Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 10)

Закінчивши справу, Левін поклав протез назад до мисочки, а бормашину та автомагнітолу відніс до автомобіля. Зайшовши до нас на кухню, мав розслаблений вигляд.

— Радіо знову працює, — звернувся він до Марґо. — Щось чути за Дітера?

— Ніц.

— Тобто він може постукати у двері будь-якої миті? — запитав Левін.

— А тоді: «Добраніч, Марі!» — відповіла вона.

Ми пояснили їй, що хочемо сьогодні сходити в кіно, і розпрощалися.

У Гейдельберзі ми пройшлися центральною вулицею, щоб іще зустріти когось із людей — у цьому не було нічого складного — тоді випили на театральній площі еспресо й із запізненням зайшли на вечірній сеанс, тож на нас усі витріщалися.

Лише після фільму Левін зізнався, що наш візит на віллу не був ніякою генеральною репетицією. Прямо посеред вулиці я впала в істерику.

Цієї ночі ми лежали разом у моєму ліжку й заважали одне одному безперервним крутінням. Раптом я зірвалася на ноги й одяглася.

— Вставай, Левіне. Поїхали на віллу, повернемо усе так, як було! — наказала я.

Але його пестощі, що били фонтаном, та моя велика втома завадили цьому.

О восьмій я мусила розпочинати роботу в аптеці, Левін повинен був одразу ж зателефонувати, як тільки отримає звістку з Фірнгайма. Він устав дещо пізніше, ніж зазвичай, тоді вийшов з котом у сад, пішов до поштової скриньки, дістав звідти газету й простежив за тим, щоб обмінятися вітаннями з сусідами.

— Ви незабаром захворієте, Гелло, — сказала моя шефиня. — Я по вас бачу.

Я запевнила її, що в мене просто «ці дні», а я тоді завжди маю вигляд трупа. Вимовляючи це слово, я похлинулася, тож дихала, як астматичка.

Директорка несхвально похитала головою.

— Ідіть краще додому, — порекомендувала вона. — У клієнтів залишаться не найкращі враження, якщо вони заразяться від аптекарки.

— Усе справді добре, — поклялася я. — Якщо ви дозволите, я можу прилягти на десять хвилин у підсобці.

Цей час я використала, щоб ретельно намалюватися. Тим часом настала майже одинадцята. Може, за всі ці роки отрута втратила свою дію? Я щиро на це сподівалася.

Як тільки рожевощокою я повернулася назад за прилавок, задзвонив телефон. Левін сухо повідомив:

— Мушу повідомити тобі сумну звістку. Мій дід помер. Можливо, я пізніше ще раз зателефоную, але зараз мушу негайно виїжджати до Фірнгайма.

Я відповіла йому так само формально, адже моя керівниця підслуховувала:

— О Боже! Мені дуже шкода! Коли це сталося? Тобі телефонувала покоївка?

— Ні, особисто лікар. До зустрічі!

— Щось сталося? — запитала мене допитлива директорка.

Я кивнула.

— Помер дід мого хлопця; але він був старий і хворий, тож цього й слід було очікувати.

— Хочете сьогодні піти раніше? — запитала вона.

— Дякую, але в цьому немає потреби.

Цілий день Левін не виходив на зв’язок; я припускалася помилок за роботою, неправильно розставляла медичні препарати й забула вислати одній хворій жінці таблетки. Пунктуально, ні на хвилину раніше, я покинула аптеку.

У квартирі було порожньо. О восьмій нарешті задзвонив телефон. Я кинулася до нього, то була Доріт.

— Ти вже знаєш, що сталося з твоїм багатезним хлопцем? — безцеремонно запитала вона. — Його дід сьогодні помер.

— Звідки ти знаєш? — запитала я, розтягуючи слова.

— Від Ґеро. Чоловіки — ще ті язикаті Хвеськи. Сусід старого Ґрабера бачив похоронний катафалк… Він працює з Ґеро… Ну, і що тепер, переїдете на віллу до Фірнгайма й розпочнете ремонт?

— Ти надто багато хочеш знати, — відповіла я коротко.

Я хотіла, щоб усім розпоряджався Левін.

— Я купила собі сьогодні шовковий блейзер, — сказала Доріт. — Вгадай, якого кольору! Рожевий!

Мені було не до балачок, тож я перепросила й поклала слухавку. Я б залюбки взяла душ, адже мене заливав піт. Але якраз тієї миті, коли тепла вода побігла б моїм тілом, міг задзвонити телефон. Я вже не розраховувала на дзвінок Левіна, але це могла би бути поліція, яка повідомила б мені про його затримання.

О пів на дев’яту я нарешті почула звук «порше». Я вибігла до дверей будинку, на крилі машини виднілася величенька вм’ятина. Левін дістав з переднього сидіння велику кількість пластикових пакетів, вручив один з них мені й галантно промовив:

— Стули пельку й зачини двері! Усе добре!

Ми ще не зайшли до квартири, як нерви взяли наді мною гору.

Але Левін лише посміхався.

— Зараз сама все побачиш. Наше чекання не було даремним!

Він дістав із пакетів шампанське, мій улюблений салат, свіжі креветки, екзотичні фрукти й паштети зі скоринкою.

— Ти не голодна?

Усі думки про їжу мене покинули, але вигляд цих харчів одразу ж усупереч моїй волі пробудив у мені апетит. Та все ж я хотіла знати, де Левіна досі носило.

— Що значить носило? — захищався він. — Увесь цей час я працював.

Поки я, принісши тарілки, розкладала їжу, він розповідав: Марґо приготувала о десятій годині сніданок; Герман Ґрабер смачно поїв, а тоді, як завжди, читав газету за горнятком кави. Коли він завершив, Марґо пішла на закупи. Повернувшись через півгодини, вона виявила мертвого, який мирно сидів за письмовим столом, випустивши з рук карти для пасьянсу. Він був ще теплий, казала Марґо, але вона так сильно злякалася, що їй волосся стало дибки. Вона одразу ж зателефонувала доктору Шнайдеру. Коли лікар побачив, що вже нічим не зарадиш, він виписав свідоцтво про смерть і зателефонував Левіну. У Фірнгаймі ще на порозі будинку Левін наштовхнувся на Марґо у сльозах. Жінка вважала, що це вона винна, дідусеві не варто було пити міцну каву. Левін відпустив її на цей день.

— І що ти далі робив?

— Я ж уже сказав, працював не покладаючи рук. Але воно було того варте!

Я не до кінця розуміла, але Левін засунув мені до рота повну виделку креветок і аж засяяв. Він удруге наповнив свій келих шампанським:

— Будьмо, Гелло! За кращі часи!

Він відкрив наступний пакет і видобув звідти коробочку для ювелірних прикрас.

— Я подумав, що цитрин гарно пасуватиме до твоїх карих очей.

Тоді дістав із пакета шовкову сорочку для себе, шовкову блузу для мене, черевики, парфуми та глобус.

Йому знадобилася ціла купа часу, щоб відкрити сейф Германа Ґрабера; Левін припускав, що той тримав удома трішки готівки. Сейф був ще старого зразка, без ключа, лише на комбінацію цифр. Але всередині не було нічого особливого: паспорти, метрика та квитанції з банку про різні депозитні вклади, у всякому разі, невеликі суми.

Тоді Левін почав систематично обшукувати спальню, адже був переконаний, що скарб захований десь тут. Та знадобилося кілька годин, перш ніж він досягнув успіху.

— Старий не був дурнем, — мусив визнати він. — Окрім мене, цю схованку не виявив би ніхто.

З димоходу каміна звисав крихітний шматок мотузки. Левін зняв оббивку й потягнув шнур угору: показався пластиковий пакет із кількома тисячами.

Звісно ж, це не була та солідна спадщина, але так чи інакше, це невеличке поповнення для майбутніх утіх. Опісля Левін викликав співробітника бюро ритуальних послуг, обговорив усі деталі похорону, а тоді марно намагався додзвонитися до юриста. Перш ніж зачинилися крамниці, він іще встиг заскочити до кількох із них.

Я втратила самовладання, тож завила, мов пес, і прилипла до Левіна, як мокра ганчірка.

Він пестив мене, промовляючи:

— Усе добре. Уже все позаду. Ходи, ляж собі й поспи, тобі давно треба виспатися. А я ще побуду й поміркую над планами.

Після розслаблювальної трав’яної ванни та кількох таблеток валер’янки я занурилася у мерехтливий стан мрійливих сновидінь. «Від завтра не вживатиму протизаплідних таблеток, — подумала я. — Обручка тут теж ні до чого. У всякому разі, Левін точно не успадкував від діда скупість. Сподіваюсь, його зараз не кине у протилежному напрямку… Треба буде його ще трішки виховувати…»

Наступного ранку я пішла на роботу, а Левін поїхав у Фірнгайм. Майже всі гроші з таємного сховку він уже витратив.

Чи варто звільняти Марґо? Наразі — ні, Левін був проти передусім через те, що не хотів, аби вілла спорожніла. Ми планували поселятися туди вже після завершення капітального ремонту. До речі, будинок був достатньо великий, щоб на першому поверсі облаштувати стоматологічний кабінет. Тож це варто врахувати при переплануванні. Я відчувала полегшення, що Левін так мудро все планував, а не придбав одразу ще одне авто. До речі, а звідки вм’ятина? Мені не варто через це хвилюватися, сказав він, ніхто нічого не помітив.