Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 3)

Проти власної волі за якусь мить я таки сиділа під час пробної поїздки на місці поруч із водієм. Левін був за кермом, а продавець із заднього сидіння горланив мені у вухо переваги цього авто.

— Чому ви коротко підстригаєте свої білі локони? — запитав Левін. — Це ж, мабуть, так прекрасно, коли вони розвіваються…

— Самі собі купіть кабріолет, якщо він вам аж так подобається. І розпускайте своє власне біле волосся за вітром…

— Для нас, студентів, це недосяжна мрія.

То он як пояснити ту вбогу куртку-бомбер, придбану на секонд-хенді. Бідолаха.

Через дві години занадто червоний кабріолет стояв перед вікнами моєї квартири, а я підписала договір про купівлю автомобіля на виплат.

Протягом наступних днів мене не покидала підозра, що Левін — таємний співробітник автосалону, адже при купівлі коней теж у хід ідуть усі методи. Але я помилилася.

Недільного ранку довготелесий зайшов по мене.

— У таку чудову погоду… — розпочав було він.

Я пояснила, що пишу дисертацію і саме тому працюю в аптеці лише на пів робочого дня, ну, і вихідні мені, власне, потрібні для того, щоб сидіти за написанням роботи. Треба ж колись її нарешті закінчити.

Левін сидів за кермом. Він подарував мені сонячні окуляри, модель з барахолки. У них я була схожа на зірку шістдесятих. Про мене, звісно ж, можна сказати, що я маю добре серце і що дуже товариська, але компліменти про свою зовнішність сприймаю вкрай обережно.

Як згодом виявилося, Левін не був ніяким авантюристом. Він був наділений позитивною рисою — дивуватися всьому, немов дитина.

— Такого красивого саду я ще в житті не бачив! — зізнався він, коли після нашого повернення оглядав квартиру.

При цьому мій балкон не відрізнявся від тисячі інших, яких приклеїли до двокімнатних квартир у новобудові. Щоправда, я таки справді люблю квіти: у ящичках вилися жовті, червоні та помаранчеві красолі, у горщиках цвіли троянди, герані й навіть лілії, металеве поруччя граційно обвивав рожевий та білий горошок.

Щоб затримати його біля себе на довший час, я взялася пришивати йому напіввідірваний ґудзик.

Він міг би це зробити й сам, мовляв, невмілість — погана ознака зубного лікаря.

Я здивовано запитала, чому він вирішив вивчати стоматологію, адже вона взагалі йому не підходила.

— З тієї ж причини, з якої ви стали фармацевтом, — відповів Левін. — Щоб заробляти багато грошей.

Я уважно на нього глянула. Невже він справді так про мене думав?

Під час нашої наступної поїздки ми перейшли на «ти», але до ніжності так і не дійшло. Під час його третіх відвідин він тримав на руках молоденьку кицьку й радісно мені її передав. Мушу визнати, що для мене немає нічого привабливішого за котиків. Мені вже не раз пропонували кошенят, але я постійно відмовлялася через боязнь відповідальності. Мене днями не було вдома, у мене часто були нічні зміни в аптеці — або ж я хотіла кудись поїхати — що робити зі звірятком у такому разі? Левін пропустив мої сумніви повз вуха.

— Це кіт. Як його назвати?

— Котик Мурчик, — відповіла я й подумала про кицьку свого дідуся, яку так любила, коли була маленька.

— Мені не подобається, — зауважив Левін. — Назвемо його Тамерлан.

Тож тепер у мене був кабріолет і кіт. Ні одного, ні другого я не шукала. А за якийсь час у мене ще й з’явився молодий чоловік у ліжку.

Знову і знову я себе запитую, чи Левіна цікавила лише їзда в кабріолеті. Авто відігравало у наших стосунках певну еротичну роль, принаймні для нього. Для мене ж він був першим хлопцем, біля якого я знову сміялася і відчула себе молодою. Звісно ж, я не запитувала, чи у Левіна було вже багато жінок, але мені видавалося це малоймовірним. Хоча ми й спали одне з одним з певною регулярністю, але значно більше часу він інвестував у наші розмови. Здебільшого це я була ініціаторкою годинки ніжності, хоча правильніше було б таки говорити про сім-вісім хвилин.

Іноді ми їздили до Франкфурта, щоб там сходити в кіно. Я не вважала таку витівку вигідною, адже той самий фільм ішов і в наших кінотеатрах у Гейдельберзі. Але було приємно переміщатися місцевістю з чоловіком у такому ейфорійному настрої.

Сказати правду, то була гарна пора. Я поклялася собі, що не буду ані годувати Левіна, ані поїти, ані заколисувати, ані прасувати його сорочки чи навіть більше — друкувати для нього на комп’ютері. А втім, він таки порався біля мого авто, вмонтував туди дві колонки й майже нову автомагнітолу, коли йшов додому, то прихоплював із собою сміття або ж приносив котові залишки риби зі свого улюбленого кафе «Нордзее», де їдять навстоячки. Тож я не могла бути аж настільки безсердечною і не смажити худющому хлопчині стейк із цибулею: в університетській їдальні рідко коли бувало нормальне м’ясо. Проявляючи турботу, я мила ванну та купувала шкарпетки й спідню білизну, щоб після своїх трав’яних ванн він завжди мав під боком чистий одяг.

Над власною дисертацією я фактично не працювала. Левін мене від цього відмовляв, адже вважав титул доктора для аптекарки непотрібним. Я намагалася йому донести, що в аптеці я більшою чи меншою мірою працювала продавчинею (зі знанням комп’ютера), натомість здобувши кваліфікацію, мала б можливість обійняти посаду в фармакологічній промисловості або ж займатися дослідженнями.

— Де заробляють найбільше? — запитував він.

— Мабуть, в індустрії. Ну і, звісно ж, у власній аптеці. Та найбільше задоволення я отримувала від науково-дослідної діяльності, особливо у токсикологічному секторі.

З тактичних міркувань я замовчала те, чим би найбільше хотіла займатися насправді.

Кожні три тижні мені випадало нічне чергування; Левін у такі ночі залюбки мене провідував і просив, щоб я йому пояснювала, чим саме займаюся.

— Насправді це не так уже й цікаво, — сказала я. — В аптеці мого дідуся за вказівкою лікаря змішували багато різних складників, натомість тут я можу виконувати такі доручення хіба що від кількох дерматологів.

Це дивно, але з дідусевого фонду мені у спадок перейшли лише кілька пляшечок та ступок, саму ж аптеку продали. Левін хотів побачити успадковані мною предмети; я досі злюся на те, що мені не дісталася по смерті діда його колекція тростин для ходіння. У його часи чоловіки ще не носили портфелів чи валіз, тож руки були вільні для тростини та парасольки. Сьогодні колекціонери полюють за цінними старовинними тростинами, натомість колись мій дідусь, мабуть, віддав їх своїм клієнтам за безцінь. У нього була лікарська тростина з обвитою довкола змією, витесаною зі слонової кістки, тростина для походу в оперний театр із трояндового дерева та емалі, тростини з ебенового дерева та з рогу з ручками зі срібла, бронзи, черепахи та перламутру. Я досі пам’ятаю тримачі у подобі голови дракона чи лева, які страшенно притягували мене малу, пам’ятаю і шпагу, яка ховалася в тростину, і навіть тростину-меч. Мій тато все продав.

Я зняла з полички для капелюхів в одежній шафі красиві коричневі скляні пляшечки з підписаними від руки етикетками.

— Подаруй мені одну, — благав він. — Я переллю туди свій лосьйон для гоління.

Ну, звісно ж, він вибрав мою найулюбленішу пляшечку, найменшу й найделікатнішу. На вицвілій етикетці фіолетовим чорнилом було написано «POISON». У Левіна прокинувся інтерес. Він рвучко витягнув гранований корок й висипав вміст пляшечки на шовкову подушку дивана. Звідти випали крихітні трубочки діаметром з грубу голку та довжиною від двох до чотирьох сантиметрів. Левін зачитав уголос: «Apomorphine Hydrochlor.., Special Formula No. 5557, Physostigmine Salicyl.gr. 1/600, Poisons List Great Britain, Schedule 1» і так далі. Він зацікавлено глянув на мене.

— Це що, отрута?

— Ну звісно ж, — відповіла я. — Нічого незвичного для аптекаря.

Левін обережно відкрив одну з цих мініатюрних колбочок, витягнув вату та дістав таблетку. Навіть я здивувалася крихітним розмірам тої пігулки, вона була менша за мою зіницю.

Його завжди цікавив той факт, розповів Левін, що в тоталітарних державах політики високого рангу чи носії таємниць носили капсулу з отрутою в порожнині зуба, щоб у разі потреби самогубство врятувало їх від тортур.

— Але я ніколи й подумати не міг, що отрута така красива на вигляд…

Я забрала в нього колбочку, промила флакон киплячим мильним розчином та віддала йому.

Пізніше винуватила себе в тому, що роками зберігала в шафі для одягу такі небезпечні матеріали. У мене ж колись уже ночував кандидат у самогубці. Добре, що ті часи давно позаду. Я спробувала відшукати новий сховок для отрути: висипала в смітник листя лаванди з ароматного мішечка, натомість засунула туди колбочку й закріпила ту малесеньку тару англійською шпилькою на внутрішньому боці довгої шерстяної спідниці, яку одягала рідко.

Моя університетська подруга Доріт постійно завантажена справами, адже у неї двоє малих дітей. На жаль, ми бачимося лише зрідка, тоді, коли їй знову потрібен валіум. У такі миті вона користується нагодою й ріже правду в очі. Ми сиділи в кафе «Шафгойтле», і я вислуховувала знову і знову: я не повинна закопуватися в роботу, бо інакше ніколи не матиму чоловіка і сім’ю.

— Послухай, Доріт, та я взагалі вже забула про свою роботу; у мене зараз новий хлопець…

— Справді? Сподіваюся, це не черговий невдаха!

Я пообіцяла їх познайомити.

Левіну було двадцять сім, але здавався він, на жаль, значно молодшим. У нього все ще була незграбна фігура абітурієнта, апетит чотирнадцятирічного, а захоплення першокласника. Він мав добрий вигляд, але, гадала я, не такий, щоб на нього кидалася кожна жінка, адже його рожевувате дитяче обличчя, для якого той ніс видавався завеликим, було дещо перекошеним. До його парубоцької вдачі не дуже пасувало усвідомлене ставлення до навчання й амбітні наміри якомога швидше здобути диплом.