Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 9)

— Придане моєї бабусі, — повідомив він так, начебто бачив ці речі вперше. — Це все належало їй, а не моєму дідові.

Я бавилася ланцюжком, який пасував мені так добре, немов якийсь закоханий ювелір виготовив його спеціально для мене. Для чого він старому чоловікові? Яку цінність становив для нього благородний сервіз, якщо він день у день обходився погризеною ложкою та погнутою виделкою? Я знову спакувала коштовності.

5

Мій тато завжди привозив з відряджень маленьке мило, гель для душу, аркуші паперу з назвою готелю, а також крихітні паковання масла. Такі звичаї вкорінюються, тож і я зробила великі запаси різних аптечних пробників. Тут, у лікарні, щодня збираю запаковані залишки сніданку чи вечері: плавлені сирки, мармелад, нарізану ковбасу і навіть яблука та банани. А пані Гірте без жодних слів кладе на мою тумбочку свою здобич. Нещодавно Павел прийшов разом із усіма трьома дітьми — досить пізно ввечері, але якщо лежиш у першому класі, то години для візитів не такі обмежені — і я змогла запропонувати їм повний пакет різних харчів.

Ми саме пили наш червоний чай. Лєне теж захотіла спробувати, тож широко роззявила рота, щоб туди помістилася груба біла порцеляна. Фрау Гірте зовсім не цікавилася дітьми, тож одразу ж розгорнула свою книжку. Обидва старших, на жаль, дуже нагадують свою матір, при цьому це «на жаль» зумовлене моєю заздрістю, адже діти красиві, немов з картинки. Щодо найменшого, на щастя, важко сказати, в кого він удався.

Коли мої відвідувачі попрощалися, ще не настала ніч. Але пані Гірте майже нетерпляче сказала:

— Розпочнімо сьогодні раніше. Можливо, я вчора заснула, адже не збагнула, чому чоловік Марґо мав би шантажувати Левіна…

Кілька років тому Левіна та Дітера — чоловіка Марґо — затримали на грецько-турецькому кордоні. У системі опалення їхньої машини виявили кокаїн; машину конфіскували. Вони домовилися, що в такому випадку Дітер візьме всю провину на себе, адже інакше Левін точно знав, що дід позбавить його спадщини остаточно, як тільки довідається про проблеми внука з законом. Зі свого боку, Левін мав роздобути гроші, найняти видатного юриста з адвокатом, якщо вдасться — внести заставу, щоб Дітер вийшов на свободу. Не вдалося. Герман Ґрабер не дав жодної марки й ні на мить не повірив історії, яку виклав йому Левін: якийсь невідомий врятував його життя, заступившись за нього перед вуличними грабіжниками, але потрапив до в’язниці через нанесення тілесних ушкоджень, які зрештою були самозахистом.

— Ти, мабуть, сам у це не віриш, — усе, що сказав тоді дід Ґрабер.

Дітер повідомив Левіну, що (після двох років у турецькій в’язниці) вимагає величезного відшкодування. Адже він не мав би розраховувати на те, що роками чекатиме на смерть Германа Ґрабера.

— Ти вживав наркотики? — запитала я.

Левів заперечував; правда, він приторговував ними ще в школі, але після цієї історії повністю зав’язав із цим ділом. Дітер був старший за нього і майже профі, але й він не вживав кокс більше норми (та й то лише на свята).

— А Марґо?

— Раніше — так, зараз — ні. Я дав їй роботу в діда, щоб Дітер бачив мої добрі наміри. Але я точно знаю, що він неабияк розсердиться через її мізерну зарплату.

Мізерною ту зарплату точно не назвеш, адже Марґо не була якоюсь старанною кваліфікованою працівницею, а лише досить невмілою потіпахою. Так чи інакше, я відчула полегшення, що її стосунки з Левіном були не амурні.

— Твій дід запланував так, що ти зможеш отримати спадщину лише після складання державних іспитів, — сказала я. — Тож його смерть зараз не матиме сенсу.

— Він іще не ходив до нотаріуса, — відповів Левін. — Тому треба діяти швидко.

У розпачі я намагалася відшукати нові аргументи.

— Ти ніколи не стримаєш злочинця від подальших шантажувань, навіть якщо заплатиш йому названу суму.

— Дітер не такий, — заперечив Левін. — Навіть серед наркоторговців існує кодекс честі. Він ніколи мене не зрадить, а калікою зробити якраз може.

— Продай «порше», — запропонувала я йому. — Якщо тобі пощастить, то його задовольнить сума від продажу.

— Гаразд, — сказав він, — бачу, що ти хочеш чоловіка, якого тобі доведеться зішкрябувати зі стіни кулінарним шкребком.

Я втратила самовладання і прогарчала:

— Ну, тоді дай отруту цьому лиховісному Дітеру!

Левін присвиснув крізь зуби. Потім навів багато різних аргументів, найважливіший з яких полягав у тому, що його ідеальний метод не спрацьовує з молодими людьми. До того ж, здавалося, що в ньому немає відвертої ненависті до Дітера, натомість своєму дідові він власноруч ладен був скрутити шию.

У мені ж вирували повністю протилежні почуття.

Коли під час розповіді я дійшла до цього пікантного місця, то стурбовано повернулася до пані Гірте. Вона вже спала, тож я могла продовжувати без жодних застережень.

Левін зрештою таки втаємничив мене в подробиці свого геніального плану, який аж ніяк не міг обійтися без тих крихітних пігулок отрути. Мушу визнати, що ризик був невеликий. Мій страх стати співучасницею зменшився. Проте огиду та свої моральні докори подолати вдалося не так швидко. Хоч я й усвідомлювала, що стара людина з хворим серцем не може розраховувати на довге життя, але ніхто не мав права «розпоряджатися долями», як казав Левін і його дід.

Левін продовжував ділитися своїми роздумами:

— Він не відчує болю, помре за лічені секунди, сімейний лікар з розумінням сприйме його смерть і видасть відповідне свідоцтво, нічого не запідозривши. До речі, я знайомий з його лікарем, той теж уже не молодого віку… Звісно, це не може статися у вихідні, адже тоді викличуть стороннього парамедика, реакцію якого важко передбачити.

Я мала б згадати людей серед родичів чи друзів, які бажали швидкої смерті: впасти мертвим, без лікарні, катетерів і апаратів. Хіба ж не краще посприяти Герману Ґраберу такою безболісною смертю, ніж спостерігати, як він місяцями страждає в лікарні?

— А Марґо? Якщо вона щось запідозрить?

— А що вона? Тут нема чого хвилюватися: її обдарування точно не лежить в інтелектуальній площині. Вона знає, що в нього хворе серце, тож коли знайде труп, буде горланити й викличе лікаря, як і годиться в таких ситуаціях.

— А її чоловік? Невже Дітер не зможе додати два плюс два, якщо твій дідо раптом помре в такий підхожий для тебе момент? І чого взагалі Марґо його боїться?

— У неї достатньо причин його боятися. Вона зраджувала йому не лише з його найкращим другом, але й з його братом; про це все дізнається Дітер. Але йому байдуже, від чого помре дідусь, він хоче грошей, а тоді — ми квити.

Для мене це був усе ще простий мисленнєвий експеримент, коли ми разом обстежували різні пробірки з отрутами. Якщо я чогось не знала напевне, Левін перевіряв у медичному підручнику, а тоді вирішував.

— А отрута ще діє? — запитав він. — Мабуть, було б доречно спершу її перевірити.

На цих словах він звернув погляд на Тамерлана.

Я мало не вибухнула, але він одразу ж сказав:

— Я пожартував.

— Після препарування каріозної порожнини я покладу до неї тимчасовий наповнювач, — повчав Левін.

Хоч я це знала, але все одно запитала (бо мені подобалося, коли Левін щось пояснював, як науковець):

— А що таке каріозна порожнина?

— Це дефект зубної емалі, — відповів Левін і дуже зрадів, що з його багатосеместрового навчання стоматології нарешті хоч якась користь.

Мій погляд упав на прекрасне фото дідової вілли, яке Левін повісив на кухні. Більше, ніж його витончені промови, мене переконала ця німа картина: там моє місце, а не в орендованій квартирі без балкона і саду. Новий будинок Доріт (значно дорожчий, ніж було заплановано) і поруч не стояв.

— Лише одна пробна поїздка, — сказав Левін, коли ми їхали одного вечора у четвер до Фірнгайма моєю машиною, бо його «порше» надто впадало в око.

Герман Ґрабер полюбляв рано лягати спати, а прокидатися пізно. Лежачи, він переглядав усю телепрограму, оскільки ж погано чув, то користувався навушниками. Це було перевагою, адже він не чув інших звуків у домі, навіть якби там розірвалася бомба. Він не боявся грабіжників, адже цінні папери та гроші зберігалися у банківському сейфі.

Інтер’єр будинку був солідним, витриманих тонів і мерзотним. Брудні портьєри, різьблені дубові шафи, почорнілі панелі. Старий точно не тужив за срібними скриньками чи порцеляновими фігурками своєї дружини, бо яка йому користь із тих пилозбірників.

Звісно ж, у Левіна був ключ.

— Мені потрібно дещо спаяти, — пояснив він Марґо.

У Германа Ґрабера була хай і старомодна, але повністю укомплектована майстерня. З цікавістю дівчина провела поглядом автомагнітолу, яку Левін притиснув під пахвою.

Поки ми з Марґо складали на кухні дієту для дідуся, Левін приніс із машини «трояндоподібний бур». Він уже давно придбав цю ручну бормашину.

У руках із нею прошмигнув угору по сходах, дістав із мисочки протез Германа Ґрабера на дві щелепи, адже знав, що його дід лише раз на тиждень — у суботу, коли він звик приймати ванну — клав щелепи з очисною таблеткою у воду. Серед тижня, як-от сьогодні, протез залишався на ніч у порожній мисочці на батареї ванної кімнати.

Левін просвердлив у двох великих кутніх штучних зубах своїм буром дві крихітні дірочки, розмір яких, щоправда, давав можливість вкласти до кожної з них отруйну пігулку. Помістивши цю дозу, він наклав зверху тимчасову тонесеньку пломбу, яка б мала розчинитися під дією слини.