Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 30)

— Чому ж тоді він лежить не посеред кухні? — запитав він.

— Бо перш ніж упасти на коліна, він дочовгав сюди, — запевнила я. — Я тільки-но витерла сліди крові.

— Типова домогосподарка, — сказав парамедик. — Чоловік тут майже кров’ю стік, а вона спершу підлогу має витерти!

Мені не йшла з голови картина білого мов крейда, залитого кров’ю Левіна. Яке ж мале в нього обличчя і який же великий кулак у Дітера. Щоб якось відволіктися, я спершу помила підлогу, прибрала зі столу й поставила фруктовий салат до холодильника, а тоді повикидала всі недоїдки.

Коли кухня та зимовий сад знову були приведені до ладу, я набрала собі ванну, додала туди заспокійливий тонік і залізла в теплу воду.

Тільки тепер я могла все обдумати.

«Головне, що з моєю дитиною все гаразд», — подумала я, намагаючись знайти якусь утіху.

Опісля одягла нічну сорочку й халат і знову почимчикувала до зимового саду. Тамерлан зник. Звірятка справді страждали, якщо їхні господарі розбивали собі голови.

— Та-мер-лан, — сповнена співчуття, закликала я кота до саду. Серед тихого падіння сніжинок нараз виринув кіт й обережно наблизився до мене.

— Падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг, — проспівала я, і на якусь мить мені здалося, що я в якомусь фільмі.

З котом на руках я лягла в гамак і змерзла, незважаючи на гарячу ванну. Я не могла ані мислити, ані спати, а ніч іще навіть не думала закінчуватися.

О пів на другу задзвонив телефон.

«Точно Доріт, яка хоче побажати мені щасливого нового року, — пронеслось у голові. — Я цього не витримаю».

Коли ж телефон не вгавав, я таки посунула до апарата. Звісно ж, то була лікарня і Левін був мертвий.

Хоч це й справді телефонували з клініки, але Левіну було вже краще. Кровотечу з носа зупинили, розірвану верхню губу зашили. Щоправда, бракувало чотирьох верхніх різців. Якщо їх негайно привезти, то зуби можна було б законсервувати, а тоді в університетській стоматології Гейдельберга спробувати їх імплантувати.

Один зуб я знайшла й викинула його в смітник. Усі інші, мабуть, на вулиці в снігу. Бо на шляху до карети швидкої Левін іще раз сплюнув.

— Їх засипало снігом, — відповіла я втомлено. — Я б могла спробувати їх відшукати завтра зранку, коли буде світло.

На тому боці повідомили, що це може бути запізно. Знемагаючи від утоми, я впала в гамак так, як була. І саме в цю мить переді мною постала льодяна бурулька. Немов кіт, із темного саду прокрався Дітер.

— Гелло, у всьому твоя вина! — звинуватив він мене.

Від такого неподобства я закипіла злобою.

— То це я побила Левіна, що того забрали в лікарню? — зірвалася я на крик.

— Якби ти коротко і ясно дала зрозуміти, що батько — я, нічого б не сталося. Ти боягузка.

Тамерлан, хутряна грілка, вискочив з моїх рук. По гладенькій плитці він почав ганяти по всіх кутах якийсь дрібний предмет, так начебто життя раптом знову стало грою та задоволенням.

— Що там у нього? — запитала я, щоб змінити предмет розмови.

Дітер придивився: то був зуб.

— Як там Левін? — запитав він.

— Ти вибив йому різці.

Дітера, здається, совість не мучила.

— Він на це заслужив. Пільговий період скінчився.

— Ах, Дітере, — відповіла я надто легковажно через власне виснаження, — можливо, батько таки він. Звідки я можу знати.

Дітер застиг на місці.

— Ану повтори!

Я заричала, наче левиця:

— Та дайте мені спокій! Я не знаю! Може, й ніхто з вас, йолопів!

Усе сталося так швидко, що я зараз не можу відтворити тих подій у пам’яті. Я лежала на землі, грубо вирвана з гамака. Дітер кинувся на мене й душив.

— Шльондра! — вигукував він знову і знову.

З мого опору й дриґання не було жодної користі, він був сильний, мов ведмідь. Я ніколи не забуду страху смерті. Проте зрештою я неначе знепритомніла, мій страх минув. Я заспокоїлася. Серед хмар і туману я бачила Павела, немов богоотця з пишною бородою. Нараз до мене знову повернулася можливість дихати. Хватка довкола шиї послабилася, вага звалилася з тіла. Ледь притомна, я підвелася. Біля мене злилися у двобої Павел і Дітер.

Якби ж тут була поліція! Я спробувала звестися на ноги. Павел увесь посинів і задихався. Дітер горланив:

— То оце, значить, той сучий син, що проникає ночами в будинок і робить тобі дітей!

Діяти треба було негайно. Без жодного результату я кинула об спину Дітера керамічний горщик із жовтими целозіями. Але що це виблискує біля вазона з філодендроном? Гострий ніж для нарізання м’яса, який випав у Левіна.

Я професійна аптекарка й уміла господиня, до того ж у мене більше сил, ніж здається на перший погляд, але в метанні ножів я повний нуль. Він пронизав повітря надто низько і влучив не в спину, а зачепив руку Дітера. Очевидно, що він відчув легкий поріз, але того вистачило, аби він на секунду покинув Павела й повернув голову. Від вигляду власної крові йому знову стало погано.

Павел вивільнив праву руку під масою Дітера і схопив ножа. Та в мить, коли він намагався взяти його зручніше, Дітер знепритомнів і впав просто на лезо.

Коли Павел із зусиллям підвівся, він наказав:

— Викликай поліцію!

Я одразу ж кинулася до телефону.

Здригаючись, повернулася в зимовий сад, де мене обійняв Павел. Немов Гензель і Ґретель, ми мовчки обхопили одне одного й намагалися заспокоїти, знову і знову погладжуючи одне одному спину. Ми обоє не наважувалися кинути погляд на тяжкопораненого.

Коли приїхала поліція і швидка, ми були не в змозі нормально відповідати на запитання. Мені вкололи заспокійливе. Павел відмовився.

Парамедики, які нещодавно забирали Левіна, дали важливі свідчення, що в цьому домі перед тим уже було якесь непорозуміння; на жаль, це кинуло на мене негативну тінь, адже я не розповіла правди про поранення Левіна.

Після того, як у зимовому саду все відфотографували та зібрали сліди, нам з Павелом довелося їхати на дільницю, щоб підписати протокол. Лікар задокументував сліди від стискання у нас на шиях.

Нарешті нам дозволили піти. Я попросила Павела залишитися в мене, бо в жодному разі не хотіла зараз бути одна. Та це було неможливо, адже його вже мучили тривожні думки про дітей.

— Я зателефоную тобі зранку, — пообіцяв він. — Тоді побачимо, як бути далі.

Щоб трішки заспокоїтися, я провела решту ночі за поливанням квітів у зимовому саду. Карликова кокосова пальма та колюча молочая рідко потребували поливу; рослини з Гаяни, навпаки, вимагали тепла, вологого повітря, так само рясно я поливала й південноамериканську багатоніжку. Мій зимовий сад, уже стільки разів осквернений, мав отримати всю ласку й догляд, на які я була здатна; проте Тамерлан та орхідеї дивилися на мене з докором і помітно страждали.

17

— Сніг у новорічну ніч не приносить грошей зусібіч, — злорадно підкреслила моя сусідка по палаті.

Я ненавиджу дурні приказки, особливо коли вони недоречні. Я дала відсіч:

— Старе і мале — однаково дурне.

Її це не зачепило.

— Парфуми? — запитала вона.

Напевно, від мене тхнуло.

— До нас сьогодні навідується головний лікар? — запитала я, бо вона парфумилася особливо інтенсивно.

А втім, бажаний лікар не прийшов, натомість заявився доктор Кайзер. Ми не були до нього особливо люб’язні, адже він нещодавно викреслив з нашого раціону каву. Нічна медична сестра проговорилася, що через гучні розмови ми ніяк не могли заснути. Він знову ж таки безсердечно відрубав усі мої запитання: він, мовляв, сам знає, що мені краще.

— Можливо, ви знехтували той факт, що я — фармацевт, — сказала я з почуттям гордості.

Ґергард Кайзер належить до числа тих людей, які одразу ж поступаються.

Роземарі задоволено слідкувала за тим, як я поставила його на коліна.

Пізніше їй на думку спало ще дещо: