Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 8)

— Чоловіки — егоїсти, — сказала Доріт, — а ми лише підтримуємо цю їхню рису тим, що постійно прикриваємо їм спину. Ти вже починаєш думати про весілля, але це зовсім не мудро. Він дбає про свого діда лише тому, що спекулює на спадщині, — я від тебе цього не чула, але в мене є і власні джерела, — він милий з тобою доти, доки не отримає всього, що ти можеш йому запропонувати.

— Звідки ти знаєш про спадщину? — поцікавилася я.

— Це не є якоюсь великою таємницею. Ґеро родом із Фірнгайма, тож знає всю ту історію про старого скнару Германа Ґрабера, занепад його фабрики та трагедію єдиного сина, який будь-що волів стати органістом.

Чоловік Доріт усюди порозвішував свої вуха, і насамперед там, де точилися інтриги та плітки довкола питання грошей.

— Дуже цікаво, — сказала я. — А що ще розповідав Ґеро?

— Старий був пройдисвітом, який раз на тиждень їздив на таксі в бордель у Вісбадені. Його дружина дуже від цього страждала. Зараз він за нею побивається, хоча точно відправив її на той світ передчасно.

— А що відомо про матір Левіна?

— Обділена увагою жінка, можливо, вона наздожене все у другому шлюбі. Герман Ґрабер хотів бачити сина справжнім чоловіком, а не якимсь хворобливим митцем; невістка ж повинна була забезпечити йому багато внуків. Але тоді на світ з’явився твій Левін, на якого, очевидно, дід і проектував усі свої сподівання. Проте він ніколи не розглядав його як спадкоємця фабрики, адже всім відомо, що підприємство давно продане.

— Доріт, ти б вийшла за Левіна?

— Ні, у мене ж є Ґеро.

Ми засміялися. Але тоді вона таки висловила свою думку:

— Якщо відчуваєш сумнів, то тут точно щось не так.

— Ах, Доріт. Ти рано вийшла заміж і досі живеш у світі фантазій. У житті нічого не буває однозначним, усе має дві сторони. Щоправда, коли я бачу, як ти пестишся зі своїми дітьми, то знаю напевно, що хочу так само.

— Прошу, — сказала Доріт й відірвала липку й замазану сльозами дівчинку від своєї шиї і всадила її мені на коліна.

Сара хоч і не втекла, але не тулилася до мене, неначе хвора мавпочка.

— Бувай, Доріт, — попрощалася я за якийсь час і дала їй коробку валіуму, який принесла для неї. — Передай вітання Ґеро. Нехай пильнує на випадок, якщо знову будуть цікаві новини.

Ще на сходах я почула, як дзвонив телефон. Схвильованим голосом Марґо спитала Левіна.

Я не знала, коли він повернеться; з Германом Ґрабером усе гаразд?

— Моя панночко, — казала вона, а я вся напружилася, — повідайте йому, же мій старий верта домів.

Коли прийшов Левін, я передала йому повідомлення, злегка радіючи:

— Її батько повертається.

Левін заперечно похитав головою.

— Вона щось наплутала, мабуть, через те, що дивиться забагато фільмів жахів. Її тато більше не в змозі вийти зі своєї халупи.

Раптом він завмер і перепитав:

— А вона точно сказала «батько»?

— Вона говорила про свого старого.

Він збліднув і вдарив себе по чолі.

— Ти зовсім не так її зрозуміла. Йдеться не про батька, а про чоловіка!

— Що? Вона заміжня?

— Як бачиш — так.

— А де був її чоловік увесь цей час?

Я підозрювала, що він, мабуть, сидів у в’язниці. Звісно ж, я хотіла знати, за що.

— Я не знаю. Мене це не обходить, — збрехав Левін. Тоді попрямував до своєї кімнати, щоб зателефонувати. Через дві хвилинки я підкралася до дверей, але почула лише «он як» і «саме так».

У той час Марґо мешкала в прибудові будинку Германа Ґрабера. Невже вона прихистить там свого чоловіка з кримінальним минулим? Це неможливо в кожному разі, адже лише Богу відомо, що за потолоч може швендяти віллою. У мене побігли мурашки по шкірі. Розділ із кримінальними, залежними чи невротичними чоловіками треба було закрити раз і назавжди. Але Марґо теж не можна було ні з того ні з сього звільнити, адже вона досі нічим не завинила і, попри підвищення зарплати, й надалі залишалася дешевою робочою силою.

Левін повернувся досить збудженим.

— Вона боїться. Але я не знаю, як їй допомогти. Може, у тебе є якісь ідеї?

— А вона не може розлучитися?

— Можливо, саме тоді вона й відчує на собі всю його лють. Краще буде, якщо вона підтримуватиме його фінансово, але триматиме від себе якомога далі.

— А твій дідо взагалі знає, що вона заміжня?

— Ні, він ніколи про це не запитував.

Левін ходив туди-сюди моєю маленькою вітальнею. Було помітно, що в нього на серці ще й інший тягар.

— А ти, бува, не викидала отруту? — запитав він.

Я кинула на нього гострий погляд:

— А вона тобі треба?

Він виклав усе начистоту:

— Думаєш, мені приємно постійно залежати від твоїх грошей? У старого все одно більше немає живих друзів, рано чи пізно і він помре.

— Висловлюйся, будь ласка, конкретніше: для чого тобі отрута?

— Гелло, ти добре розумієш, про що йдеться. Мені на думку спав чудовий спосіб. Ми б одразу ж забули про всі наші турботи. Ми могли б жити в гарному будиночку, я б відкрив у Фірнгаймі маленький кабінет, не мусив би там тяжко гарувати, у нас був би час і гроші на цікаві подорожі та хобі. Невже для тебе це нічого не означає?

Я вжахнулася. Через силу промовила:

— Гарна мрія, яка може стати реальністю і без убивства.

— Відносного вбивства. У нього декомпенсована серцева недостатність. Сімейний лікар точно знає, що дід може померти будь-якої миті.

— Ну, то дочекайся.

— Я не можу більше чекати. У мене борги.

Йшлося не про «порше», сказав він, чоловік Марґо його шантажуватиме.

— Він мене прикінчить, якщо не отримає те, що йому треба.

У мене голова пішла обертом. Левін, претензійний студент із порядної родини, мій перший хлопець, із яким видавались доречними думки про одруження та сімейне життя, загруз у дурних махінаціях, про які я знати не хотіла. З моїх очей ринули сльози.

Левін мене обійняв, гладив волосся й цілував. Коли ж я нарешті відірвалася від його вологої від сліз сорочки, то побачила, що й він мав нещасний вигляд.

— Левін, — промовила я, схлипуючи, — почнімо все з нуля. Я забуду все, що ти щойно сказав, а ти повернеш дідові столові прибори та прикраси.

— Щоб він дізнався, що це вчинив я, ― адже він думає, що попередниця Марґо.

— Зізнайся й попроси пробачення!

— Він позбавить мене спадщини.

— Ні, він пробачить грішникові, який покаявся.

— Ніколи! Але якщо ти так наполягаєш… Де воно?

Я підвелася й дістала зі своєї скриньки для прикрас золотий ланцюжок із модерною підвіскою, браслет із зеленою емаллю та брошку у формі змії.

Тоді принесла з кухні виделку й ніж для нарізання м’яса, набір для риби та красиві чайні ложечки. Ще кілька речей забула, усе інше поклала на стіл перед Левіном.