Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 22)

За кілька місяців Карлос вирішив присвятити решту свого життя іншим. Він організував групу самодопомоги для онкохворих (не без гумору учасники називали її своєю «останньою зупинкою»), а також навчав міжособистісних навичок спілкування прихожан однієї зі своїх церков. Сара, котра стала його палкою захисницею, була запрошена прочитати лекцію для однієї з груп Карлоса та підтвердила його відповідальне й компетентне лідерство.

Але більше за все він віддавався дітям, які помітили зміни в ньому і захотіли жити з ним. Вони навіть записалися на семестрову програму в тутешній коледж. Карлос був дуже добрим і турботливим батьком. Я завжди знав, що поведінка людини, яка стикається зі смертю, визначається моделлю поведінки її батьків у такій самій ситуації. Останній подарунок, який батько може зробити своїм дітям, це навчити їх дивитися смерті у вічі з усім самовладанням — і Карлос дав їм цей незвичний урок достойно. Його смерть не була похмурим та таємничим відходом. Аж до самого кінця він і його діти були чесними одне з одним щодо його хвороби. Вони хихикали разом, коли він пирхав, косував очима й витягував губи, говорячи про свою «лімфооому».

Але мені він зробив чи не найбільший подарунок. Це була відповідь на одвічне запитання, чи раціонально і чи правильно лікувати людину, яка смертельно хвора. Коли я відвідував його в лікарні, він був такий слабкий, що ледве міг поворухнутися, проте він підняв голову, потис мою руку і прошепотів:

— Дякую. Дякую за те, що ви врятували моє життя.

Померла не та дитина

Кілька років тому, досліджуючи проблему втрати близької людини, я розмістив коротке оголошення в місцевій газеті, яке закінчувалося словами:

На початковому етапі дослідження доктор Ялом хотів би зустрітися з людьми, яким так і не вдалося подолати своє горе. Усі охочі зателефонуйте, будь ласка, за номером 555-63-52.

Із тридцяти п’яти осіб, які подзвонили й записалися на прийом, Пенні була першою. Вона сказала моїй секретарці, що їй тридцять вісім років і вона розлучена, також наголосила, що їй потрібно зустрітися зі мною терміново. Хоча вона працювала шістдесят годин на тиждень водієм таксі, вона зауважила, що прийде в будь-який час дня або ночі.

За двадцять чотири години Пенні сиділа навпроти мене. Груба та міцна жінка, вона тремтіла в кабінеті. Вона здавалася загартованою життєвими труднощами і мала змучений вигляд. Було зрозуміло, що вона багато пережила. Пенні нагадала мені Марджорі Мейн, актрису тридцятих років, яка вже давно померла та була відома своїм грубим голосом.

Криза, яку переживала Пенні, чи сказала, що переживала, загнала мене в глухий кут. Я не міг лікувати її: у мене взагалі не було часу, щоб взяти нового пацієнта. Кожна хвилина мого часу була присвячена дослідженню, а термін подання заявки на грант швидко спливав. Це був найбільший пріоритет у моєму житті, і саме тому я розмістив оголошення, що шукаю добровольців для свого наукового проекту. Окрім того, я збирався у тримісячну відпустку, і це був справді неслушний час для повноцінного курсу психотерапії.

Щоб попередити будь-які непорозуміння, я визнав за найкраще одразу окреслити проблему терапії — ще до того, як я загруз у справі Пенні, і до того, як запитав, чому вона лише через чотири роки після смерті доньки наполягала на негайному побаченні зі мною.

Отож, я почав з подяки за те, що вона відгукнулася на моє оголошення і погодилася присвятити дві години важкій розмові про свою втрату. Я повідомив, що вона повинна знати, перед тим як погодиться продовжувати, що ці бесіди розраховані лише на допомогу мені в дослідженні, а не на лікування пацієнтів. Я навіть додав, що хоча і є шанс, що наша розмова їй допоможе, але також можливо, що бесіда може бути якийсь час дуже важкою і засмутить пацієнта. Проте, якщо я вирішу, що терапія дійсно потрібна, я буду радий допомогти їй обрати психотерапевта.

Я зробив паузу і подивився на Пенні. Я був повністю задоволений своїми словами: я убезпечив себе, а також чітко пояснив усе, щоб попередити будь-які непорозуміння в майбутньому.

Пенні кивнула. Вона підвелася зі свого стільця. Я трохи занепокоївся, оскільки мені здалося, що вона зараз просто піде геть. Але вона обсмикнула свою джинсову спідницю і сіла знову, а потім запитала, чи можна курити. Коли я передав їй попільничку, вона закурила сигарету і сильним, глибоким голосом почала свою розповідь:

— Мені треба тільки поговорити, не переймайтесь, адже я все одно не можу дозволити собі терапію. У мене немає грошей. Я ходила до дешевих психотерапевтів — один був ще студентом — у державній клініці. Але вони боялися мене. Ніхто з них не хотів говорити про смерть дитини. Коли мені було вісімнадцять, я їздила до консультанта в клініці для алкозалежних, яка сама колись була алкоголічкою, — вона була хороша і завжди ставила правильні запитання. Можливо, мені потрібен психіатр, який сам утратив дитину! Можливо, мені потрібен справжній спеціаліст. Я дуже поважаю Стенфордський університет. Ось чому я відгукнулася на ваше оголошення в газеті. Я завжди думала, що моя донька піде навчатися до Стенфорду — якби вона була жива.

Вона дивилася просто на мене й говорила без зволікань та натяків. Я помітив, що почав промовляти м’якіше:

— Я допоможу вам виговоритися. Деякі запитання можуть здатися важкими. Але мушу попередити, що не зможу бути з вами до того часу, коли ви повністю видужаєте.

— Я почула вас. Ви просто допоможіть мені почати. А далі я про себе подбаю. Батьки в мене постійно працювали, і з десяти років я вже сама поверталася додому зі школи і гріла обід…

— Гаразд, для початку поясніть мені, чому ви хотіли зустрітися зі мною негайно. Моя секретарка сказала, що по телефону їй здалося, ніби ви у відчаї. Що сталося?

— Кілька днів тому я їхала додому з роботи — я закінчую близько першої години ночі — і в мене був провал у пам’яті. Я прийшла до тями й побачила, що їду по зустрічній смузі і кричу, як поранена тварина! Якби там їхав якийсь автомобіль, я б тут сьогодні не сиділа.

Так ми почали. Я уявив жінку, яка кричить, як поранена тварина, і цей образ не давав мені спокою. Я не одразу зміг витіснити його з думок. Потім я почав ставити запитання. Донька Пенні, Кріссі, захворіла на рідкісну форму лейкемії, коли їй було дев’ять, і померла через чотири роки, за день до свого тринадцятиріччя. Усі ці роки Кріссі намагалася відвідувати школу, але більше половини часу була прикута до ліжка, а кожні три-чотири місяці потрапляла до лікарні.

Як сам рак, так і його лікування завдавали багато болю. За ці чотири роки Кріссі пройшла безліч курсів хіміотерапії. Вони подовжували її життя, але щоразу дівчинка залишалася лисою і вкрай слабкою. Кріссі витерпіла десятки болючих процедур пересадки кісткового мозку та стільки переливань крові, що під кінець неможливо було знайти вени на її руках. В останній рік лікарі встановили їй внутрішньовенний катетер, котрий принаймні давав можливість дістатися до її кровотоку.

Її смерть, за словами Пенні, була жахливою — я не міг навіть уявити, наскільки жахливою. Коли вона згадала про це, то почала схлипувати. Запитання дійсно були важкими, але на них треба було відповідати. І я попросив її розповісти, наскільки жахливою була смерть Кріссі.

Пенні хотіла, щоб я допоміг їй розпочати, але, за дивним збігом обставин, моє перше запитання вивільнило її почуття. (Пізніше я зрозумів, що, куди б не поцілив, усе одно завдав би болю.) Кріссі померла від запалення легень: її серце й легені не витримали; вона не могла дихати й захлинулася власними виділеннями.

Але найгірше було те, сказала Пенні між схлипуваннями, що вона не пам’ятала смерті своєї доньки — вона просто забула останні години Кріссі. Усе, що пам’ятала, — це як вона лягала спати поряд зі своєю донькою (у лікарні Пенні спала на сусідньому ліжку), а потім, набагато пізніше, сиділа коло ліжка Кріссі, обіймаючи свою мертву доньку.

Пенні почала говорити про провину. Вона повсякчас думала про те, що робила, коли Кріссі помирала. Вона не може собі цього пробачити. Говорила все голосніше й голосніше, і в її голосі можна було почути обвинувальні нотки. Вона поводилася як прокурор, який намагався обвинуватити мене у своїй недбалості.

— Ви можете повірити, — казала вона, — що я не можу навіть згадати коли, я не можу згадати, як я зрозуміла, що Кріссі померла?

Вона була впевнена, а згодом переконала й мене, що провина за ганебну поведінку була саме тією причиною, чому вона не може дозволити Кріссі відійти, і тією причиною, чому горе не полишає її вже чотири роки.

Я був рішуче налаштований продовжити своє дослідження — дізнатися якомога більше про хронічне відчуття втрати та створити структурований протокол опитувальника. Однак, можливо, через те, що у випадку з Пенні терапія була просто необхідна, я забув про дослідження і потроху перейшов до ролі психотерапевта. Оскільки провина здавалася основною проблемою, я присвятив решту часу нашого двогодинного інтерв’ю вивченню почуття провини Пенні.

— Винна у чому? — запитав я. — У чому ви себе звинувачуєте?

Своєю головною провиною вона вважала те, що не була по-справжньому присутня поряд із Кріссі. Вона твердила, що жила в якихось фантазіях. Вона ніколи не дозволяла собі думати, що Кріссі помре. Навіть тоді, коли лікар сказав, що він дивується, як це Кріссі досі жива, що ніхто уже не допоможе їй, і тоді, коли він категорично заявив (це був останній візит Пенні до лікарні), що її доньці недовго залишилося. Навіть тоді Пенні відмовлялася вірити, що Кріссі ніколи не видужає. Вона була розлючена, коли лікар назвав запалення легень благословенням і сказав, що його не потрібно лікувати.