Ирвин Ялом – Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта (страница 21)

Досі я не відраджував його від таких думок. У принципі, краще не руйнувати такі захисні реакції аж до часу, коли не з’явиться більше проблем, ніж способів їх розв’язання, або хтось не запропонує щось краще на заміну. Реінкарнація — яскравий приклад такої захисної реакції, хоча я особисто вважаю це формою заперечення смерті, але ця концепція чудово допомагала Карлосу (як і багатьом іншим людям). Я вирішив, що не треба позбавляти його цих захисних переконань, які наразі підтримували його, слід погодитися, що в цьому разі ідея реінкарнації буде своєрідною турботою про пацієнта.

Але з часом його система заперечення втрачала свою силу і слабшала.

— Карлосе, ви справді вірите, що, якби провели Рут до машини, у вас з’явився б шанс одружитися з нею — нехай один з десяти чи навіть менше?

— Одне може привести до іншого. Між нами щось відбувалося. Я відчував це. Я знаю те, що я знаю!

— Але ви кажете щось схоже кожного тижня — жінка в супермаркеті, секретарка в стоматології, касирка в кінотеатрі. Ви навіть відчували те саме із Сарою. Пригадайте, скільки разів ви чи якийсь інший чоловік провели жінку до машини і не одружилися з нею?

— Гаразд, гаразд, можливо, це буде лише один відсоток чи піввідсотка вірогідності, але все одно в мене ж був шанс, якби я не був таким дурнем. Мені навіть на думку не спало, що я можу провести її до машини!

— Те, про що ви кажете, вас справді дуже хвилює! Карлосе, я буду трохи різким. Це все не має ніякого сенсу. Усе, що ви мені розповіли про Рут, — ви говорили з нею лише п’ять хвилин — це те, що їй двадцять три роки, у неї двоє маленьких дітей і вона нещодавно розлучилася. Давайте будемо реалістами: адже ви самі кажете, мій кабінет — саме те місце, де потрібно бути чесним. Що ви збираєтеся їй сказати про своє здоров’я?

— Коли я ближче з нею познайомлюся, я, звичайно, розповім усю правду: що в мене рак, і що він під контролем, і що лікарі можуть його вилікувати.

— І?

— Я скажу їй, що лікарі не можуть передбачити майбутнє, що кожного дня з’являється купа нових методів лікування, що в мене можуть бути рецидиви в майбутньому.

— А що саме повідомили лікарі? Вони так і сказали, що можуть бути рецидиви?

— Ви маєте рацію — у мене будуть рецидиви, якщо не винайдуть новий метод лікування.

— Карлосе, я не хочу бути жорстоким, лише об’єктивним. Поставте себе на місце Рут — двадцять три роки, двоє малюків, пережила важкі часи, очевидно, що шукає сильного чоловіка, який зможе утримувати її та її дітей; має лише поверхові знання та усі можливі страхи перед раком, — чи ви є тим чоловіком, якого вона шукає? Чи захоче вона добровільно миритися з невизначеністю стану вашого здоров’я? Чи ризикне вона поставити себе в ситуацію, коли буде змушена доглядати хворого? Які справжні шанси, що їй таки вдасться пізнати вас таким, яким ви хочете, і що вона захопиться вами?

— Можливо, жодного з мільйону. — Карлос сказав це сумним і стомленим голосом.

Я був досить жорстоким. Так, я міг би цього не робити і просто посміятися з нього, але так я визнав би, що він не здатен розуміти реальність. А це було б набагато жорстокіше. Його фантазії про Рут давали йому змогу відчувати, що хтось досі може схвилювати його і що ним можуть цікавитися. Я сподівався, він зрозуміє, що моє бажання спонукати його до такої розмови означало те, що я піклувався про нього. Я не хотів сміятися з нього за його спиною.

Усі погрози та вихваляння зникли. Тихим і м’яким голосом Карлос запитав:

— І як мені цього позбутися?

— Якщо все, чого ви зараз хочете, — це спілкування, тоді час відмовитися від гарячкового прагнення знайти собі дружину. Я спостерігаю за тим, як ви намагаєтеся це зробити, уже кілька місяців поспіль. Я гадаю, що саме зараз час припинити так знущатися із себе. Ви щойно завершили складний курс хіміотерапії. Чотири тижні тому ви ще не могли їсти чи вставати з ліжка, вас постійно нудило. Ви страшенно схудли, а зараз ви набираєтеся сили. Припиніть поки що шукати собі дружину. Ставте перед собою досяжні цілі — ви це можете робити так само, як і я. Сконцентруйтеся на позитивних моментах від звичайної розмови. Намагайтеся поглибити дружбу з людьми, яких ви уже знаєте.

Я побачив, як на вустах Карлоса з’являється зухвала посмішка. Він знав, яким буде моє наступне речення: «А яке може бути краще місце для спілкування, ніж група?»

Карлос дуже змінився після тієї нашої бесіди. Наступна зустріч була після групового заняття. Перше, що він сказав мені, — що я не повірю, яке чудове заняття було у групі. Він похвалився, що був нині найбільш чуйним учасником. Він мудро вирішив не наражатися на неприємності і розповів у групі про свій рак. Через кілька тижнів після того, як він повідомив про свою хворобу, — і Сара підтвердила це, — поведінка Карлоса кардинально змінилася, і тепер члени групи зверталися до нього за підтримкою.

Він похвалив наш попередній сеанс.

— Минулого разу було найкраще заняття. Я хотів би, щоб у нас кожного разу були такі заняття. Я точно не пам’ятаю, про що ми говорили, але це допомогло мені цілком змінитися.

Мені здалося, що він трохи блазнює переді мною.

— Я не знаю чому, але зараз я ставлюся до чоловіків у групі зовсім інакше. Вони всі старші за мене, але це так кумедно. У мене таке відчуття, що я ставлюся до них як до своїх синів!

Те, що він забув, про що ми говорили минулого разу, трохи стурбувало мене. Але це було краще, аніж навпаки (більш типовий випадок для пацієнтів). Набагато гірше було б, якби він пам’ятав точно кожне слово, але не змінював своє ставлення до проблеми.

Стан Карлоса стрімко покращувався. Два тижні тому він почав наше заняття з повідомлення, що протягом тижня двічі в нього траплялися миті прозріння. Він був настільки гордий цим, що навіть давав їм імена. Перший випадок він називав (дивлячись у свої нотатки) «У кожного є серце», а другий — «Це не мої черевики».

Перший — «У кожного є серце» — він пояснював так:

— Під час групового заняття минулого тижня всі три жінки ділилися своїми почуттями про те, як важко бути самотньою, як вони побиваються за своїми батьками; про свої кошмари. Я не знаю чому, але раптом подивився на них інакше! Вони були такі самі, як я! У них були ті самі життєві проблеми. До цього я завжди уявляв жінок, які сидять на горі Олімп перед шеренгою чоловіків та обирають: цей підходить для мого ліжка, а цей — ні!

Але у той момент, — провадив Карлос, — я уявляв їхні оголені серця. Грудна клітка зникла, вона просто розтанула, на її місці залишилася синьо-червона порожнина з ребрами, і там, у центрі, билося блискуче серце. Цілий тиждень я бачив, як б’ється серце кожного, і казав собі: «У кожного є серце, у кожного є серце». Я бачив серця у кожної людини — у потворного горбаня, який працює черговим у лікарні, у старої жінки, яка миє підлогу, — та що там, у всіх без винятку!

Коментарі Карлоса розвеселили мене, я так розчулився, що мені на очі навернулися сльози. Я подумав, що він помітив їх, але, щоб не бентежити мене, ніяк не прокоментував і одразу перейшов до наступного прикладу прозріння — «Це не мої черевики».

Він нагадав мені, що під час нашого останнього заняття ми обговорювали його страх перед виступом на роботі. Він завжди боявся виступати перед публікою: був украй чутливий до будь-якої критики і часто, як він сам сказав мені, створював цілу виставу, злісно нападаючи на кожного, хто ставив йому питання.

Я допоміг йому усвідомити, що він не розуміє, що таке його особисті межі. Це природно, сказав я йому, що людина реагує на напади — урешті, у цій ситуації її виживання під загрозою. Але я зазначив, що Карлос поширив свої особисті межі на свою роботу і тому реагував на щонайменшу критику будь-якого аспекту своєї роботи, оскільки це ставало смертельно небезпечним нападом на його центр, загрозою його життю.

Я попросив Карлоса відмежувати свій внутрішній простір від інших другорядних властивостей чи дій. Потім він мав «відчужити» другорядні складові: вони можуть уособлювати те, що він любить, чи те, що робить, чи те, що цінує, але потрібно було уявити, що вони не належать йому і не є його основними внутрішніми характеристиками.

Карлос був заінтригований таким завданням. Воно допомогло не лише пояснити його захисну поведінку на роботі, але й перенести цю модель «відчуженості» на сприйняття власного тіла. Іншими словами, попри те, що його тіло було в небезпеці, він мав переконати себе, що він сам, його сутність, залишалися неушкодженими.

Таке пояснення значно зменшувало його страх, а виступ минулого тижня був блискучим, і цього разу обійшовся без його звичних злих нападок. Це була його найкраща презентація з усіх, що він пам’ятає. Упродовж усього виступу у нього в голові по колу крутилася мантра «Це не моя робота». Коли він закінчив і сів біля боса, його мантра здобула продовження: «Це не моя робота. Не моя промова. Не мій одяг. Тут немає нічого мого». Він закинув ногу на ногу, подивився на свої потерті та зношені черевики і мовив про себе: «А це не мої черевики». Він почав ворушити пальцями ніг і крутити ногами, сподіваючись, що так приверне увагу боса та скаже йому: «Це не мої черевики!»

Два випадки прозріння Карлоса — перші з багатьох, на появу яких я очікував у майбутньому, — були справжнім подарунком мені та моїм студентам. Ці два випадки, які сталися в результаті застосування двох різних методик психотерапії, показували, в умовах загального підходу, різницю між тим, що людина може отримати від терапії, фокусуючись на стосунках між людьми, та від індивідуальної терапії, яка ґрунтується на внутрішніх зв’язках. Я досі використовую багато його малюнків, щоб ілюструвати результати дослідження.