Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 26)

— Гелло, я тобі обіцяю, що Левін більше ніколи на мене не впливатиме. Мені від початку вся та витівка з вимаганням від тебе грошей була не до вподоби.

Так, нібито хотів прислужитися, він кинувся нагору й приніс долари.

— Річ не в грошах, — відповіла я, але з метою показового виховання перерахувала купюри. — Проте я терпіти не можу, коли мені брешуть.

Дітер кивнув.

— Від сьогодні починається нове життя, — сказав він. — Я теж не поведений на грошах. Якщо хочеш, можеш при розлученні все віддати Левінові.

— І не подумаю, — відповіла я. — А втім, треба враховувати, що я не можу зустріти його новиною, коли він повернеться від смертного ложа своєї матері, що ти тепер новий чоловік і до того ж батько дитини. Інакше він іще собі щось заподіє!

Поки ми його обговорювали, на додаток до всього знову зателефонував Левін. Він був у розпачі. Від того аж душа кричала.

— Найгірше те, — випалив на прощання Левін, схлипуючи, — що я не можу розповісти матері, що ми щасливо одружені й чекаємо на первістка!

До Різдва залишилося два дні. Дітер купив маленьку ялиночку, він радів святу. У нього такого ще ніколи не було — затишний дім, кохана жінка, очікування дитини. Він остаточно покінчив зі своїми давніми знайомими із наркобізнесу. Завдяки мені він став іншою людиною.

У Доріт цими днями було мало часу. Коли вдома двоє маленьких дітей, то різдвяна підготовка перебуває на зовсім іншому рівні. Під час розмови телефоном вона була задиханою і загнаною, тож не мало ніякого сенсу зараз їй розповісти про ситуацію з двома татами. Натомість ниття Левіна підштовхнуло мене до іншої ідеї — зателефонувати власним батькам і розповісти їм, що наступного року вони можуть розраховувати на радість іще раз стати дідусем та бабусею.

— Ми вже зачекалися цієї новини, — відповіла мама. Зрештою, ти вже більше ніж півроку заміжня.

Я опанувала себе.

— Ну, хоч раз у житті я здійснила ваші очікування, — то було все, що я спромоглася відповісти в ту мить.

Тато втрутився в розмову. Він підслуховував.

— Сподіваюся, все добре, — сказав він.

Ці добрі слова теж мене ранили.

— Я ще не така стара. Через десять років я все ще матиму можливість народжувати, — мовила я твердо.

— Це стосувалося не твого юного віку, — галантно відповів батько, — а твого юного чоловіка.

Я поклала слухавку. Найближчим часом нехай не розраховують, що я зателефоную, принаймні про звичні дзвінки на Різдво та Новий рік можуть забути.

Через дві години зателефонував мій брат Боб. Старі вже все йому розповіли.

— Вітаю! — сказав він. — Як ти дивишся на те, щоб ми відвідали вас у новорічний вечір? Я б привіз тобі дідів годинник.

Звісно ж, я дуже раділа б візиту свого брата — особливо без дружини, — але в цю мить хотіла побути наодинці зі своїми чоловіками та зі своїм станом. Мій брат запідозрив якісь ускладнення, які, щоправда, поки не загрожували.

— Ах, Бобе, — сказала я, — це справді дуже мило, але мене постійно нудить. Я хочу скористатися святковими днями, щоб довго лежати в ліжку й максимально мало гарувати на кухні — бо вже сам запах смаженої цибулі викликає у мене нудоту. Я була б не найкращою господинею в цей час.

У такий спосіб я зберегла шанс витягти брата до свого дому, коли справді виникне така необхідність. Я запам’ятаю це святкування Нового року на все життя, на жаль, з негативного боку.

Коли 24 грудня я повернулася з виснажливих закупів, на столі мене чекала записка. Левін хоче, щоб його забрали з аеропорту Франкфурта, його мама вночі померла. Дітер одразу ж виїхав. Я вдарилася гомілкою об візочок у супермаркеті, прищемила палець багажником, а тепер стояла, обвантажена важкими пакунками, перед холодильником. Очевидно, що обоє чоловіків розраховуватимуть на їжу.

Додому повернувся схудлий, розбитий Левін. Він хотів, щоб його, немов дитину, брали на руки й колисали. Він випив трішки чаю, а тоді лежав у гамаку, шморгаючи носом, у той час як Дітер намагався закріпити ялинку в підставці, а я збирала порохотягом ялинкові колючки. Опісля почала вішати на ялинку прикраси моїх діда з бабою. Пахло лісом. Левін приніс програвач платівок й увімкнув у зимовому саду свою улюблену: «Орфей та Еврідіка».

Ах, я її втратив, а разом з нею й усе моє щастя! ― доносилося до нас на повній гучності. До цього часу, слухаючи цю музику, я постійно уявляла, що втрачена — це я і що той біль серця присвячений мені. Тепер же це стосувалося його матері. Хіба не віддає інцестом?

Дітер, здавалося, не слідкував за ходом моїх думок. Він намагався закріпити зірку на вершечку ялинки, при цьому в думках перебував десь в іншому місці.

Я б краще увімкнула радіо та послухала американську різдвяну попсу, але натомість лунало: Ах, усе втрачено! Спокій і надію, втіху життя мені більше не відшукати.

Левін скавчав у такт цих слів так, що я більше не могла розібрати тексту. Як я могла саме зараз мучити його планами про розлучення?

Далі настала мелодраматична перерва на каву.

— Якщо ще існує якась утіха, — сказав Левін, — то це дитина. Близька людина вмирає, нова — народжується. Якщо це буде дівчинка, то нехай буде названа на честь моєї матері.

Я знала, що її звали Августа.

— У неї було друге ім’я? — запитала я обережно й уперше в житті по-справжньому захотіла сина.

— Звісно, — сказав Левін. — Августа Фрідеріка. Її всі звали просто Густель, як на мене, звучить гарно.

— Я згодна на Фрідеріке, — сказала я й побачила, як пересмикнуло Дітера.

Поївши, ми запалили свічки й трішки посиділи у роздумах довкола ялинки. Дітер приніс вино, і після п’яти бокалів Левін зловив ейфорію.

— Наступного року ми більше не будемо вдвох, — сказав він, ігноруючи Дітера, який сидів біля мене, — наша дитина радітиме, коли побачить запалені свічки та кольорові кульки.

Дітер проковтнув, а тоді промовив:

— А за два роки наша дитина вже буде бігати.

Левін не звернув уваги на присвійний займенник. Він пив далі, обіймав мене й стверджував, що це Різдво для нього найкраще в житті, але вже за п’ять хвилин знову вважав його найсумнішим.

Дітер більше нічого не говорив, а лишень пив собі далі. Я почувалася тривожно, ті обидва мені не подобалися. За вікном почав падати дощ. Не сніг, як на те сподіваються з року в рік. Від радіо долинали дзвони та дитячі хори.

— Наша дитина має навчитися грати на піаніно, — сказав Левін. — Гелло, гадаєш, вона матиме дар до музики? Зрештою, мій тато грав на органі.

Я покосилася на Дітера, який раптом схопив першу-ліпшу різдвяну кульку й розбив її об велике вікно в зимовому саду.

Левін завмер, у мене з рук випав пряник.

Але Дітер на тому не заспокоївся. Об шибку вдарялася одна кулька за другою, розбиваючись на блискучі уламки.

Я хотіла зупинити Дітера, але Левін мене стримав. Тоді тихо промовив:

— Нам зараз краще зникнути. Він у таких випадках несамовитий!

Мене не влаштовувало те, що ми покидаємо Дітера поруч із вогнями на дереві, але Левін потягнув мене до спальні й замкнув двері на ключ. Тоді підсунув під двері комод і спорудив у такий спосіб справжню барикаду. Мене проймав циганський піт.

— Він же не зробить нам нічого поганого, — прошепотіла я.

Здавалося, Левін не задумувався над тим, що стало причиною люті Дітера, натомість я знала про це більше ніж добре. Ми чули богохульні прокльони, а тоді звук, немов щось розбилося на дрібні шматочки й падало з невгамовним грюкотом. Я підозрювала, що то розбилося одне з великих вікон у зимовому саду. Коли на тривалий час запанувала тиша, ми вислизнули з кімнати. Дітера ніде не було. Але зимовий сад здавався полем бою.

— Треба негайно перенести рослини в теплі приміщення, — сказала я. — За такої температури вони замерзнуть.

Продовження різдвяної ночі ми провели за тяганням горщиків та вазонів, причому Левін навіть не подумав засумніватися, чи мені не пошкодить підіймання такої ваги. Зрештою ми таки позбирали уламки та осколки на одну купу, а Левін спробував тимчасово загатити величезну діру пластиковими пакетами та шматками картону. Вітер і дощ вони хоч і стримували, але для грабіжників то був чудовий вхід. Де знайти 25 грудня скляра? Ми абстрагувалися від цієї проблеми й пішли спати. Левін одразу ж заснув, натомість від люті та виснаження я спромоглася лише на безслізне схлипування.

Коли до кімнати потрапило перше світанкове світло, то просвітління прийшло й у мою голову. Я розуміла, що в цій катастрофі є частина й моєї вини. Виходу не було. Мені треба обрати за батька або одного, або другого. Після Дітерового нападу люті я запитувала себе, чи він підхожий кандидат, адже своїми вчинками сам себе дискваліфікував. А як він відреагує на відмову? Навіть уявити страшно.

Цього першого святкового дня Тамерлан дивився на мене ображеним поглядом: нічого не було на звичних місцях, усюди серед дороги стояли у великих горщиках рослини. Оскільки більше мене ніхто не чув, я заговорила з котом.

— Якби ти був псом, — звернулася я, — то я б узяла тебе зараз на довгу прогулянку; окрім того, ти б міг уночі стежити за тим, щоб у будинок не пробралися злодії. На чоловіків, на жаль, не можна покластися.

Обидва спали. Я випила чаю, з’їла шматочок пирога, всупереч очікуванням, без блювотних рефлексів. Тоді тепло вдяглася й сіла в машину. Я доїхала аж до Оденського лісу, а тоді — сама-однісінька — здійснила довгий зимовий марш, щоби провітрити голову. Та доленосного рішення чистим розумом я так і не могла прийняти. Я лаяла Дітера, а Левіна вважала маминим синочком.