Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 7)

У нашій квартирі побувала жінка. Я носом це чула, нутром відчувала. Гачки вішаків у шафі для одягу в мене завжди дивилися в одному напрямку, щоб у разі пожежі я могла зірвати увесь одяг одним ривком. Цього мене навчила мати, і я педантично дотримуюся такого порядку. Сукня в синю смужку, а також літня бірюзова висіли неправильно. Я перевірила ванну. Відвідувачі Левіна, звісно ж, мали право тут мити руки. (Але в моїй шафі їм точно не місце.) В унітазі плавав недопалок. Дурна традиція, яку не можу стерпіти, ― адже знаю, що сигаретний фільтр довго не розчиняється; до речі, Левіна, який щоденно висипав недопалки з попільнички в смітник, у цьому звинувачувати не можна було. Натомість мені вже не раз упадало в око це недбальство на віллі.

У кімнаті Левіна, яку я теж обстежила, всюди валялися комікси, а на підвіконні стояли дві порожні пляшки з-під пива. Я завжди себе втішала тим, що це такі дитячі пустощі. Щоправда, таке виховне несхвальне хитання головою могло стосуватися лише Левіна. Натомість Марґо я б цього не пробачила. Нещодавно вона перейняла на себе відповідальність за опіку над хворим; вона була всього лише найманою працівницею. То чому ж Левін приводив її сюди? Я не могла стерпіти її дешеві парфуми — синтетичний аромат яблук.

— Тут була Марґо? — запитала я, коли він повернувся.

Він кинув на мене короткий погляд, яким намагався мене перевірити, а тоді вирішив, що краще все викласти відверто. Оскільки, на відміну від мене, вона любить швидкі машини, то він покатав її на «порше». Зрештою, їй теж іноді потрібна розрада. Я тільки не могла зрозуміти, від чого. Та не сказала нічого про вішаки для одягу, адже не хотіла здаватися старою тітонькою, яка, на відміну від молоді, терпіти не може швидкої їзди і до того ж ревнива. Коли мені снилися жахіття, я бачила, як Левін не вписується у поворот. Прокинувшись, намагалася прогнати такі думки. Постійна материнська опіка над моїми хлопцями завжди залишала мене ні з чим.

А все ж Марґо ніколи не мала стилю. Я навіть уявити собі не могла, що єднало її з Левіном. Так чи інакше, він був родом із цих країв, тісно пов’язаний з місцевістю та людьми, у той час коли я, уродженка Вестфалії, так і не відчувала себе тут до кінця вдома. З Марґо він говорив діалектом, можливо, це дарувало йому відчуття захищеності. Левін раніше вчився половину семестру в рурському регіоні, але оскільки там не було цибулевого пирога та булочок, які за традицією перед випіканням замочували в содовому розчині, він швидко повернувся назад.

Коли ми забрали Германа Ґрабера з лікарні, Марґо з абсолютним несмаком поставила на кавовий стіл (перед дідом стояла бузкова ваза з трьома альпійськими фіалками) куплений вершковий торт і міцну каву. Тобто ті смаколики, які старому протипоказані. Ми з Левіном їли й пили, щоб не засмучувати Марґо, дідусь натомість попросив горілки. Без жодних докорів сумління Левін приніс йому шнапс. Марґо і я пообіцяли Левінові мовчати про «порше», але вона мало не проговорилася.

Герман Ґрабер помітно радів поверненню додому.

— Більше ніяких лікарень, — сказав він. — Там у голову приходять тільки дурні думки.

Я ввічливо запитала:

— Які саме?

Він засміявся.

— Наприклад, що можна було б змінити заповіт.

Левін зблід. Тоді підвівся й промовив:

— Ходімо, Гелло, нам час іти.

— А що з моєю получкою? — недипломатично поцікавилася Марґо.

Дід помацав свою найбільшу бородавку — на носі.

— Щоб у тебе не виникало дурних думок, то ти отримаєш спадок лише після того, як закінчиш навчання. Бо ж може так статися, що я завтра помру, а ти більше й пальцем ворухнути не захочеш.

На мою думку, то була цілком слушна ідея.

— То що з моєю получкою? — знову запитала Марґо.

Хоча момент був підібраний не наймудріше, Левін таки пояснив своєму дідові:

— Марґо треба підвищити зарплату, зрештою, все подорожчало…

— Усі хочуть моїх грошей, — сказав пан Ґрабер.

Заради Левіна в розмову втрутилася я.

— А що б ви запропонували? — напряму запитав мене старий.

Почуття справедливості перемогло мою відразу; він пристав на мою пропозицію, як не дивно, й оком не кліпнувши. Марґо не сказала «дякую», обмежившись простим: «Годиться!»

На прощання він галантно поцілував мою руку, при цьому від хвилювання заляпав себе кавою. Мене це навіть трішки зворушило. На Левіна ж він глянув з неприхованою люттю.

Відтоді як я помітила, що тут була Марґо, у мене виникла дивна відраза до чужих слідів у моїй кімнаті. Я розставляла пастки — клала на косметичку волосину, висипала пудру на скляну поверхню своєї полички у ванній кімнаті, позначала рівень парфумів у флаконі, а в шафу для одягу ставила нестійку вазу, яка мала би впасти при необережному відчинянні дверцят.

На початку не було ані запаху чужої жінки, ані спрацьовування пасток. Можливо, усе це ― лише витвір моєї уяви і я сама не так повісила вішаки для одягу. Я надто часто мала справу з брехливими чоловіками, тож, може, і в мене щось цокало не зовсім правильно. Тільки мій кіт залишав по собі волосини та сліди лап. Та все ж одного вечора, коли я обережно відчинила шафу, на її дні побачила розбиту вазу. До того ж у незвичному порядку стояли коричневі пляшечки. У мене й тут був таємний порядок — початкові літери на етикетках утворювали слово АНЕМОНА — а тут дві літери були переплутані: АНОМЕНА прочитала я зі здивуванням. Левін шукає отруту. Така думка мене навідала першою, і мені стало млосно. Я перевірила внутрішню підкладку шерстяної спідниці — він нічого не знайшов.

Схованка була добра. Марґо навряд чи зацікавилася б цією старою спідницею.

Звісно ж, я подумала, чи варто влаштувати допит Левіну. Внутрішнє чуття підказувало, що краще не треба. Я б могла йому висунути якісь обвинувачення, якісь підозри; він би почав брехати, і я б постала в образі злісної вчительки. Краще буду за ним стежити.

Моя підозра посилилася, коли одного вечора Левін безневинним голосом попросив снодійне.

— У твоєму віці, — я аж знітилася від цих слів, — снодійне не вживають. Якщо ти два рази недобре спав, то на третій спатимеш, мов убитий.

Левін навіть бровою не поворухнув.

— Сувора Гелла, — сказав він, — постійно піклується про мій добробут і здоров’я. Хоч я й мало знаюся на фармакології, але гадаю, що для мене можна було б зробити виняток.

На це я розгнівано відповіла:

— Якщо ти вважаєш, що потребуєш снодійного, то нехай лікар випише тобі рецепт.

Цього вечора він був підкреслено ніжним і чуйним, заснув у моєму ліжку й не прокидався, коли я зранку пішла на роботу.

Оскільки Левін любив довгенько балакати по телефону, то цей прилад часто стояв у його кімнаті. Одного вечора, щоб зателефонувати Доріт, мені довелося принести телефон з його кімнати. Я була перед його дверима, коли почула, що він говорить. Ключове слово «Марґо» змусило мене завмерти на місці мов укопану і підслуховувати.

— Юрист? Коли? — збуджено запитував Левін.

Під час нашого наступного візиту до Фірнгайма я була здивована, наскільки здоровим та активним видавався дідусь. Він вживав нові ліки для серця і стверджував, що почувається, мов новонароджений. Левін крутився по всьому дому й удавав, ніби мусить навести лад у кожному кутку.

Тим часом Герман Ґрабер відвів мене вбік.

— Він планує з вами одружуватися? — запитав він.

Я зашарілася.

— Запитайте його самі.

— Для мене буде заспокоєнням, коли хлопець перебуватиме під крилом розсудливої жінки. Він дещо легковажний.

Я кивнула й набула вигляду щиро закоханої.

Герман Ґрабер пояснив:

— Ви трішки нагадуєте мені мою покійну дружину. Комплімент. Можливо, я зміню свій заповіт таким чином, що Левін отримає спадок, тільки якщо одружиться з вами.

— Краще не треба, пане Ґрабер. Ви ж не подумали, що я хочу одружуватися під примусом.

Тепер засміявся він.

— Трішки посприяти щастю ще ніколи не шкодило. Я не обіцяю вам нічого, але я старий чоловік, якому подобається розпоряджатися долями. Мій юрист вважає мене божевільним, бо я постійно змінюю заповіт, але мені в голову постійно приходять такі класні ідеї. Коли Левін відправив мій «мерседес» на шріт, я обмежив його спадок лише часткою, яка йому гарантована законом.

Його долоня красивої форми з багатьма старечими плямами взяла мою й тримала її міцно на знак таємної угоди.

— Сподіваюся, ви ще довго житимете й отримуватимете задоволення від змін у заповіті, — сказала я з часткою іронії в голосі. Але це його не зачепило.

— Я бачу, ми розуміємо одне одного. Що скажете на те, якщо увесь спадок перейде до мого правнука? Тоді Левін кров з носа одружиться.

Мені така витівка видавалася вкрай лукавою, але, як на мене, то я відмовлялася досить-таки скромно.

Про цю розмову Левіну не розповіла нічого, від думок про правнука ставало ніяково. З другого боку, я не могла вважати неправильним те, що мудрий дідусь підігрував на користь моєї долі.

Якщо виникали сумніви, то у Доріт на це була своя порада: геть! Мене ж постійно переповнював сумнів: біля своїх хлопців я розвивала почуття опіки та милосердя, але водночас і щось на кшталт покірності. Я була залежна від їхньої вдячності, від малих проявів ніжності й від потреби відчуття, що ти комусь потрібна. Доріт не мала думати, що я постійно натрапляю не на тих чоловіків, що треба.

Я сиділа в неї на кухні, розповідала про Левіна, як старанно він вчився, як покірно дбав про дідуся і насамперед, яка я щаслива. Доріт слухала, миючи при цьому листя салату, зчищала їжу з дощечок та сита й діставала помитий посуд із посудомийної машини. Опісля на кухню увірвалася з плачем її дочка, і Доріт нарешті присіла. Вигляд цієї картини — втішене, любляче, миле дитя, яке обіймає шию матері своїми ручками, — знову дав мені усвідомити, що я втрачаю.