Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 28)

Я зашарілася. Це не віщувало нічого доброго.

— Не тягни, — сказала я.

— Левін крутив з Марґо, — сказав він майже беззвучно й витріщився на мене, слідкуючи за реакцією.

Я мало не здала себе підтверджувальним кивком.

— Не тільки тоді, коли я сидів, — сказав Дітер. — Мабуть, і тут, у цьому домі, поки я був у роз’їздах, а ти — на роботі.

Звідки брат Дітера міг знати такі інтимні подробиці?

— Вона щось там крутила і з Клаусом.

У моїй голові постав туманний спогад: дуже давно Левін розповідав, що Марґо зраджувала свого чоловіка з його найкращим другом і навіть із братом.

— Марґо чекала дитину від тебе? — запитала я.

— Дитину? Як про таке можна знати напевне? Добре, що я тільки зараз довідався про всю ту інтрижку з Левіном, інакше я б власноруч викинув її з вікна.

Я вдруге почервоніла, і він це помітив.

— Гелло?.. — запитав він, переповнений тихими підозрами.

Я розревілася й демонстративно приклала долоні до живота. З вагітними треба бути обачнішим.

Дітер не знаходив собі місця.

— Невже ти?.. — сказав він й обійняв мене за плече.

Я намагалася кивнути.

Він підняв мою голову й заглянув у мої червоні очі.

— Левін не заслуговує на твоє співчуття, — сказав він. — Він ніколи тобою не переймався.

То була правда. Але я стала повчати:

— Треба відплачувати за образу образою. Я з ним поговорю, але лише тоді, коли вважатиму за потрібне.

— Якщо хворий зуб треба вирвати, — запротестував Дітер, — то немає сенсу з цим зволікати.

— Ні, — мовила я рішуче. — Якщо пацієнт страждає від інфекційної гарячки, то треба зачекати.

Наступного дня я відвідала хвору дитину. Хоча обличчя було поцятковане плямами, Лєне не збиралася лежати у ліжку, натомість разом із братом сперечалася за право покататися на новій гойдалці, що була причіплена до одвірка. Павел радів моєму візиту, Лєне — великій коробці лего. Оскільки діти говорили з нами на «ти», то й ми робили так само.

Мій торт вийшов дуже вишуканим, я планувала забігти всього на чверть години. Поки Павел прибирав зі столу, я читала вголос дитячу книжку. Час летів надто швидко. Коли після читання я заглянула в обличчя Павела, яке викликало довіру, у мене виникло бажання, щоб він мене обійняв і я могла відчути на своїх щоках доторк його строкатої бороди. «Ми проґавили наш шанс, — подумала я, — але друзями стати можемо».

Діти увімкнули телевізор. Ми спілкувалися притишеним голосом. Після народження Лєне, як мені стало відомо, його жінка захворіла, чула голоси і сама себе ранила. Йому мало не розбила серця та обставина, що її забирають від дітей. Постійно бувають періоди, коли її відпускають додому, але вона тоді перебуває під дією потужних лікувальних препаратів.

— Як би жорстоко це не звучало, — сказав він, — але я майже радий, коли її знову нема. Для мене це надто великий стрес, та й за дітей я також хвилююся.

Він узяв мою руку. Без зайвих роздумів я запросила його на святкування Нового року.

— Краще не треба, — відповів Павел. — Коли за вікном вибухатиме й стрілятиме, я не хотів би залишати дітей самих. І не тільки через те, що вони ще не зовсім здорові.

Я розуміла. Мабуть, моє обличчя набуло в ту мить турботливого вигляду. Якщо діти опівночі міцно спатимуть, сказав він, ідучи на поступки, то він таки завітає до мене. Інакше йому доведеться нудьгувати вдома. Але чи не спричинить він мені незручностей, якщо заявиться, так би мовити, коли вечірка вже минула?

— Роби так, як тобі краще. Нам не обов’язково якось чітко домовлятися, — відповіла я йому. — Я розраховую всього лише на затишне проведення часу: кілька друзів, гарна музика, якась смачна їжа.

— Так, мені таке подобається найбільше, — сказав Павел, і я попрощалася.

Зранку 31 грудня Доріт дала задню. Тепер у її дітей був кір.

— О Боже, — сказала я, — я вже запросила Павела Зіберта! Та, найімовірніше, він однаково не прийде. Ти колись бачила його хвору дружину?

— Звісно. Раніше вона була вродлива, як на картинці, але зараз! Загальмована, просто страх яка загальмована: вона отримує якийсь седативний препарат, тож дуже розпухла. Одного разу вона забирала Лєне з дитячого садка, то була справжня драма! Життєрадісна дитина на руках у лами!

Ще зі студентської лави ми з Доріт вживали це слово на позначення повільних людей: оскільки ми були зовсім інакшими, то дивилися на них із певною зневагою. Звісно ж, я значно привабливіша для Павела, ніж хвора лама, але такою вродливою, як на картинці, не була ніколи.

Левін тим часом знову себе трохи опанував. Мій чоловік ходив довкола мене з сумними очима, немов кошеня, у якого відібрали матір, але принаймні більше так багато не плакав. Скоро я за нього візьмуся. Але що я мала сказати? «Ви обидва не найкращі супутники, — подумала я, — проте в дитини має бути тато».

Оскільки Доріт і Ґеро не прийшли, то вийшло, що я накупила зайвих продуктів. На Павела я не розраховувала, адже не було ніякого сенсу посеред ночі їхати з Гейдельберга до Фірнгайма.

На кухню зайшов Дітер.

— Є щось смачненьке? — запитав він.

— Рожевенький ростбіф.

— Тобто з кров’ю, — сказав Дітер. — Краще не треба, у мене відраза до сирого м’яса.

Шкода цілого філейного шматка. Було б значно смачніше, коли він не повністю пропечений.

— Але Левінові більше до вподоби рожеве м’ясо, — сказала я, хоч сама не знала цього напевне.

Дітер нахмурив обличчя.

— Бідолашний сирітка, звісно ж, понад усе; до речі, я можу піти в шинок.

Тільки не це, тоді залишиться ще більше їжі.

— Це не проблема, — відповіла я. — Я просто залишу твою порцію на десять хвилин довше під грилем.

Дітер зрадів. Покірний, мов ягня, він чистив картоплю на гратен, а потім нарізав її тонкими скибочками.

Пізніше на кухню зайшов Левін зі свіжими персиками.

— З далеких земель. Сьогодні відповідатиму за десерт: фруктовий салат із дині, персиків та синього винограду.

Хоча Левін стверджував, що не вміє готувати, але постійно купував інгредієнти своїх улюблених страв. Я глянула на персики. Вони були настільки тверді, що з них не вдасться зняти шкірку.

16

— Ніяк не збагну, як можна постійно рубати лебедя, — сказала Роземарі Гірте. — Проте, мабуть, не мені кидати камінь першою.

— Скажи свою думку, — запропонувала я їй. — Ти б обрала Левіна чи Дітера?

Вона наморщила носа. Тоді пробубоніла:

— Я б перетворила їх на двох покірних індіанців.

Я нічого не второпала, але тоді прозвучав другий коментар:

— Багаті чи бідні, перед смертю всі рівні.

Цього дня вона віддалася розв’язанню кросвордів, тож час від часу запитувала про річку в горах Гіндукуш чи про інше несусвіття. Коли я змогла їй назвати УРІАН на «давня назва чорта, яку ще застосовують на позначення непроханих гостей», вона згадала про моє святкування Нового року, яке було ще попереду.

Я готувала пастоподібну емульсію із видушеного часнику, гірчиці, оливкової олії, солі, свіжозмеленого перцю й томатної пасти. На дві частини розрізала яловичину й пронизала їх грубим рожном. Обережно змастивши м’ясо олійними приправами, нарізала кільцями цибулю, виклала її на деко й нарешті увімкнула гриль. Ростбіф крутився не зовсім по колу, але з власного досвіду я знала, що зрештою вийде смачно. Дітер розклав тоненькі скибочки картоплі на пласкій формі для запікання. Тоді посипав сіллю та розмарином, а насамкінець полив зверху вершками. Левін мучився з персиками.

Через атмосферу зайнятості на теплу кухню знову повернувся певний затишок та відчуття довіри, як це вже було колись. Левін поставив платівку зі шляґерами тридцятих років і навіть намагався затанцювати степ. Під час звучання «Ausgerechnet Bananen» він посковзнувся на шкірці сала, яку Дітер використовував для натирання формочки.

— Перепрошую, — сказав Дітер, каючись, — мабуть, випадково впала.

Левін не став робити з цього трагедію. Мене дивувала його миролюбність.

Через сорок п’ять хвилин я дістала половину ростбіфа з духовки, загорнула у фольгу й залишила вистигати. Шматок для Дітера мав обертатися ще п’ятнадцять хвилин.

Нарешті ми сіли за красиво накритим столом у зимовому саду й помітили, що вже одинадцята.