Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 5)

Моя сусідка мало розповідає про себе. Щоправда, коли мене відвідувала моя колишня директорка, то вона трішки засумувала. Пані Гірте робила для свого шефа значно більше норми, і яка їй за це подяка? Як тільки вона стала непрацездатною, про неї одразу ж забули.

До цього часу я не дуже любила такі жіночі одкровення; хоч я і заздрю своїй подрузі Доріт, а та, здається, отримує якесь задоволення, коли змушує мене до цього, але зараз я вперше в житті відчула співчуття до чужої мені жінки. Відчуття, яке завжди притримувала лише для чоловіків.

Я хотіла прогнати турботи пані Гірте своїми опівнічними розповідями. Тож далі на неї чекала історія про те, як ми з Левіном з’їхалися.

Він зайшов до аптеки в незвичний час, хоч і знав, що я не дуже радо зникала до підсобки на очах у директорки.

— Що сталося? — запитала я, коли побачила, як сяяли його очі.

— Ти б не хотіла разом орендувати квартиру? — запитав він.

Тільки не це, така була моя перша думка. Мені нарешті вдалося підтримувати своє помешкання прибраним та вільним від дармоїдів, тож таку розкіш планувала зберігати лише для власної сім’ї. Я енергійно захитала головою.

— Ти мене спершу вислухай, — переконував Левін. — Я знайшов справді королівське житло, яке під рукою в нас обох. Воно просто казкове!

Своїми красивими долонями Левін намалював план квартири настільки точно, наче вчився на архітектора.

— Балкона нема? — не приховувала я свого розчарування.

— Не зовсім, — відповів Левін. — Помешкання міститься у Шветцингені, за три хвилини від палацового парку. Тож ти могла б, неначе принцеса, засідати на білих лавочках, споглядати за грою фонтанів, годувати качок та відвідувати всі прем’єри барокового театру!

Ми винайняли велику квартиру в старій будівлі. Крізь високі вікна з балясинами на дерев’яну підлогу падало світло; Тамерлан міг дряпатися по стовбурах клематісу в саду й жити вільним котячим життям. А втім, окрім балкона, невдовзі я помітила, що мені бракувало ще дечого ― мого спокою. До цього часу відвідини Левіна тривали кілька годин, здебільшого він не залишався ночувати. Тепер же, коли я поверталася додому, він уже був там, але це аж ніяк не означало, що закипав чайничок. Навпаки — горланило радіо, лунав телевізор, а Левін розмовляв по телефону.

— Що буде на вечерю? — запитував він замість вітання.

Але я й сама не хотіла, щоб було інакше. Звісно ж, я для нього прала, варила, ходила закуповуватися й сплачувала орендну плату. Само собою, що він брав моє авто, коли хотів.

Після особливо виснажливого дня я вилаяла його, немов сина, який не хоче прибирати. При цьому всьому неохайним Левіна не можна було назвати. Він просто займав увесь простір. В обох моїх кімнатах постійно лежали якісь речі, що не мали до мене жодного стосунку. І це тоді, коли його кімната мала такий вигляд, наче там ніхто не живе.

— Ти іноді як дитина, — сказала я і поцілувала його.

— Ти не любиш дітей? — запитав він.

Мені до горла підступив клубок.

— Звісно ж, люблю — кожна нормальна жінка хоче дітей.

Здавалося, Левін на якусь мить задумався.

— А ти б теж хотіла завести дитину? — запитав він.

Його голос звучав так, ніби він обговорював купівлю собаки на додаток до нашого кота.

— Пізніше, — відповіла я.

Я не хотіла позашлюбної дитини, натомість прагнула створення справжньої сім’ї.

Мінімум раз на тиждень ми їздили до Левінового діда у Фірнгайм. Коли це було вперше, я очікувала побачити будинок для старих людей, тож була здивована, коли увійшла в дім, який заслуговував назви «вілла». Літній чоловік проживав сам, щоправда, йому допомагали покоївки, яких він часто змінював. Левін пояснював це стародавніми уявленнями діда про зарплату.

Можливо, старий і справді не розумівся на сьогоднішніх цінах і жив маренням, нібито весь світ хоче обвести його довкола пальця. Левін розмовляв із ним не надто ґречно, але, усвідомлюючи обов’язок, дбав про будинок і сад, відвозив діда до лікаря чи в банк й обрізав йому нігті на ногах. З часом і я взялася за справи, які не в змозі була виконати покоївка, — друкувала листи, заповнювала формуляри, сортувала білизну й поповнювала резерви морозильної камери. Подяка іншого дідуся не обмежилася б простими сухими словами, він би точно приділив дещо більше уваги тим, хто йому допомагає. Через це я чимраз більше цінувала у Левінові те, що він хай неохоче, але все ж дбав про старого.

Опинившись із ним якось наодинці — Левін якраз повіз газонокосарку в ремонт, — я спробувала пояснити йому скрутне фінансове становище його онука.

Герман Ґрабер, так його звали, кинув на мене сердитий погляд.

— Ви вважаєте мене старим скупердяєм, — мовив він, непомітно (він так вважав) полощучи свою вставну щелепу кавою. — Ви знаєте, що я багатий. Але, мабуть, не знаєте, що цей злиденний онук відправив мій новесенький «мерседес» на брухт. Тож якщо він, виконуючи тут безоплатно якусь дрібну роботу, нарікатиме на це, то я краще складу заповіт на користь якоїсь сироти.

«Це шантаж», — обурено подумала я й поклала йому ще одне тістечко на тарілку, розмальовану альпійськими квітами.

— До того ж відкритим залишається питання, — продовжував він, — чи це дві останні покоївки, чи мій онук повиносили з дому срібло й золото…

Я зашарілася й замовкла.

Здається, Герман Ґрабер цього не помітив, адже в цей момент побачив на шнурівці для білизни, що висіла в саду, чорний бюстгальтер.

На зворотному шляху я вирішила дізнатися від Левіна про той нещасний випадок. Розсердившись, він таки розповів.

— Найпевніше, я був перевтомлений і на секунду відключився. Я тоді якраз повертався з Іспанії, цілу ніч за кермом…

Мені це здалося безвідповідальним.

— Хтось постраждав?

— Не зовсім. «Мерседес» зіштовхнувся з вантажівкою, її причіп перекинувся. І знаєш, чим він був завантажений? Повидлом! Можеш собі уявити, який вигляд мала траса?

— Я тебе питала про постраждалих, а не про повидло.

— Якщо бути точним, то це був сливовий мус.

На якусь мить ми замовкли.

Опісля Левін мав право возити «мерседесом» лише діда, та й то — зі швидкістю черепахи. Користуватися новим «мерседесом» для власних потреб він більше не міг.

— На чому твій дід заробив такі статки?

— Він працював електриком на маленькій фірмі й винайшов якийсь сумнівний проміжний продукт, який пізніше виробляв уже на власному підприємстві. Він розбагатів іще змолоду, а потім сам же й занедбав власну фірму. Коли мій тато помер, дід продав підприємство.

Я знала, що тато Левіна був органістом і, очевидно, мало цікавився процесом фабричного виробництва.

— Твій дід, мабуть, має виховну мету, — сказала я не без зловтіхи.

Левін заперечив.

— Він — садист. Він змушує мене їздити на велосипеді! Усякий інший уже давно б запхав до онукової кишені тисячку.[Ідеться про грошову одиницю, яка у ФРН була в обігу до 2002 року ― німецькі марки та пфеніги. За даними сайту freecurrencyrates.com 1000 марок ― це приблизно 518 євро.]

Ми виїхали на автобан, хоча я б краще обрала романтичну гірську дорогу через Вайнгайм. Як і раніше, мені впало в око, що Левін їхав надто швидко, але цього разу я запанікувала.

— Трішки повільніше, — попросила я. — Ми ж не поспішаємо. До речі, я вважаю дуже благородним з твого боку, що ти відвідуєш діда й без тисячки.

Левін узагалі не зменшив швидкості.

— Через благородність я його точно не відвідую, — сказав він. — Як на мене, то краще б він дав дуба сьогодні, ніж завтра. Але він постійно погрожує змінами в заповіті.

Я не змогла втриматися від зауваження.

— Але останнім часом ти не так уже й часто користувався велосипедом. Тож можеш терпляче дочекатися спадку.

— Аж поки я сам не постарію і посивію. Старий чіпляється за життя. Він так і до ста може дотягти!

Я засміялася.

— Облиш його. Можливо, у тебе ті самі гени й ти теж доживеш до такого віку. До речі, що ти плануєш робити зі спадщиною?

Левін рознервувався ще більше:

— Куплю спортивну машину, подорожуватиму, візьму участь у ралі Париж — Дакар. Хай там як, але мені більше не доведеться виривати гнилі зуби.

Я оніміла. У його планах не було місця ані для професії лікаря, ані для мене.

Наступного вечора я демонстративно залишила його дисертацію на кухонному столі й після тижнів перерви взялася за свою.

Я була дурною куркою: якщо так і далі триватиме, то я й не захищу дисертації та не здобуду можливості займатися науковою діяльністю, і не вийду заміж та не народжу дітей.

Коли опісля зателефонувала Доріт, то я місця собі не знаходила від сорому, бо таки розповіла їй про свій внесок у кар’єру Левіна.

— Щось я зовсім не здивована, — зізналася вона. — Тобі не треба було з ним з’їжджатися. Ти справді його кохаєш?

— Думаю, так, — відповіла я.