Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 4)

Як і варто було очікувати, Доріт залишилася незадоволеною.

— Певне покращення таки є, мушу визнати, — сказала вона, — але одружитися з тобою він не захоче. Зрештою, твій життєвий досвід тобі мав би й сам про це говорити.

— І чого б це він не хотів?

— Боже, та ж ми добре знаємо: він шукає матусю, яка приноситиме йому з аптеки льодяники від кашлю й позичатиме машину. Якогось дня, коли ти їхатимеш з роботи додому втомлена, побачиш його на лавочці на березі Неккару за ручку з якоюсь двадцятирічною.

Доріт хотіла якнайкраще, підстав їй не вірити було не так уже й багато, адже й у моїй уяві час від часу виникали такі страшні картини. Але хто виставить за двері коханого чоловіка тільки через якісь міркування? Окрім того, наша різниця у віці не була вже аж такою разючою: станом на сьогодні — це вісім років, і це тоді, коли багато жінок виходять заміж за молодших за себе на двадцять років. У всякому разі, я здавалася молодшою, ніж мені було насправді. Доріт навіть стверджувала, що я належу до тих блондинок, які в п’ятдесят п’ять мають вигляд, як у двадцять п’ять. Пророцтво, яке, однак, іще треба довести. (Як добре, що останні два роки я носила контактні лінзи й Левін не бачив мене у моїх товстезних окулярах.) Опріч того, було й інше, що нас розділяло, але я не могла точно це назвати. Його пристрасть до автомобілів я не сприймала надто серйозно, але ота легковажність мене неприємно відштовхувала. І оте його дитяче захоплення теж ніяк не минало, до того ж воно поширювалося, як правило, лише на якісь зовнішні речі.

І навпаки — коли я поїхала з Левіном однієї сонячної неділі до Ельзасу на морозиво, то життя тоді мені видавалося справді чудесним.

Якось по обіді, коли ми сиділи на дивані й смакували вишневим пирогом, який самі ж і спекли, до нас завітала Доріт зі своїми дітьми — очевидно, щоб провести експертизу нашої ідилії. Діти одразу ж почали чубитися, хто з них перший гладитиме кота.

— Я ще ніколи не бачив таких милих діток, — промовив Левін, хоча Франц якраз вирвав своїй сестрі жмут волосся, а Тамерлан, шукаючи порятунку, засичав і вистрибнув на шафу.

Доріт ніколи не відзначалася особливою скромністю. Не відчуваючи жодних незручностей, вона запитала мого хлопця майже співучим голоском:

— Скільки дітей ти б хотів мати?

Я так почервоніла, що розвернулася до кота. Я просто не могла дивитися на Левіна.

Той же цілком спокійно відповів:

— Мабуть, двох.

Я б, звісно ж, могла його зараз обійняти й поцілувати, але хто сказав, що саме мене він розглядав як матір цих двох дітей?

Коли Левін відносив на кухню чайничок із кавою, Доріт мені підморгнула, а я показала їй знак, що зараз її вдушу.

І все ж я розповіла їй — адже рано чи пізно все одно довелося б про це говорити — що мені незабаром доведеться працювати в аптеці на повну ставку, бо моя колега йде у декрет, а також що я закинула написання власної дисертації. Єдине, про що я не обмовилася жодним словом, так це те, що почала набирати на комп’ютері дисертацію Левіна. Саме цього не мало бути, але він мене якось попросив, щоб я пояснила йому дещо у себе на комп’ютері. І як виявилося, м’яко кажучи, він узагалі не розуміється на комп’ютерах. Левін, умілець на всі руки, на комп’ютері вмів лише грати в дитячі ігри.

Хай там що, але мушу визнати, що таки була щасливою. Хоча ця тематика була мені чужа, уся його робота видалася легшою за мою. Я гортала книжки й дізнавалася про абсолютно нові аспекти людської щелепи. Навіть сьогодні я б могла виступити з невеличкою доповіддю на тему «Матеріали для силіконових відбитків та їхнє застосування у сфері стоматології».

Найімовірніше, вегетаріанство батька зробило з мене затяту любительку м’яса, хоча я знаю, що забагато м’яса шкодить здоров’ю. Сто грамів на одну особу — більше й не купую; щоправда, для молодого голодного чоловіка я таки іноді відступала від правил. Коли ж ми разом з’їдали гігантський стейк ті-боун, то одразу ж веселішали.

Одного дня Левін приніс мені ніж для нарізання м’яса та сервірувальну виделку ― це було фамільне срібло з вигравіюваною монограмою. Зворушена, я розглядала майстерні орнаменти з грецьким сплетінням, петлясті ініціали та дрібні сліди буднів, які залишилися на лезі після трьох поколінь.

— Вони прекрасні, — промовила я. — Важко повірити, що твій дідусь із ними таки розлучився.

— Усе не зовсім так, — сказав Левін і почав гострити ножа мусатом. Дідусь, мовляв, більше не потребує таких речей, адже у нього зубний протез, який зроблено так-сяк — через його власну скупість — а м’ясні страви йому доводиться розварювати, поки ті не стають м’якими, мов масло.

— Я не можу на таке пристати, — відказала я голосом, сповненим рішучості. — Мені мало радості з украдених речей. Віднеси все назад.

Левін лише посміявся з моїх слів: мовляв, срібло все одно дістанеться йому в спадок, тож чи варто чекати, поки такі красиві речі псуватимуться на очах?

Я здалася, сприйняла всю цю історію за запізнілу хлопчачу витівку і дуже швидко звикла до приборів, яких із часом ставало все більше.

Доріт висміювала мене, коли я читала їй лекції про нікчемність усіх матеріальних цінностей: моя подруга неприкрито визнавала, що полюбляє купувати дорогі речі. Вона звинувачувала мене в нещирості. Хоча краще назвати це применшенням: я ненавиджу хвастощі. Щоправда, спустити тисячку на якусь дрібницю — японську фігурку нецке, вишуканий перстень у стилі модерн із перлин та емалі, сумочку класу люкс — завжди було мені до вподоби. Саме тому я й не влаштовувала Левіну справжніх сцен, коли він приносив мені прикраси своєї бабусі. То були скромні речі тонкої роботи, усі — із золота. Зрештою, я робила для нього так багато, витрачала на нього гроші й переймалася його зацікавленнями. Срібні столові прибори та золоті прикраси були проявом його кохання, так треба було на це дивитися. Залишалося тільки питання з дитиною.

Більшість моїх однокласниць або вже мали дитину, або ж зробили кар’єру. Вера, яка мала виходити заміж першою, одразу ж після випускного, викликала в нас усіх незначний жаль. У неї, так невчасно, не було освіти, але натомість у двадцять уже була перша дитина. У нас у цьому віці були зовсім інші думки: хтось поїхав мандрувати Америкою, а хтось занурився у ще вільне на перших семестрах студентське життя. Тоді ж мало-помалу утворилися сталі пари, я щороку отримувала повідомлення про чиєсь весілля чи народження первістка. Через десять років після випуску на зустрічі однокласників усі раділи великій кількості фотографій з малюками.

Я не належала до тих, хто зробив кар’єру чи пережив якісь пригоди, як і не входила до числа щасливих матерів. Звісно, були ще інші люди мого штибу, але я не товаришувала з ними в шкільні роки, та й зараз вони видавалися мені нецікавими.

Наступного дня після зустрічі однокласників мене краще було не чіпати. Хвора і депресивна, я пролежала весь день у ліжку з відчуттям власної меншовартості. У мене, напевно, взагалі не буде дітей. Ця думка не покидала моєї голови. Колись я таки спробую завести малят, але, мабуть, зазнаю невдачі. Може, треба було спробувати? І що далі? Дитина без батька й жодного поступу на професійній ниві? Це надто легковажно, казала собі, почекай ще трохи. У тридцять п’ять сьогодні не обов’язково впадати в паніку, що твій поїзд рушив. Сучасна жінка ще й у сорок молода і приваблива.

Одного разу мені наснилося власне весілля. Просто фантастика. Моєму татові, котрий ніколи мене не відвідував, я замовила смаженого бика, якого внесли на знятих дверях. Моя мама, яка змушена була вести аскетичне життя, сиділа, немов Марлен Дітріх, з оголеними ногами на бочці.[Відомий образ із фільму «Блакитний янгол». На плакаті до фільму Марлен Дітріх сиділа на бочці, зігнувши одну ногу так, що видно стегна в панчохах із підв’язками.] Біля мого брата, який узяв собі за дружину якусь нудну козу, я посадила монашку, щоб він думав, що сушена цибуля на його тарілці ― це ще не найгірше. Сама ж я на пізній стадії вагітності просувалася між натовпом, немов кульова блискавка.

Але хто був казковим принцом? Я все частіше мріяла, що це був Левін.

Пані Гірте реагувала на мій опис зустрічі однокласників схвальними, хай трохи сонними звуками. Тим часом вона, можливо, трішки дрімала, хтозна. Серед ночі моя сусідка іноді ні з того ні з сього брала свій флакончик «Міс Діор» і парфумилася. Одного разу я бачила, адже повністю темно не було, як вона встромила у вуха навушники плеєра. Напевно, вона знову слухала свою улюблену музику Брамса, яку пропонувала мені за кожної нагоди. Так само, як і парфуми чи цукерки. Ну, зрештою, це добре, що вона не завжди слухає те, що я розповідаю, адже я таки говорю про речі, які нікого не стосуються.

3

Деяких жінок доводиться немилосердно будити заради профілактики тромбозу. З пані Гірте все зовсім інакше. Ще вдосвіта вона завзято маршує коридором, тримаючи в руках дещо з неапетитного медичного начиння, як-от катетери та пляшечки. За цей час я вже зрозуміла, що вона сором’язлива, тож цілком поважаю ось такі її потреби. У кожному разі краще так, ніж навпаки. До ексгібіціоністок у мене душа не лежить. До речі, вона навіть уночі чемно носить ті огидні білі компресійні панчохи, які я б одразу ж із себе здерла.