, пирхаючи зі сміху, і додала: — Ви можете сказати, що я ніколи не контролювала себе, але зараз це дійсно жахливо. Я набрала майже п’ять кілограмів за останні три місяці і не можу влізти у свій одяг.

Це здивувало мене, бо її одяг здавався таким безформним, таким широким, що я не міг навіть уявити, ніби щось могло бути ще більшим.