Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 6)

І так було насправді. Всупереч усім сумнівам, які продукував мій мозок, всупереч усім тривожним сигналам, які відчувала майже на дотик, — я його кохала. Коли він, скрутившись, немов зародок, спав біля мене, то я могла плакати від такої ніжності. Коли він жадібно їв і радів їжі, яку я приготувала, коли захоплювався в аптеці різними флакончиками, коли в моїй присутності ставав радісним — тоді все було добре, дуже добре. Це справді були години щастя, коли ми разом з Тамерланом сиділи на дивані, разом його гладили й слідкували за погонями Джеймса Бонда. Втім, бували й самотні вечори, коли я не знала, де він. Звісно ж, кожен з нас був вільним іти й приходити, коли захоче. Я була надто горда, щоб його розпитувати, а можливо, надто боялася його втратити.

Коли в легкій депресії я знову заснула перед телевізором, мене розбудив телефонний дзвінок. «Левін! — подумала я. — Поступово ти вчишся манер».

— Гелла Морман, — здійняла я слухавку.

— Вибаште, я сі помилила номером, — промовила якась жінка роздратованим голосом.

Переповнена розчаруванням, я поклала слухавку. Але вже через хвилину телефон знову задзвонив. То був той самий молодий голос.

— Вибаште, а Левін тамка? Ви його дівка?

— З ким я, власне, говорю? — запитала я прохолодно, хоча голос на іншому боці слухавки видавався мені знайомим.

— То Марґо, — дізналася я.

Це була нова недосвідчена покоївка Левінового діда. У Германа Ґрабера стався серцевий напад. Зараз він у лікарні. Їй сказали, щоб вона негайно зв’язалася з найближчими родичами, бо справи серйозні.

От тепер я справді не могла спати. Коли Левін трохи попівночі — навіть не намагаючись не шуміти — зайшов до квартири, він одразу ж помітив, що щось сталося.

— Дзвонив лікар?

— Ні, його покоївка, пані… Я навіть не знаю, яке в дівчини прізвище. Вона представилася як Марґо.

— Інакше ми її й не називаємо, — сказав Левін.

Я, звісно ж, не чекала, що він заливатиметься буйними слізьми, але на таку відверту радість теж не розраховувала. Було надто пізно ще раз телефонувати. Левін вирішив поїхати туди наступного ранку.

— Це важливіше за універ, — вирішив він.

Тієї ночі ми обоє спали недовго. Левін лежав у своєму ліжку, але я постійно чула, як він вставав, ішов на кухню чи у ванну, вмикав, а тоді знову вимикав радіо чи телевізор. Я теж малювала собі картину, як ми вже невдовзі живемо в тій красивій віллі. І для дітей там було б достатньо місця.

— Усе просто супер, — повідомив Левін наступного дня, повернувшись додому. — Дід був зворушений тим, що я одразу ж прибув, але справи у нього кепські. Головний лікар сказав, що кінець уже не за горами, його серце більше не працює. Треба було б зробити коронарне шунтування, але дідові вісімдесят, тож ніхто не піде на такий ризик.

Тоді Левін попросив мене вийти з ним на вулицю. Перед входом стояло «порше».

— Мені вона знадобиться. Машина ще досить нова, — сказав він, аж сяючи.

— Вона тобі справді потрібна? — запитала я.

Він глянув на мене так, немов у мене не всі вдома.

Я сіла в авто для пробної поїздки, від якої в мене аж в очах темніло. Ба більше — під час їзди він наполягав на тому, щоб я взяла ще один кредит у банку. Кожен бо знає, що студентові банк не позичить і пфеніга.

Я не піддавалася.

Та він уже скоро купатиметься в грошах, аргументував Левін, а до того часу ця красуня може вислизнути йому з рук.

На мою думку, спекулювати в такий спосіб на смерті родича було вкрай неприйнятним.

Велика дитина, яка прагнула здобути собі гігантську іграшку, тепер спробувала вдатися до лестощів. Він розхвалював мою добродушність, а тоді заговорив про якийсь сюрприз для мене.

Я мало не запитала, чи це, бува, не «весілля», але вчасно прикусила язика. Було б дуже боляче, якби він подивився на мене з нерозумінням й острахом. Тож я вдала, що нічого не розумію.

— Подорож? — запитала його.

Левін заперечно похитав головою.

— Ти не здогадаєшся. Ти станеш архітекторкою та дизайнеркою під час реконструкції вілли у Фірнгаймі.

З прохолодою в голосі й без помітної радості я сказала:

— Гадаєш, у мене до цього великий талант?

Левін засміявся.

— Кожна жінка залюбки облаштовує власний дім.

Сама того не хотячи, я його обійняла. Тоді пішла в банк і взяла кредит, який ще й отримала на вкрай невигідних умовах.

Левін був щасливий і, здавалося, з ранку до вечора їздив на «порше»; на щастя, якраз розпочалися семестрові канікули.

Не встигала ще закінчуватися моя зміна, як він уже мене забирав. Ми мчали у Франкфурт або Штутґарт, а на вихідних їздили до Середземного або Північного моря. Мене почали брати сумніви, чи, бува, я не зробила йому тільки гірше. Що, як він загине в автокатастрофі, як американський актор Джеймс Дін? Тоді на згадку про мого єдиного потенційного кандидата на одруження мені залишиться лише гора боргів.

Коли через два тижні я сиділа біля ліжка Германа Ґрабера, то в мене зовсім не виникало враження, що я перебуваю біля ложа невиліковно хворого. Старий був бадьорий і роздумував над планами.

— Якщо нам пощастить, — казав він, — то мене випишуть уже наступного тижня. Лікарі хочуть умовити мене найняти доглядальницю, але я не маю ані найменшого бажання викидати гроші на вітер. Марґо хай і не наймудріша, але точно впорається сама.

Після відвідин лікарні ми поїхали на віллу. Левін косив газон, а я говорила з Марґо.

— Пан Ґрабер, найпевніше, невдовзі повернеться, — розповідала їй. — Чи могли б ви за потреби ще й доглядати за ним — я маю на увазі додатково, окрім іншої роботи по дому.

— Та, — відповіла Марґо і попросила, до речі, вищу зарплату.

Дорогою додому Левін був як чорна хмара.

— Нічого не кажи, — звернувся він до мене. — Ти отримаєш свої гроші. Хто ж думав, що той старий кістяк очуняє!

— Не хвилюйся, гроші зачекають. Але нам доведеться навідуватися до нього частіше, коли він знову повернеться додому. Я не знаю, чи можна довірити Марґо таку відповідальність, — мені вона видається не вельми компетентною.

— З чого ти взяла? — запитав Левін. — Вона саме те, що треба. Чого ще хотіти за такої зарплати; я навіть якось піймав діда на тому, як він розглядав сад крізь бінокль — Марґо засмагає топлес. Це я підшукав її для нього. Усі інші були нікудишні.

Я дізналася, що він знав Марґо ще з початкової школи. Щоправда, вона потім перейшла до звичайної школи, а він — у гімназію. Покинувши навчання на кравчиню, дівчина працювала на якійсь фабриці, а тоді сиділа без роботи.

Марґо була затятим курцем і худою, як дошка. Через незрозуміле передчуття я запитала:

— Вона колись мала справу з наркотиками?

— А це тут до чого?

Я нічого не розповідала Левіну про свій попередній досвід; Марґо підходила під образ бідолашних душ, з якими мені доводилося мати справу. Щоправда, це завжди були знедолені чоловіки. А щодо Марґо я якось раптово усвідомила: вона мені не подобалася.

Моя — спершу поверхова — відраза до Марґо поглибилася, коли кількома днями пізніше Доріт (не приховуючи власного задоволення) розповіла мені, що бачила, як в авто Левіна сідала якась жінка. Звісно ж, я одразу запитала про її вигляд.

— Я гадала, що у твого коханого кращий смак. Вона — абсолютна твоя протилежність.

Хоч я й підозрювала, що йшлося про Марґо, але все ж хотіла, щоб Доріт описала ту жінку детальніше.

— Погано пофарбована, під білими пасмами проступають сиві клубочки, висушена, віком десь така ж, як і Левін; убогий, банальний екземпляр.

То була вона. Опис потрапив у яблучко. Я вишкірилася. Єдине, про що забула сказати Доріт, то це про обгризені нігті.

4

Я потрапила до хірургічного відділення з власного бажання, адже у жодному разі не хотіла розділяти палату з сусідкою, якій доводилося б вигодовувати малюка кожні кілька годин. Я ніколи не була оптимісткою і за життя переконалася уже не раз, що нормальне щастя інших жінок мені не судилося. Але пані Гірте це заперечила.

— Дурниці, — сказала вона. — Усе ще попереду.

— Доріт своїм прикладом завжди показувала, як усе могло би бути. На відміну від мене, її справді любили батьки, а не використовували для власного марнославства.

— Господи, — мовила пані Гірте, — я от не знаю, чи захотіла би помінятися місцями з вашою подругою; коли я побачила вчора її вимученого чоловіка… він їй у тати годиться.

Звісно ж, я стала на захист Ґеро.

— Звісно, він не молодий та веселий. Але загалом вона щасливо одружилася.

На обличчі пані Гірте я прочитала запитання: «А ви?» Проте вона промовчала, адже точно знала, що я сама їй усе розповім, і — принаймні в мене — на це ще залишилося достатньо часу.

Пані Гірте кривить душею. Мені здається, що вона раніше боготворила свого директора так, як зараз головного лікаря. Напередодні нічна медична сестра підловила мене на розповіді й вичитала. Мовляв, пані Гірте потребує спокою. Але тут вона схибила. Моя сусідка запевнила її, що спить значно краще, коли біля неї ллється монотонний потік розповіді. І він не пересохнув. Цього разу йшлося про Марґо.