Ингрид Нолль – Аптекарка (страница 31)

— Сніг і лід на Новий рік приносять клопіт на поріг…

— Це лише частково так, — відповіла я. — Бо хто захоче після безсонної ночі відкидати сніг? Але мені таки довелося це зробити, поруч не було жодного чоловіка.

Виконавши мітлою та лопатою цей обтяжливий громадянський обов’язок, я вирішила взяти Тамерлана і знову забратись у ліжко. Телефон залишила поза межею чутності, щоб уберегтися від добрих побажань своєї родини. Не хотіла чути й про стан Дітера чи Левіна.

У житті кожної людини існує прихисток, куди вона тікає, коли їй погано: гадаю, найважливіший із них — ліжко. Коли мені вже геть нестерпно, то лише воно слугує панацеєю від усіх проблем. Звісно ж, я не раз піддавалася спокусі — лікарських препаратів довкола не бракувало — щоб викликати сон штучними засобами. Доріт не може заспокоїтися без валіуму — то для мене завжди був застережний приклад. Здебільшого мені вдавалося позбутися безсоння за допомогою чаю, валеріани чи інших безпечних домашніх засобів.

Люди кажуть, що сон і смерть — це брат і сестра. Очевидно, мій потяг до ліжка — далеко не найкраща позиція, а специфічний вид порятунку душі. Якщо лежати досить довго, то здебільшого прокидаються нові життєві сили.

Мені треба було потурбуватися про багато справ. Під час розлучення Левін, імовірно, висуне фінансові претензії. Як на мене, то хай забирає собі частину акцій та цінних паперів; половину статків та вілли мені цілком вистачить. Чи варто ставати самостійною? Я б могла жити зі своєю дитиною у верхніх приміщеннях, а внизу відкрити аптеку. Чи могла б я собі дозволити няню? Мої батьки, мабуть, знову до нестями перехвилюються через моє нове життя.

Як завжди під час складання планів, я стала безтурботнішою. Звісно, я не могла одразу ж мучити Левіна розлученням. Сваритися з ним, коли він щойно втратив чотири різці, було б нечесно. А все ж я таки зловтішалася через відчуття вищої справедливості: тепер його зубний протез постійно нагадуватиме про один флакончик.

Після того як він мене майже задушив, я не переймалася Дітером. Звісно, загалом він був людиною певної цінності, але за інших обставин… Я мусила визнати, що саме його бурхливе минуле мене вабило.

А тепер ні з того ні з сього з’явився третій чоловік: Павел. Милий мужчина, якому час від часу треба протирати окуляри чи вичищати з бороди засохлий яєчний жовток. Які в мене шанси? До цього часу в мене склалося враження, що хоч я й подобалася Павелу, але все ж він міцно тримався матері своїх дітей.

Коли після обіду голод погнав мене з ліжка, я не підходила до телефона, який розривався. Заварила чай і вкинула до рота холодний ростбіф. Під час їди ставала все голоднішою ― навіть Тамерлан, здавалося, не готовий був задовольнятися одним лише котячим кормом. Тож ми розділили на двох консерву тунця. Свою половинку я змішала з каперсами, кетчупом, сирою цибулею та лимонним соком.

Увечері хтось подзвонив у двері. Я підкралася до вікна й визирнула назовні. Павел дивився на мене переляканими очима. Мабуть, я здавалася дуже блідою.

— Ти захворіла? — запитав він, адже на мені досі був ранковий халат.

— Може, трішки: шок пронизав мене до кісточок.

— Як справи у нашого душителя? — запитав він.

Я знизала плечима.

— Можливо, він уже й помер, — сказала я.

Павел здивовано підійняв брови. Він зателефонував у лікарню.

Інформацію про стан здоров’я Дітера мали право отримати лише його родичі, повідомили йому. Я знала про це ще з випадку із Марґо.

— З цього я роблю висновок, що він живий, — сказав Павел. — А як там твій чоловік?

Я запевнила (але Павел мене не зрозумів), що Левін надто довго був моїм чоловіком і що я не хочу його відвідувати за жодних обставин.

— Уже все одно надто пізно, — сказав Павел. — У лікарнях о п’ятій подають вечерю, о восьмій уже треба спати. Натомість будять там уже о шостій. Щоправда, можна спробувати зателефонувати черговій сестрі.

Я не хотіла.

Ми разом випили чай.

— Де ти залишив дітей? — запитала я.

— З ними зараз сидить сусідка й читає їм «Гайді», — сказав він, а я відчула невеличкий укол.

— Красива молода сусідка? — запитала я, зробивши невдалу спробу іронізувати.

Павел усього лише всміхнувся на це.

Хай там як, але він увесь цей час хвилювався за мене, але він батько, що виховує дітей сам, тож йому невдовзі знову треба йти. Мені ж стало краще, адже від Павела йшов якийсь позитив, якого мені так бракувало в моїх дотеперішніх мужчинах.

Наступного дня у мене були сили провідати Левіна в лікарні. Він лежав у палаті на два ліжка. Спершу я побачила лише якийсь чудернацький профіль, який дуже нагадував мурахоїда. Левінові ділянки рота й носа були зашиті, перев’язані, набряклі й налиті фіолетовим кольором. Він не міг говорити й, докладаючи зусиль, утягував повітря крізь трубочку, яка криво стирчала з носа.

— Як у тебе справи? — запитала я між іншим.

Він у розпачі закотив очі до неба.

— Ну що ж, зціп зуби й терпи! — сказала я, зловтішаючись.

Посидівши біля нього якийсь час, я знову захотіла побалакати. Чи варто розповідати йому продовження історії Дітерового гніву? Левін дав зрозуміти, що він уже все знає. Він написав на аркуші паперу, що приходив полісмен, щоб його допитати, але зрозумів, що Левін не може висловлюватися. Та все ж поліцейський прохопився, що й Дітер тяжко поранений і зараз перебуває у тій самій лікарні у відділені інтенсивної терапії.

— Він виживе? — запитала я.

Левін цього не знав.

Я показала свої сліди на шиї, Левін оцінююче кивнув. Ми зараз були товаришами у нещасті. Про батьківство говорили настільки ж мало, скільки й про розлучення.

— Тобі щось принести? Книжки, сік, пудинг? — запитала я.

Левін написав: «Путівники, комікси, щось некисле пити, може, банановий сік».

Я пообіцяла все виконати.

Тоді подалася до реанімаційного відділення неподалік. Чергова сестра нічого не розповіла мені про прогнози одужання, натомість пояснила, що до щойно прооперованих пацієнтів відвідувачів не пускають.

Прийшовши додому, я зразу ж зателефонувала Павелу.

— Нам приїхати до тебе чи ти прийдеш до нас? — запитав він.

Дітям у мене було добре: на щастя, у мене ще залишилося молоко та какао-порошок, а у зв’язку з порою року — ціла купа різдвяних смаколиків.

Лєне та її брат Коля з допомогою батька зробили сніговика. Тамерлан з недовірою намотував довкола нього кола.

— У тебе є сани? — запитав мене Коля.

Вони в мене були, але поблизу не було підхожої гірки.

Це наштовхнуло Павела на ідею провести з дітьми кілька днів у горах.

— Хочеш з нами? — запитав він.

З радістю, але довга їзда автомобілем у Швейцарію чи Австрію мене відлякувала.

— У цьому немає потреби, — сказав Павел. — Я теж не великий спортсмен, тож мені вистачить просто покататися з дітьми на санах, а цим можна займатися і в Оденському лісі. Це пішло б їм обом на користь після перенесеного кору.

Ми довго не барилися, адже шкільні канікули добігали кінця.

Павел поїхав на один із кліматичних курортів. На стоянці сніг не був сліпучо-білим через вихлопні гази, які залишили на ньому свій слід, що скидався на корицю на цукровій пудрі, а піднята зі споду земля нагадувала шматочки тертого шоколаду. У пориві до дій ми вискочили з авто й одразу ж завмерли, щоб глянути у далечінь. На горизонті гори ставали світлішими, зимові барви ще ніжнішими, дуга за дугою здіймалися пагорби. У білих полях спали сірі яблуні, які разом із зеленими кущами ожини та червонувато-коричневим буковим листям трішки оживляли пейзаж легким кольором. Темні ялинки, чорні ворони та стіна кладовища.

Ми мандрували м’якими горбками, перелазили через паркани для худоби, дозволяли дітям балансувати на повалених стовбурах, а потім у порослій мохом хатині ділилися желейними ведмедиками. Павел пояснював синові, якому, до речі, було не вельми цікаво, як можна визначати сторони світу за зеленим вітряним боком стовбура дерев, демонстрував таблицю поширених у цих краях співочих птахів і разом із дітьми довбав на шматки замерзлі калюжі. За нами слідувала сойка.

Озирнувшись назад, я із задоволенням подивилася на наші різні сліди: для слідопита — ознака щасливої маленької сім’ї.

Наприкінці нашої довгої прогулянки діти попросили, щоб ми тягли їх на санчатах. Насамкінець ми опинилися в теплому кафе й грали у гру: я бачу щось, чого ти не бачиш.

Коли всі відгадали червоні, зелені та ще казна-які предмети, Павел став запевняти, що бачить щось золоте.

Ми даремно намагалися відгадати.

— Це серце Гелли, — сказав він, але малеча почала протестувати:

— Так нечесно!

Моє золоте серце вискакувало з грудей.

Роземарі бурмотіла:

— Яке? Золоте? Я зараз вибухну зі сміху! Ти, звісно ж, повелася на такі банальності!

— Хто з вас, — звернувся Павел до дітей, — хоче в мою кімнату, а хто до Гелли?

Я побоювалася чогось такого.

Діти подивилися на мене, але тактовно промовчали. Тоді Лєне сказала.