Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 11)
До зустрічі з нотаріусом Левін місця собі не знаходив. Адже досі не знав, на скільки грошей міг розраховувати і чи в заповіті не був закладений якийсь підводний камінь. Між іншим, вартість вілли дорівнювала вартості десяти «порше», запевняв він, ― це була валюта Левіна.
Непохитний нотаріус зберігав інтригу. Заповіт справді змінювали дванадцять разів, казав він, востаннє — два тижні тому, тож він і сам не знає його змісту. Левін зблід. Але про іспит там не йшлося. Левіну дісталися цінні папери, які, очевидно, дорівнювали частці, гарантованій йому державою. Віллу та левову частку акцій успадкувала я — Гелла Морман — за умови, що впродовж шести місяців вийду заміж за Левіна. Я, звісно ж, маю право відмовитися від спадку та весілля, у такому разі все майно переходить до Червоного Хреста.
Левіну знадобилася якась мить, щоб правильно осмислити почуте.
Коли нарешті до нього дійшло, він підскочив і загорланив:
— Та ж кожен бачить, що в старого не всі вдома! Це ж чистої води божевілля — стороння жінка має отримати всі гроші! Чи можна було б його визнати недієздатним posthum?[Посмертно (
Мою нещодавню впевненість та радісне збудження як вітром здуло. Адже мене насамперед цікавили не гроші.
— Визнати недієздатним… — проказав нотаріус, розтягуючи слова. — Незадоволені родичі завжди намагаються так вчинити, часом навіть успішно. Та у випадку з вашим дідом я не бачу жодних шансів, адже його розум, як то кажуть, до останнього залишався ясним. Це підтвердить багато свідків.
Левін усе не вгавав.
— Зрештою, це не має значення, — промовив він, намагаючись себе опанувати. — Моя наречена і я так чи інакше збиралися незабаром побратися.
— Ну, тоді вашому хепі-енду ніщо не стоїть на заваді, — промовив нотаріус із нотками заздрощів і вишкірився до мене.
Я не всміхнулася у відповідь і не підтвердила висловлювання Левіна. Я була глибоко травмована.
6
— Ви добре спали? — запитала я пані Гірте наступного ранку, бо її обличчя набуло втомлено-лукавого вигляду.
Їй наснився страшний сон, розповіла вона, можливо, виною всьому повний місяць.
— А що вам наснилося? — запитала я з тяжким передчуттям на серці.
— У моєму сні я застрелила полісмена.
Уявлення того, як ця засохла дуринда цілиться пістолетом у полісмена, викликало в мене усмішку.
— Треба буде почитати у Фройда, що б це мало означати, — запропонувала я.
Але вона лише запитала:
— А у вас нема таких снів?
Я надто енергійно похитала головою.
— Я все думаю про той випадок з вашим однокласником, — продовжувала вона. — Про таке, мабуть, не забуваєш усе своє життя.
І тут вона мала рацію.
На відміну від мене, пані Гірте вже не раз лежала в лікарні. Кілька років тому її якраз прооперували на кишківнику; вона клянеться й божиться, що на тому з раком покінчено. Гістологічне обстеження, щоправда, їй таки доведеться пройти, і я думаю, що лікарі її не обманюватимуть. Глянувши на неї, висушену, бліду, позбавлену апетиту, навіть аматор зможе одразу ж поставити діагноз.
— На чому я вчора зупинилася? — запитала я її з метою перевірки.
Вона задумалася.
— Гадаю, на складанні дієтичного меню для діда, — сказала вона. — Можливо, я на цьому місці заснула. Відтоді, як придбала мікрохвильову піч, я повністю припинила готувати…
— Гаразд, — сказала я. — Дід помер.
Смерть Германа Ґрабера змусила мене задуматися про власного діда. Найімовірніше, я обрала свою професію, щоб наслідувати його. Інакше я б стала соціальною працівницею, психологинею чи лікаркою, вихователькою в дитячому садку чи медичною сестрою — добре, що так не сталося, бо інакше я б просто не витримала. Працюючи аптекаркою, теж доводиться мати справу з людьми, які страждають, але більшість із них покидає аптеку, не висипавши своє душевне сміттєве відро.
Мій дідусь був гарним на вигляд, сивочолим старцем, якого всі шанували й цінили. Так само, як і Герман Ґрабер, він розбагатів, але на відміну від Левіна, я любила свого діда і щоразу з любов’ю про нього згадувала, коли разом із Тамерланом сиділа у його кріслі. Якби комусь на думку спало вбити мого дідуся, я б ненавиділа цю людину все моє життя.
Після того як Левін у такий огидний спосіб відреагував на заповіт, мої почуття до нього охололи. Дорогою додому від нотаріуса він запитав:
— Що таке? Чому ти така мовчазна? У тебе ж є всі підстави радіти: будучи аутсайдеркою, ти перемогла у грі.
Я не вважала наш учинок грою, так само, як і не почувалася переможницею. «Мій любий лебедю, — подумала я, — так легко ти мене не здобудеш».
Звісно ж, невдовзі він поцікавився, коли мало би бути весілля.
— Не знаю, — холодно відповіла я.
— Теоретично у нас півроку часу, — сказав Левін, — але завтра на горизонті може з’явитися Дітер, тож краще поспішити.
— Навіщо поспішати? — запитала я. — Коли ти продаси свої акції й «порше», то зможеш з ним розрахуватися.
Він витріщився на мене з роззявленим ротом.
— То он воно як, — сказав він. — Я тут маю витрачатися, а ти собі затишно розсядешся на набутих статках.
— До весілля мені не світить і пфеніг, — пояснила я. — Ти й сам усе знаєш. І ти також знаєш, що я не женуся за грішми, як чорт за бідною душею.
Левін дивився на мене як баран на нові ворота.
— Невже це означає, що ти мене більше не хочеш і готова відмовитися від спадщини? Ми могли б знову розлучитися; зрештою, було б сумно, якби тими грішми розжився Червоний Хрест.
— Не маю нічого проти Червоного Хреста, — відповіла я йому.
Левін засміявся.
— Ваша високість полюбляють жартувати, — сказав він і пригорнувся до мене.
Я залишалася непорушною.
— Сторонніх жінок не цілують, — застерегла я.
Лише тепер він усе зрозумів.
— За тиждень гуляємо весілля! — запропонував він без зайвих роздумів, але я стояла на своєму.
Наступні дні пройшли серед взаємної гризотні. Кожен очікував пропозиції миру.
До речі, славнозвісний Дітер теж так і не заявився. Я поступово починала сумніватися в його існуванні, навіть попри те, що Марґо схвильовано говорила про його повернення. Одного разу мені спало на думку, що Левін та Марґо взагалі вигадали якогось привида. Але я прогнала такі думки, адже Левін ніколи б не пішов на спільну справу з тією дурною куркою. Може, він і був дещо легковажним, але точно не інтриганом.
Першим таки здався Левін. Він забрав мене на своєму «порше», хоча перед аптекою стояв мій кабріолет, і запропонував поїсти у справді дорогому ресторані.
— Ти вирішив ще на початку розтринькати всі гроші? — запитала я.
У нього навіть повіка не сіпнулася, хоча я знала, що заклик до ощадності на нього діяв, як червоний плащ-капоте на бика.
— Ми так і не відсвяткували наші заручини, — сказав він.
Мені спершу треба було додому, взяти душ і перевдягнутися.
Зайшовши нарешті до ресторану, виснажена після напруженого дня, я впала на м’яку оббивку крісла, пила вино й позбувалася власної твердості.
Левін усе хитро спланував. Після кількох келихів — десь на два більше від моєї норми — він запитав прямо:
— Чого ти хочеш найбільше?
— Дитину.
Наступного дня ми замовили оголошення про майбутнє одруження. Була субота, я мала вихідний, але не хотіла йти з Левіном на закупи, натомість залишилася прибирати. Можливо, нам варто було б незабаром найняти прибиральницю?
У двері подзвонили. Доріт, подумала я; вона прийшла не в зовсім підхожу пору. Якщо це вона, то нам доведеться годинами говорити про чоловіків та дітей.
Але перед дверима стояла не Доріт, а якийсь поважний чоловік.
— Тут живе Левін Ґрабер? — запитав він трохи невпевнено, хоча це прізвище було написано на табличці на дверях.
Я не знала, коли повернеться Левін. Чоловік усе одно вирішив на нього чекати.