Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 27)

— Найважливіше — це ти, — промовила я до власної дитини.

Коли з червоними щічками й теплими ступнями я знову повернулася додому, на столі лежала записка від Дітера: «О третій годині прийде скляр, щоб зробити заміри». Опріч того — оскільки Левін вирубився — він повибивав небезпечні зубчики з шибки, а тоді відніс на смітник усі ті скалки різдвяних кульок та віконного скла.

Левін устав з ліжка.

— Вибач, сонце, — сказав він, — мені треба було виспатися.

— Нічого страшного.

— Ти не пригадуєш, що саме так розлютило Дітера? — запитав він.

Я похитала головою.

Левін попросив кави. Я поставила воду, щоб та закипіла, і помітила, що Дітер поклав морожену гуску поблизу печі; оскільки ж їй знадобиться десь чотирнадцять годин, щоб відтанути, то сьогодні, мабуть, не варто розраховувати на святкову вечерю.

— А де Дітер?

Я теж цього не знала.

Прийшов скляр, зневажливо похитав головою, а тоді склав власне уявлення про цю ситуацію.

— І ще й у перший день свята, — пробурмотів він. — Як таке могло статися? Тут знадобилися добрячі зусилля!

Я задумано подивилася на мудрого чоловіка. Він мав рацію. Ламкою різдвяною кулькою таке вікно не розбити. Напевно, Дітер приніс із підвалу кувалду Германа Ґрабера, а це не можна було йому пробачити як дію в стані афекту.

Попри неприємну погоду я, тепло закутавшись, вийшла на вулицю, щоправда, на ще одну прогулянку так і не наважилася. У садку постелила пластиковий пакет на мокру лавку й сіла на нього. Довірлива вільшанка приземлилася прямо біля мене. Я не реагувала. Пташина уважно дивилася на мене своїми чорними очима.

У дитинстві мене захоплювала казка про Йорінде та Йорінґель — сотні поневолених соловейків насправді були зачарованими дівчатами. Відтоді я знаю, що птахи не лише такі ж тварини, як усі інші, але й посланці нашої душі. У численних піснях, віршах чи казках пташка виступає символом темних або добрих сил, як вісник новин, як передвісник смерті чи лиха або надії і нового кохання. На основі поетики цих пісень я зробила припущення, що існує ще якесь кохання, яке досі мені не відкрилося.

Я вже не раз думала, що краще народилася б твариною, і роздумувала, якою саме. Якби в мене був вибір, я хотіла б літати. Спершу я думала про кажана; бувають різні види, але кожен із них таїть у собі щось бісівське, демонічне. Їхні великі гострі вуха, дещо випуклі очі та гострі зуби роблять їх вісниками темряви, кровопивцями. Проте, якщо теплого літнього вечора десь у південних країнах побачити, як вони невимовно легко та прудко шмигають туди-сюди, то хочеться до них доєднатися. Те саме стосується й моїх улюблених птахів — ластівок. У них із кажанами є спільне — вони тяжко працюють, щоб прогодувати себе і свій виводок. Та чи хотіла я гарувати ціле життя, лише щоб насититися?

Краще буду хижим птахом. Не орлом, а радше канюком, політ якого не настільки грандіозний. Чи є хтось, хто ще ніколи у вихідний день не лежав у траві, спостерігаючи за хижим птахом, який кружляє в небі? Високо над нами і нашими проблемами він здіймається в голубе небо, далекий від реальності, безпристрасний. Лише за сприятливої нагоди звалюється з неба на якусь мишу, адже чимось доводиться насичувати і його величність.

Можливо, мені б теж колись вдалося вести життя хижого птаха, думаючи лише про те, щоб віднести схоплену мишу в гніздо до своїх малят. Зі мною кружляє ще один канюк, іншим птахам на таку висоту — зась. Я перебуваю під природоохоронним захистом, мені радо дають мишей, а на ягнят я не нападаю.

15

— Нарешті я знайшов молодого чоловіка для робіт у саду, — сказав Павел під час вечірнього візиту. — У нього такі-сякі знання німецької, але він дуже розумний і працелюбний. Що поробиш, якщо він не навчився читати. Якби ж то у нього було більше часу…

Я поцікавилася, який він.

— Красивий хлопець, — відповів Павел.

Відчуваючи піднесення, я роздумувала над тим, чи варто було б позичити в школі необхідні навчальні матеріали.

— Обережно, — сказала Роземарі, коли ми знову залишилися наодинці. — Не так швидко!

Я розізлилася. Мої розмови з Павелом її не обходили. Раніше вона хоча б заради пристойності не підслуховувала або взагалі виходила на коридор.

Та її було не спинити, тож вона таки вичитала мені мораль. У мене неправильне сприйняття людей, це може завершитися бідою…

«Ну, стосовно тебе у мене точно не виникає неправильних ілюзій, — подумала я. — Ти зашкарубла стара дівка без минулого і без майбутнього».

Я знову почала розповідати свою казку про розбійників.

Мої батьки телефонували в різдвяному настрої.

— Ми давно нічого про тебе не чули, — стверджували вони.

Коротко і ясно я побажала їм щасливого Різдва. «Якби ж ви знали», — подумала я.

Моя директорка теж телефонувала й не наважувалася ніяк запитати, чи я б могла замінити на кілька днів хвору колегу.

— Інакше я буду в аптеці одна, Гелло. А ви самі добре знаєте, що тут відбувається після свят.

Звісно ж, вона мала рацію. Величезна кількість людей забагато їла, пила, курила і хворіла. Інші ж не можуть упоратися з емоційними очікуваннями своєї родини від цього свята любові й вимагають валіуму, як от Доріт. На подив своєї директорки, я погодилася без жодних скарг. У безпечному світі аптеки я почувалася краще, ніж у власних чотирьох стінах.

Другого різдвяного дня я таки була вдома. Дітер знову з’явився, нічого не говорив і приготував гуску з червоною капустою та кнедликами за всіма правилами. Настрій був похмурий. Здавалося, у Левіна не було бажання розпитувати свого друга про вибух люті, я ж не робила цього тим паче. З 27 по 30 грудня мені треба було працювати, але, як на зло, на Новий рік у мене знову випадав вихідний.

Аптеку й справді атакували так, начебто в нас був розпродаж у зв’язку із закриттям. Останнім зайшов Павел Зіберт.

— Що підхопили ваші діти цього разу? — запитала я, шукаючи температурознижувальні свічки.

— В обох кір. І це на різдвяних канікулах!

Мені стало його шкода. Друга проблема, розповів він мені уже з дещо більшою довірою, це, мовляв, торт на день народження малої дочки.

— Рецепт у мене є, — підсумував він, — але у випіканні я нічого не тямлю.

Настав мій зоряний час. Мене охопив азарт. Увечері напередодні дня народження я стояла посеред чужої кухні й пекла шоколадний торт, який прикрасила марципановими Міккі-Маусами.

Сумний Павел виявився сумлінним помічником, який хотів випити зі мною після виконаної роботи: він пив червоне вино, я — яблучний сік. Діти в піжамах та капцях теж намагалися проникнути на кухню, але батько випровадив їх.

— Це сюрприз! — прогорланив він і з’їв Міккі-Мауса з чорними шоколадними вухами.

Чи не хотіла б я завтра зайти й скуштувати мій смачнющий торт?

— Знаєте, хворі на кір діти не можуть запросити своїх друзів. А у вас же є імунітет…

— Побачимо, — відповіла я.

Удома панувала гробова тиша. Лише Тамерлан вискочив мені назустріч. До речі, майстри тим часом поставили нове вікно, а один із моїх чоловіків повідносив рослини на попереднє місце, все поприбирав і поставив на стіл букет жовтих троянд. Оскільки опалення в зимовому саду все ще було прикручене, а Левін завжди відкручував його на максимум, то я зробила висновок, що це все — справа рук Дітера.

— Що я взагалі тут забула? — промовила я до себе, відчуваючи власне безсилля. Тоді зателефонувала до Доріт.

— Я сьогодні пекла шоколадний торт на дитячий день народження, — розповіла я.

У Доріт миттю прокинулася цікавість.

— Ах, то це той Зіберт, — сказала вона. — Лєне ходить з нашою Сарою до одного дитячого садка. Солодке дитя всупереч божевіллю матері цілком спокійне.

— А чому того чолов’ягу, власне, звати Павел? — запитала я.

Його родина мала коріння у Празі. Він постійно забирав свою донечку з дитячого садка.

— Той чоловік мені подобається, — роздумувала Доріт. — Я маю слабкість до науковців, особливо, якщо в них така ж пишна борода, як у Карла Маркса.

Я засміялася ― мені, до речі, теж подобалася та борода.

— Це все дурня, бо ми обидві вже заміжні, та й Павел одружений. А мій живіт скоро випнеться, і ніякий чужий бородань не захоче пекти зі мною шоколадний торт.

— Знаєш що? — запропонувала Доріт. — Ми могли б відсвяткувати Новий рік разом. Мої батьки залюбки приглянуть за дітьми.

Своєму братові Бобу я нещодавно відмовила, тож ідея Доріт теж не принесла мені особливої радості. Плаксивий Левін та ревнивий Дітер у поєднанні з алкоголем точно не були щасливою комбінацією. А втім, добра подруга та респектабельна особа, як от Ґеро, могли стати порятунком.

Коли я приготувала собі пісний супчик і без особливого задоволення його сьорбала, зайшов Дітер.

— Мені дуже шкода, — сказав він невдоволеним голосом, — але так більше не можна. Ти мусиш розповісти Левінові, що батько — я.

Я не відповідала.

— Жаліти його далі більше нема сенсу, — сказав Дітер. — Так чи інакше, він усе одно зараз переживає біль утрати, а так би все вийшло одним махом.

Я нервово глянула на нього виснаженим поглядом, він на мене — злісним.

Раптом Дітер пригадав перевірену тактику позбутися суперників, викривши їхні вчинки:

— Я, власне кажучи, не хотів тебе цим мучити, але ти зовсім не уявляєш, хто насправді Левін. У перший вихідний день я відвідав свого брата у Пфальці. Що я там почув…